Історичні постаті

Головацький Яків Федорович

Я́ків Фе́дорович Голова́цький (літ. псевд. і крипт.: Гаврило Русин; 17 жовтня 1814, с. Чепелі, Бродівський район, Львівська область — 13 травня 1888, Вільнюс) — український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Вуйко^[1] Миколи Антоневича^[2].

Син о. Теодора, уродженця м. Миколаєва. З Миколаєва походить вся родина Головацьких.

1831 — після закінчення Львівської гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету.

1831 — разом із Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем утворив національно-патріотичний гурток галицької молодої інтелігенції т. з. «Руську трійцю».

1832 — перервав навчання і два роки мандрував, переважно пішки, містами та селами Галицької та Угорської Русі (свою мандрівку розпочав з Миколаєва над Дністром).

1835 — поступив у Кошицьку академію, потім — Будапештський університет. У Будапешті зблизився з чеськими, словацькими та сербськими славістами, з допомогою яких 1837 року там було видано перший галицький альманах руською мовою «Русалка Дністровая», складений за участю Я. Головацького, інших діячів «Руської трійці», що відіграв велику роль у галицькому літературному відродженні.

1836–1839 — продовжив навчання у Львівському університеті. 1842 — закінчив Львівську духовну семінарію. був висвячений на священика.

Був греко-католицьким парохом у селах Микитинці (на Коломийщині, 1842-1846) та Хмелева (нині Заліщицький район, 1846-1848), залишаючись під церковним наглядом як «неблагонадійний».

1847 — померли два його сини, які поховані на сільському цвинтарі у с. Хмелева.

У Хмелевій готував до друку працю «Розправа о язиці южноруськім», упорядковував альманах «Вінок русинам на обжинки».

1846 — під псевдонімом «Гаврило Русин» надрукував німецькою мовою у 9-му випуску журналу «Річник слов'янської літератури, мистецтва та науки», який видавав у Лейпцігу відомий славіст Йордан, статтю «Становище русинів у Галичині». У ній різко критикував політику уряду в національному питанні в Галичині і виступав проти переслідування національно свідомої інтелігенції.

Зокрема, він писав:

Русини займають дві-треті Галичини й східні комітати в Карпатах та Угорщині; також цілу полудневу частину Росії від Припяті по верхній Дон. Замешкують цю територію у компактній масі, не розпорошені поміж другими народами, ані не змішані з чужими національностями. Вони не є жодними колоністами, які примандрували в ті землі, але вони є їх рідними синами, які живуть на могилах і курганах славних предків своїх з-перед тисячі літ, на прадідівських вогнищах. Коли в них така славна минувшина, то чому вони не осягнули кращої долі, яка належалася б такій великій нації?

…Тому в головній мірі, бо Русини не видали здібних провідників і просвітителів; немає в них теж спільного осередку, немає лучности поміж поодинокими галузями нації, так званим освіченим Русинам бракує моральних сил, обзнайомлення з обставинами, патріотизму й бажання приносити жертви. Нарід поділений, порабощений, живе, навіть не знаючи хто він. Його провідна верства зденаціоналізована, відчужена від народньої маси, якій помагає тільки спати.

Під час революційних подій 1848 їздив по селах, виступав на селянських вічах. 4 липня 1848 виголосив промову на народному вічі в Чорткові. На цьому вічі його було обрано секретарем місцевої «Руської ради»^[3].

1848 — учасник Собору руських учених у Львові.

1848-1867 — перший в історії професор «руської мови та словесності» (української мови та літератури) у Львівському університеті, перший завідувач кафедри руської словесності

Живучи у Львові, підтримував тісні контакти з М. Устияновичем, Д. Зубрицьким, І. Вагилевичем, переписувався з М. Поґодіним, О. Бодянським, М. Максимовичем, Я. Колларом, П. Шафариком, П. Коубеком, К. Запом, В. Залеським, а пізніше з В. Ганкою, К. Я. Ербеном та іншими славістами.

Яків Головацький — ректорЛьвівського університету,1864

Свої поетичні твори надрукував у "Русалці Дністровій та альманаху «Вінок русинам на обжинки» (ч. 1—2, Відень, 1846–1847), у виданні якого брав участь. Численні літературні та етнографічні праці розкидані по різних збірниках, богословські й мемуарні твори надруковані переважно в «Науковому збірнику Галицько-Руської матиці».

1858–1859 — декан філософського факультету Львівського університету. 1859 — очолив боротьбу проти прихильників заміни кирилиці латинкою, яка завершилася виданням у Львові німецькою мовою збірника «Питання мови і письма русинів в Галичині» (1861).

1861-1862 — опублікував записки архіпресвітера Феодосія Бродовича.

1864–1866 — ректор Львівського університету.

Під впливом Міхаіла Поґодіна перейшов на москвофільські позиції, через що був відзначений званням академіка Санкт-Петербурзької АН.

У свій романтичний період до 1848 Яків Головацький приділив багато уваги збиранню й обробленню українських мовознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відбиває дух нації. Але відхід на москвофільські позиції не міг не позначитися і на його наукових працях. Вже його «Граматика руского язика» (1851) далека від позиції збереження і розвитку української мови. Мав вплив на Миколу Устияновича, який також у своїх пізніх творах відмовився від чистої української мови і перейшов на «язичіє».

Надгробок Гловацького на православному кладовищіВільнюса.

1867 — взяв участь у Всеросійській етнографічній виставці у складі делегації слов'ян Австро-Угорщини, на якій виголосив промову про руську національно-культурну єдність і слов'янське об'єднання, що у Відні було сприйнято як ознака домагань Росії на слов'янські землі і демонстрацію проросійської орієнтації австрійських слов'ян. Це відбувалося в умовах послаблення Австрії після програної австро-пруської війни і спричинило гоніння на Головацького, в якому велику роль відіграв намісник Галичини граф Аґенор Голуховський.

1868 — Головацький переїхав у Росію, склав із себе духовний сан і перейшов у православ'я. Цього року очолив Віленську археографічну комісію.

1871 — очолив Тимчасову комісію зі створення Віленської публічної бібліотеки і музею.

Велике значення мала і зберігає досі тритомна етнографічна праця Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863–1878 в «Чтениях» Товариства історії і древностей російських при Московському університеті.

Зберігають свою наукову цінність ряд історичних праць з дослідження окремих проблем історії Закарпаття, Галичини і Буковини, слов'янського етногенезу, польсько-галицьких, польсько-українських і слов'яно-германських стосунків, статті про І.Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, розвідки про «Слово о полку Ігоревім», Лазаря Барановича,Феофана Прокоповича, «Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран» (1877, виданий 1884).

Поряд із тим його обґрунтування існування «одної руської народності і одної руської літератури» аж до виступів проти вживання української мови в літературі і науці мали негативний вплив на розвиток галицької і закарпатської інтелігенції.

Архів Якова Головацького зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника та в Інституті літератури НАН України у Києві (фонд 104).

За даними Романа Горака, став кавалером російських орденів св. Анни ІІ ст., св. Владаміра, св. Станіслава. Був похований 4 травня у Вільнюсі.

Сім'я

Дружина — донька пароха Криворівні Марія Бурачинська, шлюб 1841 року.
 Діти:

• Ярослав, покінчив самогубством 1879 року
• Всеволод, випускник Московського університету, тривалий час був безробітним
• Софія, сиділа у в'язниці
• Текля, разом з сестрою отримала в дарунок ікони від московської цариці, стали її стипендіатками, навчались в Петербурзькому олександрівському училищі.
• 
  

Вшанування пам'яті[31 грудня 2013 року в Івано-Франківську відкрили перший в світі пам'ятник Руській Трійці. Серед постатей на пам'ятнику є зокрема і Яків Головацький

Зиновий Пешков (1884-1966)

«Когда я сперва снимал, а потом писал очерки о Зиновии Пешкове, я просто ощущал себя вторым Александром Дюма, — говорит Эльдар Рязанов в интервью Книжному обозрению. — Приключения Эдмона Дантеса порой уступают приключениям Пешкова... Причем ясно, что это все было на самом деле, а ведь ситуации просто невероятные». Судьба брата Якова Свердлова действительно загадочна. Зиновий Пешков прожил долгую жизнь и был похоронен в большом почете, как и подобает боевому... французскому генералу и командору. И никто не подозревал, что судьба этого человека определилась в начале века в тесной камере Нижегородского острога.

А начиналось все так. Во второй половине прошлого века в городской управе Нижнего Новгорода получил вид на жительство некто Михаил Савельев Свердлов. Он открыл граверную мастерскую. Дела его пошли веселее после того, как он начал тайно исполнять заказы на фальшивые печати и штампы для нужд местных революционных организаций, коих к концу XIX столетия расплодилось в России великое множество. Высокое качество работы сделало Свердлова широко известным в определенных кругах сначала Поволжья, а затем и столицы. Любопытно, что, хотя в доме царил революционный дух, а все дети Свердлова активно участвовали в деятельности социал-демократических организаций, это не мешало отцу семейства до конца дней своих оставаться верующим иудеем. В 1881 году по югу России прокатилась волна погромов. А в 1882-м Александр III утвердил «Временные правила», ужесточавшие законы о черте оседлости. Свердлова спасла от выселения из Нижнего только его принадлежность к мастеровому цеху: ремесленникам разрешалось жить вне этой черты.

У местного гравера с Большой Покровки (ныне дом Михаила Свердлова) было тогда три сына и дочь Ида. Больше всего прославился сын Яков, ставший первым председателем ВЦИК Советской России. В честь Якова Михайловича до сих пор названа одна из крупнейших областей России. Его старший брат — Зиновий Михайлович, или Иешуа Золомон Мовшев — достиг, пожалуй, не меньших высот, но никогда не упоминался официальной советской историей.

Братья большой нежности друг к другу не питали. Между ними часто вспыхивали довольно жестокие драки. После одной такой драки — из-за соседской девочки — младший, будущий революционер, пожаловался на старшего в полицию. С этого и началась совершенно невероятная, полная удивительных приключений жизнь Зиновия. Возвращаясь домой в поздний час, он увидел у окна отца, который, заметив сына, молча, глазами указал ему на поджидавшего городового. Зиновий тут же бросился бежать...  

Из воспоминаний помощника Сталина Бориса Бажанова, бежавшего из СССР через Иран и Индию в 1928 году: «Я знакомлюсь с семейством Свердловых... Атмосфера в доме была революционная. Но старший сын Зиновий в результате каких-то сложных душевных процессов пришел к глубокому внутреннему кризису, порвал и с революционными кругами, и с семьей, и с иудаизмом. Отец проклял его торжественным еврейским ритуальным проклятием». Юношей Зиновий навсегда покидает родительский дом. В 18 лет он едет в Арзамас, где отбывал ссылку сосед по Нижнему Новгороду, писатель, звавший Зиновия всегда по-соседски: «Зина».

В 1901 году, будучи в заключении в Нижегородском остроге за составление прокламаций, Алексей Пешков приметил симпатичного и юркого двенадцатилетнего мальчишку, который попал в тюрьму за распространение революционных листовок. Паренек навсегда покорил сердце сентиментального писателя. После, выйдя из нижегородского застенка, Алексей Максимович навсегда связал с этим парнишкой свою жизнь.

А пока Горький, закончив пьесу «На дне», устроил читку по ролям специально для приехавшего к нему В.И. Немировича-Данченко. Зиновию досталось «озвучивать» Ваську Пепла. Немирович-Данченко обратил внимание на случайного исполнителя и предложил ему учиться на актера. Зиновию эта идея понравилась — быть актером Художественного театра!.. Но еврей не имел права проживать в Москве. Как быть?

По законам Российской империи лица иудейского вероисповедания были ограничены в правах. Поэтому многие из них принимали православие, в частности, наш герой решается на перемену веры для того, чтобы иметь возможность получить высшее образование. Крестным отцом и стал для Зиновия Алексей Максимович Пешков, под псевдонимом «Горький».

Казалось бы, теперь все в судьбе Зиновия должно складываться хорошо. Казалось бы... Но отец — родной отец — не простил ему предательства. И как сын ни объяснял, что никакого предательства не было, а услуга Алексея Максимовича привела к тому, что перед ним, молодым способным человеком, открылась возможность играть на сцене Художественного театра, — отец только выкрикивал проклятия, которые, как считал Зиновий, преследовали его всю жизнь.

Было ли крещение причиной отчуждения? Михаил Пархомовский, автор книги «Сын России, генерал Франции», вышедшей в 1989 году и ставшей библиографической редкостью, не склонен так считать: ведь отец Зиновия, Михаил Израилевич Свердлов, вторым браком был женат на русской православной женщине. К сожалению, их потомки также не желали признавать Зиновия и отказывались о нем говорить.

Выйдя на сцену МХАТа, крестник Горького якобы почувствовал неизведанную доселе скованность. Зиновий снова и снова отрабатывал необходимые движения, пока не понял: ничего не получится. Со слов Льва Вершинина вспоминает уроженка Италии Елизавета Зиновьевна Маркова-Пешкова, дочь Зиновия: «Он [Залман] учится в театральной студии в Москве, затем, чтобы избежать службы в царской армии, эмигрирует в Канаду. Позднее перебирается в Италию на Капри, где Горький сделал его своим секретарем и переводчиком. В 1910 г. Зиновий неожиданно женился на дочери казачьего офицера. У них родилась дочь Лиза, а через пять лет они разошлись. Зиновий уезжает во Францию, в начале Первой мировой войны добровольцем идет в армию».

Первая мировая война стала и первым героическим рубежом в жизни Зиновия. Продолжая свой душевный путь, он отошел и от революционного окружения Горького. Однажды вечером 1914 года писатель обнаружил постель пустой, а на подушке записку: «Дорогой отец! Немецкие сапоги топчут святую землю Франции! Я не могу остаться равнодушным и покидаю вас, чтобы вступить добровольцем во французскую армию». Так Зиновий вступил в Иностранный легион.

Свою службу в рядах Иностранного легиона Зиновий Пешков начал в чине солдата второго класса. 9 мая 1915 года в сражении под Аррасом он был тяжело ранен. Санитары даже не хотели везти в госпиталь истекающего кровью солдата — бессмысленно. На перевозке настоял молодой французский лейтенант с малоизвестной тогда фамилией де Голль. Зиновий чудом остался в живых, но правая рука была ампутирована. Пролив кровь за Францию, он получил французское подданство и закончил войну майором. В сражении, после ранения, и во время ампутации он вел себя необычайно мужественно. Пешков получает свою первую награду — орден Военного креста с пальмовой ветвью.

Из воспоминаний помощника Сталина Бориса Бажанова: «Когда через некоторое время пришло известие, что он потерял в боях руку, старик Свердлов страшно разволновался: «Какую руку?» — и когда оказалось, что правую, торжеству его не было предела: по формуле еврейского ритуального проклятия, когда отец проклинает сына, тот должен потерять именно правую руку. Зиновий Пешков стал французским гражданином, продолжал служить в армии и дошел до чина полного генерала. От семьи он отрекся полностью. Когда я, приехав во Францию, хотел сообщить ему новости о его двух братьях и сестре, живших в России, он ответил, что это не его семья и что он о них ничего знать не хочет».

А после Первой мировой войны Зиновий Пешков стал генералом и даже был произведен в командоры ордена Почетного легиона. Через некоторое время Зиновий Пешков был направлен в составе французской дипломатической миссии в Москву. Первый президент Республики Советов Яков Свердлов прошел мимо бросившегося к нему с улыбкой брата, не пожав протянутую руку. Это была их последняя встреча.

Зиновий принимает весьма деятельное и успешное участие в переговорах Франции с США по поводу вступления последней в войну на стороне Франции. После этой миссии его в 1917 году награждают орденом Почетного легиона «за исключительные заслуги по отношению к странам-союзницам». В эти годы он ненадолго возвращается в Россию. Именно его деятельность периода революции и гражданской войны в России послужила причиной резко негативного отношения к З.Пешкову как к «наемнику Антанты», противнику большевиков (что правда) и чуть ли не предателю.

Историк Рой Медведев в очерке «Свердловы. Слава и трагедия одной семьи» пишет о нем так: «Октябрьскую революцию Зиновий — крестный сын Максима Горького — встретил враждебно. В годы гражданской войны Зиновий не раз бывал в советской России в качестве эмиссара французского правительства и разведки». Достоверно известно, что Зиновий Пешков представлял французскую разведку при генерале Жанене, главе миссии союзных войск при адмирале Колчаке. Есть данные и о том, что Зиновий Пешков сопровождал в Европу следователя Н.А.Соколова с материалами следствия по убийству царской семьи в Екатеринбурге. Причем, если судить по сообщениям русской эмигрантской печати, часть вещественных доказательств из материалов следствия так и осталась у него «на хранении».

В 1917 году Зиновий Пешков, французский гражданин, проводит успешные переговоры с Вашингтоном по поводу вступления его в войну на стороне Франции. После этой миссии его награждают орденом Почетного легиона «за исключительные заслуги по отношению к странам-союзницам».

В архивных документах А.М. Горького сохранились некоторые сведения, говорящие о продолжении связей писателя со своим крестником, в частности, некоторые письма содержат информацию, позволяющую осветить марокканский период жизни Зиновия. Один из зарубежных корреспондентов, М.А. Михайлов, писал в августе 1922 г. Горькому: «Что касается Зиновия, то он находится сейчас в Марокко и организует культурно-просветительскую работу среди подчиненных...». Из письма А.В. Амфитеатрова узнаем: «Он уже в Марокко, комендантом крепостного округа на Среднем Атласе (Казбах-Тадла)».

В 1924 г., после двухлетней марокканской кампании, легионеры провели некоторое время на отдыхе в относительно спокойной восточной части Алжира. «Зиновий в Африке, в Нумидии, командует ротой. Прислал оттуда интересные открытки. Неуемный парень» — сообщают нам строки из частного письма Горького к Екатерине Павловне. Из другого сообщения узнаем: «3 июня 1925 г. Дорогой мой..! Ты снова воюешь? Когда я думаю об этой войне, я беспокоюсь о тебе...» — писал Алексей Максимович в Марокко. Тогда же в 1925 г. А.М. Горький пишет одному из адресатов: «...Зиновий ранен в ногу, лежит в госпитале в Рабате». Позже сам Зиновий Пешков следующим образом будет описывать свою жизнь того периода: «Летом 1925 г. я находился в военном госпитале в Рабате, где ждал заживления раны на левой ноге, полученной в боях с рифами. У меня было достаточно времени, чтобы обдумать и восстановить в памяти годы службы в Марокко, в Иностранном легионе. Я почувствовал себя обязанным людям, судьбу которых разделял в течение нескольких лет и ряды которых только что покинул. Мне следует воздать должное неизвестному величию этих людей, по случаю ставших солдатами, этим кочующим труженикам, которые под солнцем Африки выполняют множественные и трудные задачи. Они могли бы сказать о себе, как солдаты Рима: «Мы идем, и дороги следуют за нами». В интервалах между боями, там, где едва намечались тропинки, они прокладывают дороги, которые открывают аборигенам их собственную страну. Всегда воины, но и по очереди саперы, землекопы, каменщики, плотники. Они — пионеры, работа и жертвы которых позволяют другим людям жить счастливо и мирно в этих отдаленных местах. Это под защитой постов, сооруженных ими, под защитой постов, неустанно бодрствующих, цивилизуется Марокко».

Впечатления, наблюдения, переживания и личный опыт службы в Марокко Зиновий Пешков выразит в своей книге об Иностранном легионе, работу над которой он в этот период времени предпринимает. Вскоре в свет выходит первое издание. Появилось оно на английском языке в США под названием «Звуки горна. Жизнь в Иностранном легионе» в 1926 году.

Наш герой накануне второй Мировой войны продолжает службу в Северной Африке. Командование Иностранного легиона 11 августа 1938г. принимает решение о продлении срока службы З. Пешкова в Марокко на 2 года — с 11 января 1939г. Как известно, 3 сентября 1939г. Франция объявляет войну фашистской Германии. Пешков участвует в боях Иностранного легиона против гитлеровцев на территории Марокко.

В воспоминаниях советского резидента в Пекине времен второй мировой войны А.С. Панюшкина указывается, что важную информацию о поведении японцев в вопросе открытия второго фронта против СССР он получал от посла республиканской Франции в Чунцине Зиновия Пешкова. Делать на основании этого какие-либо выводы нельзя, так как в то время стратегические интересы обеих стран-союзниц совпадали: любым способом не допустить открытия второго фронта. Кто знает, может быть именно под влиянием взглядов своего приемного отца Зиновий сделал сознательный выбор в пользу Франции, свободу и интересы которой он защищал всю свою жизнь. Биограф генерала, Пархомовский, пишет в этой связи следующее: «Зиновий Пешков служил в Легионе достаточно долго — в 1921-1926, в 1933 и в 1937-1940гг. Он был человеком твердых убеждений, и вряд ли оставался бы в Легионе столько лет, если бы это противоречило его совести». В то же время он страстно любил Россию, особенно ее культуру, на которой был воспитан.

Некоторые командиры Легиона, в их числе Пешков, отказываются признать позорное для Франции перемирие.... Пешков оформляет уход в отставку. Последняя запись в его послужном списке гласит: «20.8.1940 г. в связи с достижением возрастного предела для своего звания отправляется на постоянное место жительства».

Сносить профашистские настроения Зиновий, естественно, молча не мог. Дело кончилось тем, что был он приговорен военным трибуналом к расстрелу. Но накануне исполнения приговора, разговорившись с часовым, предложил тому обмен: золотые часы с гравировкой «Сыну Зине Пешкову от отца Максима Горького» на гранату. И часовой согласился. Когда Зиновия вывели на расстрел, он прижал своей единственной рукой гранату к груди, а зубами выдернул чеку. Взяв в заложники командира, Зиновий приказал отвезти его в машине в аэропорт, а там, угрожая той же гранатой, повелел пилоту взять курс на Гибралтар, где находился Комитет Национального Спасения — правительство Франции в изгнании. Там он потребовал, чтобы его немедленно провели к де Голлю. Ну а дальнейшее — трогательную встречу давних друзей — нетрудно себе представить.

В конце войны он стал французским послом в Китае, а затем и в Японии. Единственный иностранный бригадный генерал французской армии, соратник де Голля, литератор, друживший с крупнейшими французскими писателями, в частности, с Эльзой Триоле и Луи Арагоном, который назвал его жизнь «одной из самых странных биографий этого бессмысленного мира», Пешков был одним из наиболее разносторонне образованных людей своего времени во французской республике. В Советский Союз он так и не вернулся.

Нет, вряд ли можно считать Зиновия Пешкова «солдатом удачи», наемником, которому все равно, кому служить — лишь бы платили. В действиях З.Пешкова прослеживаются вполне четкая убежденность и последовательность. И выбор им сделан уже окончательный, ему он не изменит до конца жизни — все свои силы и таланты он отдает Франции, интересы этой страны становятся для него определяющими. Но не забудет он и Россию, о ней он будет вспоминать и в самые последние часы своей жизни. Принимая активное участие в Сопротивлении, он тесно и до конца останется связанным с Вики и Николаем Оболенскими, русскими героями борьбы французского народа с фашизмом. Прах Зиновия Пешкова покоится в ногах надгробия княгини Оболенской — такова была его последняя воля.

Похороны прославленного героя нескольких войн, одного из основателей движения Сопротивления, кавалера пятидесяти правительственных наград, генерала Франции Зиновия Пешкова — Иешуа Золомона Мовшева Свердлова, уроженца Нижнего Новгорода — вылились в демонстрацию высочайших почестей к нему со стороны Франции. Пешков завещал похоронить себя по православному обряду и положить в гроб портрет Горького, первую свою солдатскую медаль, Большой крест Почетного легиона (а орденов и знаков отличия у него было великое множество). На надгробии попросил прибавить к своей подаренной Горьким фамилии только одно слово — «легионер».

КОСТОМАРОВ Микола Іванович (1817-1885) Ад'юнкт-професор Імператорського університету Св. Володимира, визначний історик та письменник, історіограф, ідеолог слов'янського відродження, діяч українського національно-визвольного руху

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати (у дівоцтві Мельникова) -українська селянська дівчина, раніше кріпачка, по 1812 р. навчалась в одному з московських пансіонів. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Батько трагічно загинув, не встигши усиновити Миколу. Тому по 1832 р. М.І. Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

Батьки М.І. Костомарова намагалися прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати добру освіту. Тому вже з 10 років М. Костомарова відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку той закінчив 1833 р.

1833 р. М.І. Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету. Вже у цьому навчальному закладі він проявив непересічні здібності до навчання.

На світогляд М.І. Костомарова вплинули професор грецької літератури Харківського університету А.О. Валицький та професор всесвітньої історії М.М. Лунін.

1836 р. М.І. Костомаров закінчив університет, а в січні 1837 р. склав іспити на ступінь кандидата й отримав направлення у Кінбурнський драгунський полк юнкером.

Залишивши службу в армії, М. Костомаров їде до Харкова, а потім до Москви писати історію слобідських козаків. Молодий учений взявся за цю працю, відчувши гостру потребу наповнити російську історію новим змістом, а саме: народним життям, яким воно було в різних частинах Російської імперії. Стрижнева ідея історіософії Костомарова - історія народу та його духовне життя - була протилежною офіційній історіософії, яка висвітлювала тільки історію держави. Він навіть визначив собі життєве кредо: "З народом проти держави".

Наприкінці 30-х - на початку 40-х pp. M. Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською мовою і видавати художні твори під псевдонімами "Ієремія Галка", "Іван Богучаров". Це драма "Вітка", "Українські балади", трагедія "Сава Чалий".

Наприкінці 1840 p. M.І. Костомаров здає магістерський екзамен і починає працювати над дисертацією "Про причини та характер унії в Західній Росії". Фактично у своїй дисертації він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб'єкт історії. Тому захист не відбувся.

На початку 40-х pp. M.І. Костомаров працював помічником інспектора в Харківському університеті, викладав історію у приватних школах та інших навчальних закладах, не припиняючи займатися науковою та літературною діяльністю. Саме тоді в полі його наукової та літературної зацікавленості було повстання козаків під проводом Наливайка. Костомаров також писав біографічний нарис родини князів Острозьких.

У січні 1844 p. M.І. Костомаров захистив дисертацію "Про історичне значення руської народної поезії", у якій заявив про своє позитивне ставлення до поезії Т.Г. Шевченка.

Ще у травні 1843 p. M.І. Костомаров починає працювати над ґрунтовним дослідженням - історією епохи Богдана Хмельницького, що наштовхнуло його на думку залишити Харківський університет і переїхати до Києва.

Прибувши до Києва, М.І. Костомаров отримав призначення на посаду вчителя історії в гімназії. З серпня 1845 р. працював старшим учителем історії у приватних пансіонах та в Інституті шляхетних дівчат.

У червні 1846 р. рада Київського університету Св. Володимира обирає М.І. Костомарова ад'юнкт-професором на кафедрі російської історії. Згодом його лекції набувають широкої популярності серед студентів. У своїх наукових студіях Костомаров зосереджується на україністиці. Працює над науковою роботою "Богдан Хмельницький", надрукував працю "Слов'янська міфологія" (1847), підготував до видання літопис Самійла Величка. Працюючи в Києві, М. Костомаров знайомиться з колом передової інтелігенції, серед якої: М. Максимович - перший ректор університету Св. Володимира, П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський. Зустріч М. Костомарова з Т. Шевченком згодом переросла у дружбу.

На межі 1845-1846 pp. М. Костомаров разом з М. Гулаком і В. Білозерським починають поширювати ідеї народності, слов'янської єдності. Захопившись історичним минулим, культурою та літературою України і бажаючи її національного відродження та соціального процвітання, вони створюють таємне товариство, яке отримало назву Кирило-Мефодіївського братства. Основні його постулати, викладені в революційному дусі, були вміщені в програмному документі товариства "Книзі буття українського народу". М. Костомаров став автором статуту братства, інших документів, а також самої ідеї, яка полягала в боротьбі за вільний розвиток слов'янських народів. Михайло Грушевський відзначав, що весь новий український рух бере свій початок з Кирило-Мефодіївського братства.

Весною 1847 р. за доносом студента О. Петрова М. Костомарова заарештували разом з М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем, О. Навроцьким. Арешт Костомарова відбувся саме напередодні його весілля з Аліною Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років).

Звинувативши у державному злочині, М. Костомарова спочатку ув'язнили у Петропавлівській фортеці, де він перебував рік, а потім на довгих дев'ять років заслали до Саратова.

На початку лютого 1856 р. у зв'язку зі сходженням на престол імператора Олександра II з Костомарова формально зняли політичний нагляд, а також заборону друкувати наукові та художні твори. Він здійснює тривалу поїздку за кордон. Після повернення готує до друку історичні праці "Богдан Хмельницький", "Бунт Стеньки Разіна".

1859 р. з Костомарова було знято заборону "служить по научной части", він переїздить до С.-Петербурга і стає професором кафедри російської історії Петербурзького університету.

1861 р. Костомаров отримав золоту медаль від С.-Петербурзької академії наук за аналіз твору І. Попки "Чорноморські козаки".

Тут сформувались його політичні погляди як поміркованого демократа, який стояв на позиціях українофільства. 1861-1862 pp. у С.-Петербурзі виходив журнал "Основа", що був рупором українського руху. Тут часто друкував свої статті й М.І. Костомаров.

З 1860 р. Микола Іванович був членом Археографічної комісії. Готував видання "Актів Південної та Західної Росії". На базі с.-петербурзьких, московських, варшавських та інших архівів М. Костомаров написав і опублікував низку капітальних праць з історії України, зокрема "Руїна" (1879-1880), дослідження "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок" (1876), "Мазепинці" (1884).

1864 р. рада університету Св. Володимира присвоїла М. Костомарову науковий ступінь доктора російської історії. 1876 р. його було обрано членом-кореспондентом С.-Петербурзької академії наук, 1884-го - почесним членом Київського університету Св. Володимира, у різні роки М. Костомарова обирали почесним членом багатьох інших закладів, наукових товариств та установ, також і закордонних - Південно-Слов'янської академії, Сербського наукового товариства. Але до самої смерті Костомаров зберіг за собою тільки одну службову посаду - члена Археографічної комісії, яка видала за його редакцією 12 томів унікальних "Актів".

1872 р. його було нагороджено золотою медаллю Петербурзької академії наук, а 1880 р. - орденом Станіслава І ступеня.

Особлива сторінка в житті Костомарова - його публіцистична та полемічна діяльність. За участю М. Костомарова були створені журнали "Киевская старина" та "Вестник Европы", де кожного року публікувалися його праці з історії України. Так, 1869-1870 pp. у "Вестнику Европы" побачила світ фундаментальна монографія М. Костомарова "Останні роки Речі Посполитої", що була удостоєна премії С.-Петербурзької академії наук.

Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Це твори, історичні монографії та дослідження: "Про значення критичних праць Костянтина Аксакова з російської історії" (1862), "Про ставлення російської історії до географії та етнографії" (1863), "Початок єдиної держави в давній Русі" (1870), "Петро Могила перед судом дослідників нашого часу", "Про козаків" (1878). На думку багатьох дослідників, М.І. Костомаров був унікальним мислителем XIX ст., який звернув увагу на суперечності між державністю та народністю.

У 60-х - 80-х pp. XIX ст., крім наукових праць, М.І. Костомаров написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема "Кудеяр", "Холоп", "Холуй", "Чернігівка". Цінним мемуарним джерелом є "Автобіографія" М.І. Костомарова.

1874 р. Костомаров брав участь у III археологічному з'їзді в Києві, був головою відділення історіографічної географії та етнографії. Під овації в залі університету Св. Володимира він зачитав реферат "Про утворення київської дружини та її значення в давні часи і про її зміни в наступному побуті руського народу".

1884-1885 pp. тяжка хвороба позбавила М.І. Костомарова можливості працювати на повну силу.

Помер М.І. Костомаров у квітні 1885 р. і був похований на Волковому кладовищі у С.-Петербурзі

Маркіян Шашкевич

Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся не встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?.. 

                                                         (М. Шашкевич)

 Нещодавно розпочався 2013/14 н. р. і тому варто нагадати учням, батькам та вчителям про визначну постать Маркіяна Шашкевича, який відіграв у нашому просвітницькому русі важливу роль. Тим більше, що цьогоріч виповнилося 170 років від дня його смерті. Маркіян Шашкевич – це винятково заслужений діяч у нашій історії, який в несприятливих умовах висунув ідею піднести мову українського народу на висоту мови літератури і науки. Він також був визначним богословом, тому варто згадати його ім’я і в контексті 1025-річчя Хрещення України-Русі.

Коли появився Шашкевич, Західна Україна перебувала у стані повної економічної та культурно-освітньої руїни. Не було шкіл, освіти, свідомого міщанства та ще й діяло москвофільство, яке поширювало тупість серед народу. Тодішні українці Західної України жили в безпросвітній темряві. На превеликий жаль, духовенство не було достатньо свідоме, не могло піднімати народ на вищий культурно-цивілізаційний рівень. Одним із перших почав підносити народне шкільництво й освіту Іван Могильницький (1778–1831) – український освітній і церковний діяч, вчений-філолог, крилошанин перемишльської капітули. Він заклав ідею національного відродження в Галичині. За ним пішов західноукраїнський (галицький) пророк («Будитель»), визначний письменник, поет і захисник української мови, основоположник нової української літератури в Галичині о. Маркіян Шашкевич. Він відомий як священик УГКЦ, який на проповідях вживав виключно українську мову, займався культурно-громадською та освітною працею. Його проповіді та літературні твори, зокрема організація «Руської трійці» та видання альманаху «Русалка Дністрова» (1837), – лише частка подвижницької освітньої діяльності.

Народився Маркіян 7 листопада 1811 р. у с. Підлисся Золочівського повіту в домі свого діда о. Авдиковського. Батько Маркіяна, о. Семен, був парохом у Княжім. У сім’ї він був найстаршим (мав чотирьох братів і двох сестер). Брат Микола був священником у с. Лолин Перегінського деканату; Антін як капітан служив в австрійській армії – «при піонерах» у Будапешті; Захар – корабельний капітан – виїхав до Америки, звідки вістки перестали надходити (за іншими відомостями, загинув трагічно у війську); Осип пропав безвісти. Сестра Марія померла в молодому віці; Юлія (Юстина), після заміжжя Сметанова, єдина з родини залишила спомини про Маркіяна.

Життєва дорога Маркіяна Шашкевича була тяжкою, як і в багатьох тодішніх галицьких душпастирів, національних діячів. Майже всі письменники його доби належали до священичого сану, та й національно свідомі діячі переважно походили зі священичих родин. Вчився Маркіян у Золочеві, Бережанській гімназії, у 1838 р. закінчив Львівську духовну семінарію, був вільним слухачем Львівського університету. Закінчивши семінарію, став парафіяльним священиком у Гумниськах, Нестаничах і Новосілках. Під час навчання писав вірші й підо впливом читання «Енеїди» та пісень Михайла Максимовича в нього зародилося бажання служити своєму народові та працювати над розвитком живої української мови.

У 1932 р. Маркіян Шашкевич організував «Руську трійцю», до якої увійшли Яків Головацький та Іван Вагилевич та приєдналася національно свідома молодь (І. Білинський, Ф. Мінчакевич, М. Козловський, А. Величковський, Г. Ількевич та інші). Її метою було стати на боротьбу за національно-культурне відродження на західних землях України, зокрема за відродження народної мови в письменстві й церковних проповідях. Шашкевич намагався пробудити руський народу з вікового просоння, взяв до рук рідну мову за зброю і немов чудо учинив:

«трупи встали і очи розкрили,
і брат з братом обнялися
і проговорили слово тихої любови».

Поговорили своєю мовою в письмі та розмові. Мовою, видобутою з-під сільської стріхи, курної хати, зневаженої і недооціненої своїми і чужими. Шашкевич цією мовою вдихнув живого духа в сонного велетня, воскресив руський нарід до нового життя, покликав до праці поряд з іншими народами, показав, що руський нарід живе і має право розвиватися як окремий самостійний народ із правом на рівне трактування з іншими народами та правом на суверенну незалежність.

Перший опублікований вірш М. Шашкевича «Голос галичан» з’явився в 1835 р. Не беручи до уваги декількох інтимно-ліричних поезій («До милої», «Туга за минулим», «Туга за милою», «Над Бугом», «Сурмак вечірній», «Розпука»), відомими стали «Веснівка», «Думка» та інші. Він писав також патріотичні вірші: «Руська мова», «Дайте руки», «Слово до читателей руського язика», «Побратим», «Лиха доля» тощо. Крім того, на історичні теми: «Хмельницького обступлення Львова», «О. Наливайку», «Болеслав Кривоустий» «О запорожцях і їх Січі», «Історія навернення слов’ян на Христови віру», «Перекінчик бісурманський»... Для дітей шкільного віку склав гарну читанку. Надзвичайної поетичної (пророчої) сили є його «Псалми Русланові». Належить низка перекладів із давньоруської мови – «Слово про Ігоревий похід», з чеської – «Краледворський рукопис», з сербської – численні пісні, з польської – поезії Ф. Карпінського і С. Гощинського. А на проект Йосипа Лозинського ввести латинський альфабет в українське письменство виступив рішуче проти в опублікованій брошурі «Азбука і Abecadlo» (1836). Перу М. Шашкевича, крім поезій, належить кілька прозових творів. Найвизначніший – казка «Олена», який високо оцінив І. Франко: «М. Шашкевич був одним з поетів “Руської трійці”, організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів».

Початковим вислідом діяльності Шашкевича і його друзів була підготовка рукописів, збірок, авторських поезій, приєднування до праці слухачів духовної семінарії у виданнях «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834), які через цензуру не побачили світ. У Будапешті виходить альманах «Русалка Дністровая» (1837), яка вирішально вплинула на розвиток ідей Шашкевича. Дуже влучно про о. Маркіяна з нагоди 100-річчя від дня його смерті висловився митрополит Андрей Шептицький, зазначивши, що він є «нашою славою», «великим апостолом», «чоловіком від Бога посланим, велетнем, що сам ішов вперед і провадив вперед весь нарід і збирати його буде біля неї (могили) велика ідея, що перед роками була могучим товчком цілого нашого відродження, а десь є для нас і навіки стане криницею цілющої води, що зрошує лани нашого церковного й народного життя і все відсвіжує зелень надії на будуче…».

У 1893 р. з ініціативи «Просвіти» відбулося перепоховання Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова на Личаківське кладовище. Церемонія стала справжньою демонстрацією українства в тодішній Австро-Угорській імперії, до складу якої входила Галичина. Відтоді всенародний культ його імені досяг апогею – в галицьких хатах, окрім образів святих, висіли портрети Т. Шевченка, І. Франка та М. Шашкевича. До нього молилися і за нього дякували Господеві.. 1911 р. відбулася ще одна пам’ятна подія, пов’язана з іменем о. Маркіяна, – спорудження на Білій горі поблизу Підлисся величного пам’ятника у вигляді хреста. Ініціатором його побудови був о. Володимир Кальба – парох с. Соколівки. Місце під пам’ятник українці викупили за 20 тис. злотих. Проект зробив інженер Лушпинський. Пам’ятник виготовляли в майстерні Михайла Стефанівського у Львові. Він складався з двох частин, гармонійно поєднаних в одну цілісність: кам’яної дев’ятиметрової брили, на якій встановлено шістнадцятиметровий залізний хрест. Пам’ятник встановлено на дванадцятиметровому насипі. 29 жовтня 1911 р. на станцію Ожидів прибув спеціальний поїзд із гостями з усієї Галичини. Похід очолювала кінна чота із членів товариства «Січ» та «Сокіл». У півторакілометровому поході кожні сто метрів йшли духові оркестри. Біля пам’ятника зібралося близько 30 тис. осіб. В урочистості взяли участь три мітрати під керівництвом о.Туркевича та численне духовенство краю. Селяни Підлисся прийняли цей пам’ятник під свою опіку. З нагоди 100-річчя М. Шашкевича відбулися урочистості й у Львові – у філармонії відбувся концерт за участю С. Крушельницької. Урочистості відбулися також у Перемишлі, Бережанах, Золочеві та інших містах. Відтоді щорічно в першу неділю серпня біля пам’ятника М. Шашкевичу на Білій горі відбуваються народні свята. У радянські часи вони були заборонені, оскільки він був греко-католицьким священиком. Щойно в 1986 р. на місці колишньої садиби о. Романа Авдиковського відкрито музей-садибу Маркіяна Шашкевича (відділ Львівської галереї мистецтв). Саме на Золочівщині в серпні 1989 р. на повний голос заявила про себе Українська Греко-Католицька Церква, яка почала виходити з підпілля. У 1993 р. на центральній площі Золочева відкрито пам’ятник М. Шашкевичу.

Мало кому відомо, що М. Шашкевич кілька разів побував як просвітитель у княжому місті Перемишлі. Заходами вдячних перемишлян відзначено пам’ятною дошкою будинок, в якому він перебував, його іменем названо вулицю, яка поєднувала вул. Словацького з вул. Баштовою. Його іменем у 1911 р. з ініціятиви Брацтва св. Миколая та товариства Педагогічного названо українську школу. На превеликий жаль, польські шовіністи в рамках затирання українських слідів на Закерзонню пам’ятну таблицю і вулицю ліквідували і перезвали на вул. Ракочого. Інші вулиці з іменами українських діячів також ліквідовано. На диво, не так давно біля катедрального собору св. Івана Христителя УГКЦ було названо вулицю іменем єпископа Й. Коциловського (1876–1947), якого проголосив блаженним папа Іван Павло ІІ, та проти цього протестують поляки.

Для розвитку, закріплення і популяризації української мови М. Шашкевич використовував різні методи. Він писав народною мовою проповіді, вітання, відозви, звернення, записував пісні, їздив селами і містами й поширював ідею популяризації мови як фундаменту окремішності нашого народу. Хоча прожив він тільки 32 роки, його спадщина не така багата, але має неабияку цінність. Його ювілеї відзначать по всій Україні, адже він один із перших серед українських письменників заговорив про злуку східних і західних земель України. Згадуємо Шашкевича і тому, що сьогодні як докір нам звучать його слова і кличуть «схаменутися», куди ми йдемо?! Можливо, наша біда в тому, що ми байдуже спостерігаємо, як нашу мову зневажають, асимілють, витісняють, позбавляють нас права на україномовний інформаційний простір, звужуючи його використання до ганебних розмірів. Прем’єр М. Азаров не володіє державною мовою, а його наймити Колісніченко і Ківалов проштовхують у Верховну раду України новітні укази на взір «Валуївських» (1863) і «Емських» (1876), головне завдання яких знецінити і принизити нашу мову – підготувати ґрунт до повалення державності. Дуже високо цінував працю М. Шашкевича відомий проф. Г. Ващенко, який вважав, що його твори мають велике виховне значення. Геніальний український педагог К. Ушинський писав, що мова – це скарбниця народу, в якій відбита природа, серед якої він живе, його вірування, світогляд – всі здобутки його культурного розвитку. Тому, на його думку, втрата мови для народу рівнозначна втраті національності. На думку К. Студинського, М. Шашкевич був «першим русином у Галичині, який глибоко проникнув ідеєю національності». Його значення як народного пророка («Будителя») Західної України безцінне, співпадає з таким велетнем, як Тарас Шевченко. По містах і селах, особливо Галичини, відзначають річниці Шашкевича, Шевченка, Франка, Лесі Українки. Школи в Перемишлі, Бережанах, Золочеві та інші в Україні і за її межами урочисто відзначили 200-річчя його уродин. Академічна спільнота Львівського національного університету також урочисто відзначила на науковому рівні його ювілей як видатного Українця, світоча науки, якому завдячуємо розвитком і закріпленням української мови. Вшановуючи пам’ять талановитого поета, перекладача, великого патріота й гуманіста, людини високої культури та громадянської мужності, з особливою тривогою звертаємося до його поетичних рядків, котрі через понад два століття будять національну свідомість нашого народу.

Працюючи творчо в напруженні, стан здоров’я обтяженого буденними справами, клопотами Шашкевича систематично погіршувався – він тяжко захворів на туберкульоз. Далі жорстока доля заслонила перед ним світ – він осліп. Будучи прикутим до ліжка, помер 7 червня 1843 р. Похований у с. Новолілках. Однак, як вище зазначено, в 1893 р. прах поета перенесено на Личаківський цвинтар до збудованого гробівця на полі Ч.3, в якому спочиває і його син Володимир (1839–1885) – також визначний письменник, перекладач, публіцист і драматург. Після смерті культ Шашкевича набирав обертів як реакція на русифікацію і полонізацію України та асиміляцію українців у діаспорі. Тепер він немов дістає свою нову молодість підо впливом реакційних сил, які в незалежній Україні провадять підступну жорстоку русифікацію. У 1959 р. у пам’ять поета в Підліссі відкрито літературно-меморіальний музей, а в 1962 р. – поставлено бронзове погруддя. За часів незалежності України відкрито музеї-садиби в с. Нестаничах Радехівського району та с. Новосілки Буського району, а також музей у с. Деревня Жовківського району, яким у 2012 р. рішенням виконкому Львівської облради надано звання «Народний музей». Пам’ятні місця Шашкевича відвідують, як і могилу Шевченка біля Канева. У 1990 р. біля вежі церкви Святого Духа по вул. Коперника у Львові відкрито пам’ятник Маркіянові Шашкевичу. У 1993 р. пам’ятник встановлено у Золочеві. У канадському місті Вінніпег у 1962 р. засновано Інститут імені Маркіяна Шашкевича, який з 1963 р. видавав впродовж 25 років збірники «Шашкевичіяна» та «Бібліотеку Шашкевичіяни» (редактор М. Марунчак). У 1944 р. там споруджено бронзове погруддя, а в 170-річчя від дня народження іменем Шашкевича названо місцевий парк. У 1991 р., після ІІ Шашкевичівських читань, у Львові сформована Шашкевичівська комісія. Того ж року Білокамінській школі рішенням виконкому Львівської обласної ради присвоєно ім’я М. Шашкевича. Рішенням сесії Бережанської міської ради №714 від 02.08.2001 р. Маркіяну Шашкевичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Бережани». У 2003 р. ім’я Шашкевича присвоєно Бродівському педагогічному коледжу. Проведено ряд культурно-мистецьких свят, зокрема фестиваль «Чисті джерела Бугу» в селищі Білий Камінь Золочівського району, відреставровано музей-садибу, встановлено пам’ятник у с. Підлисся Золочівського району, відновлено Народний дім і бібліотеку тощо.

4 листопада 2011 р. відбулася Урочиста академія з нагоди 200-річчя від дня народження М. Шашкевича у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. 5 листопада відслужено молебень біля пам’ятника М. Шашкевичу, відбулася свічкова хода від пам’ятника до могили на Личаківському кладовищі за участю семінаристів Львівської духовної семінарії Святого Духа та громадськості, після чого відбулася панахида на могилі. 6 листопада покладено квіти до пам’ятника та відслужено Архиєрейську Божественну Літургію в соборі св. Юра. І. Франко в 1898 р. писав так: «Писання Шашкевича робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі. Він мав відвагу і дар висловити досить виразно, досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися».

Свою статтю закінчу словами визначної поетеси Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу». Тому не даром кажуть, рідна мова дається народові Богом і вона становить національну ознаку Божого дару, її треба берегти так, як зіницю ока. Ми завдячуємо своїй ідентичності свідомим душпастирям, які наше життя виповнювали релігійно-національним змістом. Наші провідники Церви завжди підтримували тісний духовний зв’язок релігії з національністю, зокрема дбали за розвиток мови. Як часто народ себе індентифікував із Церквою і навпаки. Нація без релігії гине, а Церква служить нації, інакше вона залишається «пастирем без стада». Наші священики і вірні навіть у більшовицьких тюрмах не втрачали довіри до Церкви і любові до Батьківщини. Вони рішуче виступали проти глуму над нашою Церквою, мовою та національною історією. Все це вказує на великий духовний зв’язок Церкви і народу, який себе оправдав у найважчих моментах життя. Нехай же мова і Церква Маркіяна Шашкевича, якого самі небеса подарували Галичині, скріплює наші релігійні й національні почуття і братню любов до ближнього.

Барон Карл Густав Маннергейм

Барон Карл Густав Еміль Маннергейм не був природженим військовим. Йому з дитинства були притаманні норовливий характер і абсолютне небажання підкорятися будь-кому. Його двічі виганяли з навчальних закладів. Спершу зі школи, де юний барон розбив чимало вікон, кидаючи в них камінням. Потім - з військового училища міста Хаміна за "самоволку". Загалом, дисципліна у Карла Густава кульгала.

Зате з амбіціями все було в порядку. Залишаючи товаришів, відрахований кадет заявив, що стане гвардійським офіцером його Імператорської Величності. Однокурсники лише посміялися. Можливо, саме така реакція і змусила барона домогтися свого. У віці 20 років він вступив до Миколаївського кавалерійського училища Санкт-Петербурга, а через два роки закінчив його в числі кращих. Мрія збулася. У 1896 р. на коронації Миколи II він очолив урочисту процесію.

Його кар'єра була вельми успішною. Нарешті родичі з гордістю дивилися на відчайдушного Карла Густава. Але радість їх змінилася подивом, коли в 1904 р. барон висловив бажання відправитися добровольцем на Російсько-японську війну. Це нерозумно, проливати кров за чужу країну, - заявив батько Маннергейма. Все було марно. Упертість і норовливість Карла Густава взяли гору над раціональними доводами. Маннергейм став підполковником 52-го драгунського Ніжинського полку.

Чергове звання Маннергейм отримав завдяки несподівано відкритими здібностям розвідника. На початку 1905 р. він очолив розвідувальну операцію в околицях Мукдена. В результаті у командування з'явилася цінна інформація про плани японців.

Після Російсько-японської війни Маннергейм отримав завдання очолити розвідувальну експедицію в Китай. Паралельно він вів етнографічні та лінгвістичні дослідження.

40-річний Карл Густав стрімко просувався по службі. Уже до 1912 р. він отримав звання генерал-майора, а до початку Першої світової війни Маннергейм очолив особливу лейб-гвардію його величності Варшавську кавалерійську бригаду. Так само під його командуванням знаходилися два полки і артилерійська батарея. І знову Карл Густав боровся за Росію. Цю війну він пройшов від початку і майже до кінця, отримавши чин генерал-лейтенанта, поранення в ногу і орден Святого Георгія. Цей орден він вважав своєю найдорожчою і почесною нагородою.

Подальші події розвивалися зі швидкістю смерчу. 6 грудня 1917 р. Фінляндії була дарована довгоочікувана свобода. В цей день Карл Густав втратив відразу дві батьківщини.

У Фінляндії Маннергейм довгий час був то в фаворі, то ізгоєм. І тільки в 1931 р. 64-річний генерал зайняв пост командувача збройними силами Фінляндії. Через два роки Маннергейм удостоївся звання маршала. Він прекрасно бачив, на що перетворилася Росія. Навіть назва стала каламутною і безликою - Країна Рад. Політика цього безіменного царства не віщувала сусідам нічого хорошого. І Маннергейм почав активну військову підготовку Фінляндії. Він зажадав збільшення військового бюджету. З його ініціативи відновилися роботи по зміцненню Карельського перешийка - будівництво Лінії Маннергейма.

У той же час маршал рекомендував фінському керівництву виявляти велику гнучкість у відносинах з СРСР. А коли в 1939 р. Росія запропонувала Фінляндії віддати частину території для захисту Петрограда, Маннергейм радив погодитися на ці умови. До порад Маннергейма не прислухалися. Уряд Фінляндії вважав, що одними островами і Карельським перешийком справа не обмежиться. Адже в планах Сталіна було прибрати Фінляндію до рук.

30 листопада 1939 р. о 8:00 ранку почалася зимова війна. Москва не сумнівалася в легкій перемозі. Напередодні нападу нарком оборони Ворошилов заявив: Через шість днів Червона Армія увійде в Гельсінкі. Але похід затягнувся на 104 дня і 4 години, а в Гельсінкі Червона армія так і не ввійшла.

У перші ж дні Радянські війська понесли величезні втрати, хоча прорвалися на територію Фінляндії всього на кілька кілометрів. Уже тоді стало зрозуміло, що до цієї війни Червона Армія не готова. Мороз сягав 40 градусів, а теплого одягу у солдат не було. Не було маскувальних халатів та лиж. Чорні крапки на снігу були відмінними мішенями для фінських снайперів - лижників, або, як їх ще назвали, зозуль.

Але найстрашніше було попереду. По всьому Карельському перешийку тягнулася лінія Маннергейма - оборонне укріплення довжиною 135 км і шириною 90 км. Фортифікація складалася з трьох смуг.

Перша включала мінні поля, протитанкові рови, дротяні загородження в 10-16 рядів і гранітні брили.

Слідом йшла друга смуга, що складається із залізобетонних укріплень, які йшли під землю на кілька поверхів. Це були справжні підземні фортеці, захищені бетонними або гранітними плитами. У них розташовувалися склади боєприпасів і палива, водопровід, електростанція, операційні палати і навіть кімнати відпочинку.

Останньою лінією укріплення були численні дзоти і доти, лісові завали, знову мінні поля і дротяні загородження. Офіцери гнали солдатів на безглузду смерть. Подібне поводження з людьми шокувало навіть ворога. Фінський генерал Естерман так охарактеризував дії  офіцерів:

У нас складалося враження, що російські командири командували іноземним легіоном, а не своїми співвітчизниками. Так воювати не можна!

Але іншої думки були командири супротивника. Вони поспішали, адже не за горами був день народження великого вождя Йосипа Сталіна. Зі штабу сипалися розпорядження: Здобути перемогу до 20 грудня. Для підтримки бойового духу на фронт відправлялися не кожухи і лижі, а цистерни горілки.

Росіяни таки прорвали Лінію Маннергейма. В очах світової громадськості дії Червоної Армії не схвалювалися, але викликали захоплення. Таку лінію ніяка армія не в змозі розбити, - писав британський генерал Клерк.

Червона Армія зробила неможливе. 12 березня 1940 р. був підписаний мирний договір. А на наступний день в 12:00 дня війна закінчилася. СРСР отримав, що хотів. Кордон було розширено. У підручниках радянського періоду результат зимової війни називали перемогою. Але все, що відбувалося - ці 104 дня і 4 години, - інакше як навмисним знищенням своїх солдат не назвеш. Червона Армія втратила в тисячу разів більше людей, ніж фінська. Коли закінчилися бої, один із сталінських генералів зауважив:

Ми завоювали рівно стільки фінської території, скільки потрібно, щоб поховати наших вбитих.

Але Кремль святкував перемогу. Що ж до фінів, то і вони не відчували себе переможеними. Маршал Маннергейм звернувся з урочистою промовою до своїх солдатів і офіцерів:

Солдати! Я бився на багатьох полях битв, але ще не бачив воїнів, подібних вам. Я пишаюся вами, немов ви мої діти ...

Другу світову в Фінляндії називають наступною війною. Маннергейм радив політикам в неї не вплутуватися. Але тиск Росії та Німеччини не залишало шансів для нейтралітету. Фінляндія стала союзником Німеччини.

Штаб Маннергейма зайняв свої позиції в Міккелі - місті Святого Михайла. Радянські бомбардувальники неодноразово бомбили його. Були знищені майже всі будівлі міста. Неподалік від школи, де розташувався штаб, спорудили бункер. Але Маннергейм ним жодного разу не скористався. Цікаво, що за всі роки війни жоден снаряд не потрапив в будівлю школи.

Перед маршалом стояла непроста задача. Гітлер хотів, щоб фіни захопили Ленінград. Маннергейм перейшов кордон, але зупинив війська на річці Свір, де німецька і фінська армії повинні були зустрітися і рушити на місто спільно. Але німці не змогли пробитися до цього місця, і Маннергейм припинив наступ.

Тепер уже важко сказати, про що думав Карл Густав. Але він не перекрив дорогу життя через Ладозьке озеро, хоча це було в його силах. І жоден фінський снаряд не впав на місто за весь час війни.

4 червня 1942 р. Маннергейм відзначив своє 75-річчя. Серед гостей був Гітлер. Фюрер довго базікав про свої наполеонівські плани завоювання світу. Однак його промови викликали зворотну дію. Маннергейм вирішив, що пора згортати дружбу з Німеччиною. Вже в кінці 1942-го р. він вивів фінські частини з підпорядкування німецького командування. А в 1943 р. почав таємні переговори зі Сталіним. Фінляндія не виправдала надій фюрера. Талановитий стратег, Маннергейм розрахував, коли і з ким дружити.

У 1944 р., вже перебуваючи на посаді президента, Карл Густав підписав мирну угоду з СРСР. Німеччина жорстоко відплатила колишньому союзнику за зраду. Залишаючи північні землі, німецькі війська випалювали дотла цілі села і міста.

Після війни популярність маршала серед фінського політичного керівництва впала. Він знову виявився чужим у своїй країні. У 1946 р. Маннергейм подав у відставку, пояснивши своє рішення слабким здоров'ям. Останні роки життя він старанно працював над мемуарами, в яких велику частину зайняли спогади про службу в Росії.

У 1951 р. у віці 83 років, перебуваючи на лікуванні в Лозанні, Карл Густав Маннергейм помер.

Індіра Ганді

30 жовтня 1984 року, за день до загибелі, вона говорила: "Сьогодні я жива, а завтра, можливо, моє життя скінчиться... Але кожна крапля моєї крові належить Індії".

Загальноприйнято, що у політики не жіноче обличчя. Такі виняткові фігури, як Індіра Ганді, Маргарет Тетчер або Беназір Бхутто залишаються в історії більшою мірою саме як жінки-політики, а не політики-жінки. Лідерство жінок в суспільстві завжди прикрашає суспільство, тому що це явище рідкісне.

Індіра - гідна дочка свого батька, Джавахарлала Неру, народилася 19 листопада 1917 року в Ілахабаді. Вона отримала відмінну освіту в кращих учбових закладах Англії, Швейцарії і своєї рідної країни, вчилася в Оксфордському університеті. Коли їй виповнився двадцять один рік, вона вступила в партію Індійський національний конгрес (ІНК). А ще через чотири роки вийшла заміж за відомого конгресмена, додавши до свого прізвища прізвище чоловіка - Ганді. Після проголошення незалежності стала офіційною співробітницею батька, що відповідала за прийом іноземних делегацій. Разом з батьком Індіра здійснила незабутні поїздки у країни Азії, Африки та Європи. Окрім Швейцарії, Франції, Германії їй пощастило побувати в Бірмі, Малайзії, Сінгапурі, Чехословаччині, Угорщині, Єгипті. Крім того, вона самостійно здійснила поїздки до Португалії та Південної Африки. Індіра вирізнялася тим, що завжди мала власну думку і ніколи не підпадала під будь-який вплив. Вона була дуже досвідченим і розумним державним діячем і істинним індійським націоналістом. Єдине, що вигідно відрізняло Індіру Ганді від традиційного образу "залізної леді", був сильний материнський інстинкт.

Її політична кар'єра була успішною. У 1955 році Індіра Ганді входить до Центральної виборчої комісії ІНК як голова жіночої організації цієї партії. У 1959-1960 роках вона - голова ІНК. У 1964 році увійшла до уряду Шастрі як міністр інформації і радіомовлення; в липні 1964-го стала членом Національної ради оборони.

19 січня 1966 року, після смерті Шастрі, була вибрана лідером парламентської фракції ІНК і, за сталою традицією, як лідер цієї фракції стала прем'єр-міністром. В 1967 році, крім поста прем'єр-міністра зайняла пости міністра атомної енергії, голови Планової комісії, міністра закордонних справ...

У своїх заявах як глава уряду пані Ганді неодноразово підкреслювала необхідність збереження основних принципів політики Джавахарлала Неру, а саме - неучасті Індії у військових блоках підтримки миру і міжнародної співпраці, подальшого розвитку і зміцнення дружніх радянсько-індійських відносин, здійснення планового розвитку національних основ економіки. Виступала із засудженням агресії США у В'єтнамі.

З 1969 по 1970 роки, всупереч опору сил реакції, Індіра Ганді провела націоналізацію 14 найбільших банків. Консервативні лідери Конгресу спробували виключити Ганді з партії. Партія розкололася на правлячий Конгрес (П) і опозиційний Конгрес (О). Втративши більшість в парламенті, Ганді призначила вибори на рік раніше терміну, і в березні 1971 прихильники Ганді отримали перемогу, отримавши більше двох третин голосів. Індіра Ганді знов отримала пост прем'єр-міністра а також зайняла пости міністра внутрішніх справ, міністра атомної енергії і міністра інформації і радіомовлення.

З погіршенням економічної ситуації і зростанням внутрішньої напруженості знизилася і популярність Ганді. У 1975 році вона була звинувачена судом за порушення в 1971 закону про вибори. У відповідь Ганді ввела надзвичайне положення і внесла зміни в конституцію, які дозволяли їй зосередити владу в своїх руках. Широка незадоволеність населення надзвичайним положенням і настирним прагненням уряду провести в життя програму планування сім'ї (у тому числі примусову стерилізацію) привела до поразки Ганді на виборах 1977. У січні 1978 Ганді ініціювала ще один розкол в Конгресі. Конгрес -І (за "Індіру") досяг успіху на виборах до місцевих законодавчих органів, а в листопаді Ганді була вибрана до парламенту. У січні 1980, після того, як уряд партії Джаната потерпів крах, Ганді знову зайняла пост прем'єр-міністра.

Незабаром після повернення до влади Ганді понесла важку особисту втрату - в авіакатастрофі загинув її молодший син і головний політичний радник Санджай. Після смерті Санджая Індіра Ганді переконала старшого сина Раджіва зайнятися політикою.

Виконання обов'язків прем'єр-міністра Індії ніколи не було легким. Величезний субконтинент з численним населенням ряснів не тільки унікальними пам'ятками стародавньої культури, але і найгострішими проблемами: надзвичайною бідністю, хворобами, корупцією етнічними і релігійними конфліктами.

У 1984 році всі ці проблеми, що стояли перед Індірою Ганді, ускладнилися сепаратистськими настроями серед сикхів, які населяють штат Пенджаб. Прем'єр-міністра неодноразово інформували, що сикхські екстремісти, вимагаючи відокремлення від країни цього штату накопичують зброю і боєприпаси в "Золотому храмі" міста Амрітсар. Це було небезпечно не тільки тому, що зброя призначалася для насильницьких дій, але і тому що вона спаплюжувало національну святиню. Екстремістів необхідно було роззброїти і вигнати з храму як з політичних, так і з релігійних міркувань.

У військовому відношенні ця операція виявилася успішною: екстремістів вдалося вибити з храму. Але в очах громадськості вона потерпіла невдачу. Один з біографів Індіри Ганді так описує реакцію місцевого населення на штурм "Золотого храму": "Для більшості сикхів військова акція, в результаті якої приміщення храму сильно постраждало, супроводжувалася великою кількістю людських жертв. В перестрілці загинуло близько тисячі осіб, включаючи керівників терористів. Сикхи присягнулися помститися. Не проходило й дня, щоб вони не погрожували смертю прем'єр-міністру її сину і внукам".

Індіра Ганді не сумнівалася, що її життя в небезпеці. Прем'єр-міністру не раз пропонували прибрати з особистої охорони всіх сикхів, але такий крок, вірогідно, здавався главі уряду зайвим.

Беант Сингх служив в охороні прем'єр-міністра близько десяти років і супроводжував Індіру Ганді в декількох поїздках за кордон. Але вона не знала про те, що Беант Сингх мав тісні зв'язки з групою сикхських екстремістів - з тими, хто присягнувся помститися за осквернення "Золотого храму". Не дивно, що ця людина виявилася відмінною кандидатурою на роль вбивці Індіри Ганді. Релігійний фанатизм виявився сильнішим за особисту відданість: Беант Сингх знайшов співучасника в особі Сатванта Сингха, молодого поліцейського, нещодавно зарахованого до служби безпеки прем'єр-міністра.

Індіра Ганді розуміла, що її життю загрожує небезпека. 30 жовтня 1984 року, за день до загибелі, вона говорила: "Сьогодні я жива, а завтра, можливо, моє життя скінчиться... Але кожна крапля моєї крові належить Індії". На ранок 31 жовтня у прем'єр-міністра була запланована зустріч, на яку Індіра Ганді чекала з особливим задоволенням, - телеінтерв'ю з відомим англійським письменником, драматургом і актором Пітером Устіновим. Вона довго вибирала одяг, вибравши шафранову сукню, яка, на її думку, мала б ефектно виглядати на екрані і до якої не пасував куленепробивний жилет. Цей день став для неї фатальним...

Беант Сингх і Сатвант Сингх стояли на одному з постів, розташованих уздовж доріжки, що вела з резиденції прем'єр міністра до її офісу. Саме туди і прямувала у супроводі охорони Індіра Ганді. Підійшовши до охоронців-сикхів вона привітно посміхнулася. Вихопивши пістолет, Беант Сингх тричі вистрілив в прем'єр-міністра. Одночасно Сатвант Сингх прошив тіло Індіри Ганді автоматною чергою. Вбивці були одразу ж схоплені охороною. Беант Сингх закричав: "Я зробив, що хотів. Тепер ви робіть, що хочете". Йому не вдалося ухилитися від куль інших охоронців - одна виявилася смертельною. Другого вбивцю було поранено, але той вижив.

Тоді як Індіра Ганді вмирала від куль власних охоронців, Пітер Устімов і його знімальна група чекали зустрічі з прем'єр-міністром. Один з цих людей згадує: "Я почув три одиночні постріли, а потім автоматну чергу. Очевидно вбивцям хотілося виконати своє завдання на всі сто відсотків. Вони не залишили жертві жодного шансу..."

Вибухом обурення відповіла Індія на вбивство прем'єр-міністра. Народний гнів повалився на сикхів. По всій країні прокотилася хвиля стихійних виступів проти сикхських екстремістів, яка супроводжувалася насильством. Власті намагалися захистити невинних, але протягом подальших тижнів жертвами безчинств сталі сотні жителів Пенджабу.

Пости прем'єр-міністра і лідера Конгресу зайняв Раджів Ганді. Уряд так і не дізнався, хто віддав наказ убити Індіру Ганді. Багато хто дотепер упевнений в тому що ця справа рук двох фанатиків-одинаків.

Уінстон Черчіль

Ім'я Уїнстона Черчілля міцно увійшло в історію ХХ століття.

 Найбільш популярний політичний і військовий діяч, дипломат, письменник, художник, журналіст, блискучий оратор і полеміст, Нобелівський лауреат з літератури, чиї афоризми широко розійшлися в усьому світі, - таким залишився Черчілль у пам'яті сучасників і нащадків. Його біографія - роман з немислимими злетами і падіннями героя, що захоплюють дух пригодами і щасливим кінцем. Нащадок пірата-адмірала Дрейка і відомого полководця герцога Мальборо, син англійського лорда й американки з домішкою індійської крові Уїнстон Леонард Спенсер Черчілль народився 30 листопада 1874 року 7-місячним у роздягальні багатого будинку, куди його мати була запрошена на вечірку. Черчілль не одержав традиційного для англійської знаті університетської або вищої військової освіти. Один з найбільш ерудованих людей своєї епохи, він мав за плечима лише півторарічну кавалерійську школу.

У 21 рік він, лейтенант-доброволець, воював у рядах іспанських військ, що придушували кубинських повстанців. У 1897 році офіцером гусарського полку Черчілль брав участь у скоренні заколотних племен в Індії, потім був переведений в уланський полк, що приймав участь у каральній експедиції генерала Герберта Кітченера в Судані. Там він виявив себе як сміливий, ініціативний офіцер і здатний військовий журналіст. Вже в якості останнього він відправився в 1899 році на англо-бурську війну. У сутичці із супротивником потрапив у руки бурів. Усупереч конвенції його повинні були розстріляти як журналіста. Але він утік з полону і пробрався через нетрі Африки у нейтральну португальську колонію. У 26 років Черчілль був обраний членом парламенту від партії консерваторів. У стінах британського парламенту він провів з перервами 64 роки і залишив його у віці 90 років.

У квітні 1916 року, коли батальйон був розформований, Черчілль повернувся в Англію. Як член парламенту, він критикував уряд, чим викликав його роздратування. Він один з перших усвідомив значення танків, сприяв створенню першого в Англії батальйону бронеавтомобілів. У 1917 році Черчілль став міністром озброєння. Він розгорнув широке виробництво танків і одержав прізвисько "батько танків", після того як ця техніка добре зарекомендувала себе на полях війни. Він часто виїжджав на фронт у Францію, брав участь у плануванні операцій. Після жовтневої революції 1917 року в Росії Черчілль, будучи військовим міністром, усю свою енергію направив на знищення радянської влади. Він планує "похід 14 держав" проти більшовиків, активно сприяє постачанню білогвардійської армії, направляє в Росію англійські війська. Восени 1922 року, коли ліберальний уряд пішов у відставку, Черчілль опинився поза державними справами. Не поталанило йому і з парламентом: його двічі провалили на виборах 1922 і 1923 років. Він повернувся в партію консерваторів, що завжди була близька йому за духом.

У 1924 році Черчілля обрали в парламент від консервативної партії. Він став міністром фінансів. Коли в 1929 році на виборах перемогли лейбористи, Черчілль втратив міністерську посаду, але пройшов у парламент від консерваторів. Він не підозрював тоді, що випав з урядової обойми на довгих 10 років. У 1935 році, коли консерватори знову перемогли, Черчілль, який втратив авторитет після антирадянських випадів і похвал на адресу італійського фашизму, залишився парламентарієм-консерватором.

Як тільки почалася Друга світова війна, Черчілль 3 вересня 1939 року увійшов до складу уряду і знову очолив військово-морське міністерство. І нарешті настала його зоряна година: 10 травня 1940 року, коли німецькі танкові армади вторглись у Францію і Бельгію, Черчілль замінив Чемберлена на посаді британського прем'єра. Вступаючи в цю посаду в найнебезпечніший момент британської історії, Черчілль не попередив співвітчизників, що їх чекає "кров, бруд, сльози і піт". Але він завірив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти фашизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну.

Черчілль не бачив для Великобританії іншого шансу на порятунок, крім союзу зі Сполученими Штатами, доповненого союзом з Радянським Союзом. Черчілль перетворився з лідера консервативної партії в національного військового лідера. Рузвельт і Черчілль волею обставин стали найбільшими дипломатами свого часу. США із самого початку були на боці Англії, а після поразки Франції були готові підтримати британські, а з серпня 1941 року - і радянські війська, не беручи, однак, участі у бойових операціях. Відразу ж після вторгнення фашистів у Росію британський прем'єр заявив по радіо: "...ми надамо Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможемо". Черчілль пояснив, що, допомагаючи СРСР, Англія рятує себе. Він сказав, що "вторгнення Гітлера у Росію - це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови...тому небезпека, що загрожує Росії, - це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам, точно так само як справа кожного росіянина, який бореться за свій будинок і сім'ю, - це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі".

Вступ СРСР у війну радикальним чином змінив світову обстановку. У серпні 1941 року Черчілль зустрівся з Рузвельтом, щоб намітити спільну лінію в нових умовах. За підрахунками Черчілля, за військові роки він провів разом з Рузвельтом на різного роду зустрічах 120 днів - факт унікальний у сучасній історії.

Так звана "атлантична зустріч" Черчілля і Рузвельта в серпні 1941 року закінчилася підписанням "Атлантичної хартії", що повинна була сприяти солідарності обох країн і підготувати ефективний вступ Сполучених Штатів у війну. Черчілль і Рузвельт заявили, що Англія і США прагнуть до справедливого і демократичного світу, що повинен слідувати за перемогою над Німеччиною і її союзниками. Вони дійшли єдиної думки, що після закінчення війни всі держави повинні бути роззброєні, окрім країн переможниць. Союзники прийняли рішення про надання допомоги СРСР постачаннями озброєння і стратегічної сировини. Політичний світогляд Черчілля можна назвати історичним: він мислив історичними категоріями й в історії шукав відповіді на питання сучасності. Це привело його до ідеї створення "Великого альянсу" ("великої трійки") - подібний союз знищив у свій час державу Людовіка XIV. Після подолання патової ситуації ініціатива у війні проти Гітлера перейшла до незрівнянно більш сильних партнерів по союзу - СРСР і США, і Черчілль повернувся до тієї ж формули, що він уже використовував у травні 1940 року під час утворенні коаліції: "Нашою метою є знищення Гітлера, - і нічого іншого". Ця мета стосувалася безпосередньо інтересів Черчілля; у той час як Сталін і Рузвельт мали свої уявлення щодо майбутнього світового порядку, у якому Британії приділялася в Європі і за океаном трохи інша роль, ніж та, котру хотілося бачити Черчіллю, який заявив у 1942 році, що прем'єрами стають не для того, щоб ліквідувати імперію.

Його особисті відносини з Рузвельтом також трохи змінилися; на конференціях у Тегерані (1943) і Ялті (1945) британський прем'єр відігравав роль лише молодшого партнера американського союзника. Великобританія, ставши однією з ключових держав антигітлерівської коаліції, зробила великий внесок у перемогу над Німеччиною, Італією та Японією.

У ході війни, на союзницьких конференціях Черчілль відстоював інтереси Великобританії так, як він їх розумів, з енергією і гнучкістю. Він зумів нав'язати американцям вигідну Англії стратегію "непрямих дій", відтягав, як міг, відкриття другого фронту в Західній Європі, зосереджуючи основні сили західних союзників у Середземномор'ї, оскільки цей регіон був життєво важливий для економіки і стратегії Великобританії. У той же час Черчілль виявив неабияку особисту мужність, часто буваючи на фронтах, робив ризиковані перельоти над ворожою територією, був завжди в гущині подій. На заклики Сталіна, підтримуваного Рузвельтом, відкрити другий фронт на заході, Черчілль не давав конкретної відповіді, змушуючи росіян самотужки боротися проти німців. Це нагадувало політику Англії під час війни з Наполеоном I. Тоді воєнні дії проти Бонапарта вели в основному російські солдати, у той час як англійці надавали союзникам матеріальну і фінансову допомогу.

Черчілль думав, що Німеччина, зв'язана війною в Росії, не в змозі розгортати повномасштабні дії проти інших країн і за новими напрямками, а британські війська зможуть, на думку прем'єра, опанувати ініціативою в Середземномор'ї. Американські війська, які базувалися на Британських островах і в Північній Ірландії, розглядалися в ракурсі "утримання Німеччини від спроб вторгнення". Таким чином, Великобританія уникала великих людських втрат і знаходилася у відносній безпеці. Стратегія Черчілля щодо відкриття "другого фронту", безумовно, була успішною, оскільки цей фронт був відкритий лише на початку 1944 року. Але за два роки, протягом яких він відтягав відкриття другого фронту, міць Червоної Армії зросла до такого ступеню, що англо-американським військам довелося висадитися в Нормандії вже не для того, щоб допомогти росіянам, а для того, щоб самим також бути присутніми на Європейському континенті.

У грудні 1944 року - за чотири місяці до краху - Гітлер ще був здатний поставити в скрутне становище англо-американські війська, які висадилися в Європі. Він розгорнув наступ військ у Арденнах. Тепер вже настала черга Черчілля довелося звернутися до Сталіна із закликом терміново розгорнути великий наступ на східному фронті, щоб змусити Гітлера відтягнути сили з західного фронту. З цього часу змінився сам зміст війни. "Бій за Європу", що тепер давали англійці й американці, не був більше битвою за звільнення Європи, оскільки війна була практично виграна. Вони прагнули випередити росіян у їхньому нестримному просуванні на захід.

Черчілль взяв участь у Потсдамській конференції. "Заяви він робить узагалі короткі, - писав радянський дипломат А.А. Громико. - Дуже любить розтягувати окремі слова. Робить це явно нарочито. Протягом мовлення неважко побачити те, що він хоче підкреслити особливо. Ці слова він вимовляє якось різко. У них проступають і різкість, і метал. Майже ніколи він не користується заготовленим текстом. Утім, говорять, деякі свої заяви він любив завчати напам'ять... У мене склалося враження про нього як про досвідченого оратора. Свій капітал красномовства він умів добре піднести. Говорив без хвилювання, принаймні так виглядало зовні, хоча відчувалася його зібраність, і він завжди був, як стверджували англійці, "алерт" - напоготові".

Непримиренний ворог комунізму, він, коли це було в його інтересах, називав Сталіна "своїм іншим" і вимовляв тости за його здоров'я. Черчілль вірив у силу "особистої дипломатії", у власну здатність встановлювати "дружні довірчі відносини", маючи на меті в майбутньому залучити Росію також до "конструктивного співробітництва". Ще в січні 1945 року Черчілль переконав Сталіна першим завдати удару по центральній частині німецької території й у такий спосіб допомогти західним державам.

Повернувшись у лютому 1945 року з Ялти, Черчілль заявив, що жоден уряд не виявив такої вірності договору, як радянський; він ні в найменшому ступені не сумнівався в щирості маршала Сталіна й у його добрій волі до співробітництва. Зміст цієї війни Черчілль бачив у знищенні Гітлера і руйнуванні державного статусу Німеччини в Європі. "Це та мета, - казав він, - яка пояснює все інше".

Але його уявлення про післявоєнне врегулювання були неясними і невизначеними. Під впливом панєвропейської ідеї якийсь час Черчілль схилявся до федеративних планів, для яких у Великобританії були великі можливості. Великі надії він покладав на відродження Франції як провідної держави Західної Європи. Від територіальних і націоналістичних проблем він намагався відмовлятися. Поки Німеччина ще не була переможеною, він до всіх питань підходив з точки зору її користі для союзників, у критичні моменти він не зупинявся навіть перед тим, щоб дати обіцянки, які свідомо не міг виконати.

У наступні десять років після Потсдама (1945-1955) Черчілль виступав у ролі "хранителя нації", яку прекрасно виконував. У 1946 році йому вдалося, використовуючи страх суспільства перед радянськими амбіціями, створити зовнішньополітичний консенсус з керівництвом лейбористської партії, метою якого було зміцнення національної єдності.

5 березня того ж року він виступав з промовою в американському місті Фултоні, де в присутності американського президента Трумена висунув ідею політики сили, основою якої повинне було стати замкнуте атлантичне партнерство англосаксонських держав. Черчілль узявся сформулювати загальну програму боротьби проти СРСР, заявивши: "На Європу опустилася залізна завіса". У Фултоні вперше були вимовлені слова "холодна війна". Можливо, він загравав тоді з ідеєю нової війни, оскільки США були єдиною у світі державою, що мала атомну бомбу; відомо, що йому приписувалися такі думки і що йому ніколи більше не вдавалося одержати в Англії одностайного схвалення своїх зовнішньополітичних планів.

Те ж саме можна сказати і про його плани, пов'язані з Європою. Незважаючи на те, що європейські проблеми ніколи не були йому особливо близькі і він не займався ними, якщо вони не стосувалися безпосередньо Англії, він виступав за ідею "європейського об'єднання" й "німецько-французького примирення". 19 вересня 1946 року Черчілль у Цюріху підтримав ідею створення "Ради Європи" і залучення "окремих німецьких держав" у співдружність західноєвропейських народів, незабаром він виступив також за переозброєння Західної Німеччини та її нерозривний зв'язок із Заходом.

Але яким би великим не був його авторитет в очах США і Західної Європи, де його особистість пов'язувалася з ідеєю холодної війни, в Англії його популярність пішла униз; час, коли ним захоплювалися минав. Його вкрай консервативні погляди йшли врозріз з настроями британського народу і прагненням демократичних змін, що призвело до поразки консерваторів і його особисто, як прем'єра, на виборах у липні 1945 року, і він знову відійшов від влади на кілька років. Але не від політики. Тільки в 1951 році, після другої спроби, йому вдалося потіснити лейбористів і організувати свій власний кабінет. Черчілль проводив прогресивну і помірну внутрішню політику, чого не очікували його політичні супротивники. Однак Англія більше не була тим партнером, якого зараховували до ради найсильніших.

Усупереч тому, про що він мріяв, Європа й увесь світ підкорялися не "англосаксонській світовій поліцейській системі", а наддержавам. Після важкого серцевого нападу в 1941 році здоров'я Черчілля значно погіршилося; через вісім років у нього стався перший із шести апоплексичних ударів.

У 1951-1955 роках, знову ставши прем'єр-міністром Великобританії й усвідомивши зміни політичної обстановки у світі (СРСР став володарем атомної зброї і засобами його доставки в межах Європи), Черчілль уже не закликав до "хрестового" атомного походу проти Москви, а, навпаки - "до скликання наради у верхах" за участю США, Англії, Франції і СРСР. "Ми не повинні забувати, - підкреслював Черчілль у 1951 році, - що, створюючи американську базу на південному сході Англії, ми перетворюємо себе на мішень, а можемо бути, у центрі мішені".

Його ідея про "зустріч у верхах" здійснилася в 1955 році вже після його відставки. За два роки до цього йому були вручені орден Підв'язки і Нобелівська премія в області літератури. Йому було вже 80 років, він усе сильніше страждав від депресій і явно втрачав сили. У 1963 році Конгрес США обрав його - що було унікальним актом - Почесним громадянином США.

Останні десять років життя Уїнстон Черчілль провів у спокої. Іноді він мандрував Середземним морем в якості гостя на яхті "Христина", що належала грецькому мільйонеру Онасісу. Він полюбляв відпочивати на французькій Рив'єрі. У віці 90 років Черчілль прийняв рішення остаточно відійти від політики. Але до кінця своїх днів залишався патріархом політичного життя Великобританії. Помер сер Уїнстон Черчілль 24 січня 1965 року.

Ім'я Уїнстона Черчілля міцно увійшло в історію ХХ століття.

 Найбільш популярний політичний і військовий діяч, дипломат, письменник, художник, журналіст, блискучий оратор і полеміст, Нобелівський лауреат з літератури, чиї афоризми широко розійшлися в усьому світі, - таким залишився Черчілль у пам'яті сучасників і нащадків. Його біографія - роман з немислимими злетами і падіннями героя, що захоплюють дух пригодами і щасливим кінцем. Нащадок пірата-адмірала Дрейка і відомого полководця герцога Мальборо, син англійського лорда й американки з домішкою індійської крові Уїнстон Леонард Спенсер Черчілль народився 30 листопада 1874 року 7-місячним у роздягальні багатого будинку, куди його мати була запрошена на вечірку. Черчілль не одержав традиційного для англійської знаті університетської або вищої військової освіти. Один з найбільш ерудованих людей своєї епохи, він мав за плечима лише півторарічну кавалерійську школу.

У 21 рік він, лейтенант-доброволець, воював у рядах іспанських військ, що придушували кубинських повстанців. У 1897 році офіцером гусарського полку Черчілль брав участь у скоренні заколотних племен в Індії, потім був переведений в уланський полк, що приймав участь у каральній експедиції генерала Герберта Кітченера в Судані. Там він виявив себе як сміливий, ініціативний офіцер і здатний військовий журналіст. Вже в якості останнього він відправився в 1899 році на англо-бурську війну. У сутичці із супротивником потрапив у руки бурів. Усупереч конвенції його повинні були розстріляти як журналіста. Але він утік з полону і пробрався через нетрі Африки у нейтральну португальську колонію. У 26 років Черчілль був обраний членом парламенту від партії консерваторів. У стінах британського парламенту він провів з перервами 64 роки і залишив його у віці 90 років.

У квітні 1916 року, коли батальйон був розформований, Черчілль повернувся в Англію. Як член парламенту, він критикував уряд, чим викликав його роздратування. Він один з перших усвідомив значення танків, сприяв створенню першого в Англії батальйону бронеавтомобілів. У 1917 році Черчілль став міністром озброєння. Він розгорнув широке виробництво танків і одержав прізвисько "батько танків", після того як ця техніка добре зарекомендувала себе на полях війни. Він часто виїжджав на фронт у Францію, брав участь у плануванні операцій. Після жовтневої революції 1917 року в Росії Черчілль, будучи військовим міністром, усю свою енергію направив на знищення радянської влади. Він планує "похід 14 держав" проти більшовиків, активно сприяє постачанню білогвардійської армії, направляє в Росію англійські війська. Восени 1922 року, коли ліберальний уряд пішов у відставку, Черчілль опинився поза державними справами. Не поталанило йому і з парламентом: його двічі провалили на виборах 1922 і 1923 років. Він повернувся в партію консерваторів, що завжди була близька йому за духом.

У 1924 році Черчілля обрали в парламент від консервативної партії. Він став міністром фінансів. Коли в 1929 році на виборах перемогли лейбористи, Черчілль втратив міністерську посаду, але пройшов у парламент від консерваторів. Він не підозрював тоді, що випав з урядової обойми на довгих 10 років. У 1935 році, коли консерватори знову перемогли, Черчілль, який втратив авторитет після антирадянських випадів і похвал на адресу італійського фашизму, залишився парламентарієм-консерватором.

Як тільки почалася Друга світова війна, Черчілль 3 вересня 1939 року увійшов до складу уряду і знову очолив військово-морське міністерство. І нарешті настала його зоряна година: 10 травня 1940 року, коли німецькі танкові армади вторглись у Францію і Бельгію, Черчілль замінив Чемберлена на посаді британського прем'єра. Вступаючи в цю посаду в найнебезпечніший момент британської історії, Черчілль не попередив співвітчизників, що їх чекає "кров, бруд, сльози і піт". Але він завірив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти фашизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну.

Черчілль не бачив для Великобританії іншого шансу на порятунок, крім союзу зі Сполученими Штатами, доповненого союзом з Радянським Союзом. Черчілль перетворився з лідера консервативної партії в національного військового лідера. Рузвельт і Черчілль волею обставин стали найбільшими дипломатами свого часу. США із самого початку були на боці Англії, а після поразки Франції були готові підтримати британські, а з серпня 1941 року - і радянські війська, не беручи, однак, участі у бойових операціях. Відразу ж після вторгнення фашистів у Росію британський прем'єр заявив по радіо: "...ми надамо Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможемо". Черчілль пояснив, що, допомагаючи СРСР, Англія рятує себе. Він сказав, що "вторгнення Гітлера у Росію - це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови...тому небезпека, що загрожує Росії, - це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам, точно так само як справа кожного росіянина, який бореться за свій будинок і сім'ю, - це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі".

Вступ СРСР у війну радикальним чином змінив світову обстановку. У серпні 1941 року Черчілль зустрівся з Рузвельтом, щоб намітити спільну лінію в нових умовах. За підрахунками Черчілля, за військові роки він провів разом з Рузвельтом на різного роду зустрічах 120 днів - факт унікальний у сучасній історії. 

Конрад Аденауер

"Аденауер - найрозумніший німецький державний діяч з часів Бісмарка" (Уінстон Черчіль).

Федеральний канцлер ФРН (1949-1963 рр.), міністр закордонних справ (1951-1955 рр.). Правління Аденауера склало цілу епоху повоєнного відновлення Західної Німеччини, створення ФРН, її вступу в Західноєвропейський союз і НАТО. У 1955 році встановив дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. Конрад Аденауер народився 5 січня 1876 року в Кельні у родині секретаря міського суду. Він був третім сином у родині. Пізніше народилися ще дві сестри. Добропорядні батьки Конрада сповідали католицьку віру. Дітям передалася їхня набожність, віра і моральні цінності. 5 березня 1894 року Конрад закінчив навчання в гімназії Святих апостолів у Кельні, потім навчався на юридичних факультетах університетів Фрайбурга, Мюнхена і Бонна (1894-1897 рр.). Після складання державних іспитів він працював у прокуратурі міста Кельна судовим асесором, а потім у конторі адвоката Каузена (1903-1905 рр.).

Конрад мріяв стати нотаріусом, але вдалий шлюб змінив його плани. 20 січня 1904 року Аденауер одружився з Еммою Веєр, яка походила зі знатної кельнської родини. Шлюб був укладений більше за коханням, ніж за розрахунком. У чоловіка і дружини народилися два сини і дочка. Однак сімейне щастя тривало недовго - хвороба прикувала до ліжка дружину. Лікарі виявилися неспроможні. У 1916 році Емма вмерла. Їй було лише тридцять шість років. Політична кар'єра Аденауера складалася вдало. У 1906 році він став десятим помічником бургомістра Кельна і відав муніципальними податками і зборами. Потім його призначають першим помічником бургомістра (1910 р.), бургомістром Кельна (1917 р.). Кайзер Вільгельм II присвоїв йому звання обербургомістра. Муніципальні радники не помилилися у своєму виборі: Кельн перетворився у великий центр рейнської індустрії, що динамічно розвивалася. Але саме тоді Аденауер писав: "Я страшенно сумую за своєю Еммою, мені її бракує. У молоді роки я жагуче мріяв про велику кар'єру. Зараз я поважна людина, але, Боже, який я самотній...". Але самітність протривала недовго: Аденауер у 1919 році одружився з дочкою знайомого лікаря, Августиною Цинссер, яка на 20 років була молодшою від нього. Народилися ще два сини і дві дочки. Вони росли і виховувалися разом з дітьми від першого шлюбу. Глава родини багато часу приділяв дітям. У родині панували взаємоповага і доброзичливість.

Перші роки перебування Аденауера на посаді кельнського бургомістра збіглися з поразкою Німеччини в Першій світовій війні і укладенням принизливого Версальського миру. Він не раз висловлював здивування: заради чого благополучна і розвинута Німеччина вплуталася в настільки масштабну і небезпечну сутичку. Аденауер працював по вісімнадцять годин на добу, організовував життя в нових умовах. Він мріяв перетворити Кельн у великий і красивий центр Рейнської області. І багато що йому вдалося.

Обербургомістр став відомою в країні фігурою. Його обрали президентом Державної ради - дорадчого органу з представників провінції в Берліні. У 1926 році Аденауеру запропонували посаду канцлера. Він відмовився, тому що не поділяв поглядів націонал-соціалізму. З приходом до влади Гітлера 13 листопада 1933 року Аденауер був зміщений з посади бургомістра Кельна. Побоюючись арешту, він переїжджав з міста в місто, поки нарешті не осів з родиною в Рендорфі - містечку, розташованому на березі Рейну, неподалік Кельна. Аденауер не приєднався до жодної антинацистської групи. Він відмовився брати участь у змові проти Гітлера, тому що не вірив у успіх.

У липні 1944 року, після невдалого замаху на Гітлера, Аденауера заарештували. Однак допит показав його непричетність до змови. 26 листопада 1944 року його було звільнено. Перед самим кінцем війни його знову заарештували й вислали до концтабору неподалік Кельна. Старшому синові, що служив у вермахті, вдалося домогтися звільнення батька. Дійсна політична кар'єра Аденауера почалася після військової поразки Третього рейху. У березні 1945 року американський комендант Кельна запропонував Аденауеру виконувати обов'язки бургомістра. Він погодився.

У 1948 році на окупованій американцями, британцями і французами території Німеччини були утворені 11 західнонімецьких земель. У Бонні почала роботу Парламентська рада, президентом якої обрали Аденауера, як голову й одного із засновників Християнсько-демократичного союзу (ХДС). Християнський світогляд, орієнтація на західні духовні цінності привертали увагу німців з різних соціальних шарів. Аденауер виступав за ринкову економіку. Ознайомившись з лекціями баварського професора-економіста Л. Ерхарда, він разом з представниками ХДС узяв на озброєння теорію соціального ринкового господарства.

Почалася холодна війна. Возз'єднання Німеччини відсувалося на невизначений час. Логіка політичного розвитку вела до формування західнонімецької держави. 23 травня 1949 року була прийнята Конституція Федеративної Республіки Німеччини, а 15 вересня 1949 року з перевагою в один голос федеральним канцлером був обраний 73-літній Конрад Аденауер. У 1948 році померла його дружина Августина. Він залишився у колі сімох дітей і численних онуків. З 1951 по 1955 рік Аденауер одночасно займав і посаду міністра закордонних справ. Повернутися в міжнародне співтовариство було зовсім не просто - потрібно було перебороти відчуження країн, що постраждали від німецького фашизму. Це стало головною метою дипломатії першого канцлера ФРН. Країна поступово скидала окупаційні пута і здобувала незалежність.

2 травня 1951 року ФРН стала засновницею Європейського об'єднання вугілля і сталі - прообразу Євросоюзу. Аденауер здійснив перші офіційні візити в Париж, Рим, Лондон, а через два роки - до Вашингтона. 10 вересня 1952 року в Люксембурзі він підписав угоду про репараційні платежі, у якій передбачалася допомога молодій державі Ізраїль. Переборюючи опір політичних супротивників, 5 травня 1955 року ФРН стала членом НАТО. У тому ж році, зі вступом у силу Паризьких угод, підписаних 23 жовтня 1954 року, для ФРН закінчився період окупації. Майбутнє Європи канцлер бачив у сполученні різних типів економік, у постійному обміні духовними і культурними цінностями.

Виступаючи в бундестазі і пояснюючи причину незгоди з пропозиціями Радянського Союзу про скорочення озброєнь і закликаючи відхилити пропозиції фракції СДПГ про відмову від провадження в життя передбачених паризькими угодами заходів для ремілітаризації Західної Німеччини, Аденауер говорив: "Я, канцлер ФРН, як і раніше, проти демілітаризації країни... Ми подбаємо про те, щоб ні соціал-демократи, ні комуністи ніколи більше не прийшли до влади". При цьому він заявляв, що уряд Бонна за будь-яких обставин виконуватимиме військові зобов'язання, що випливають з паризьких угод. У вересні 1955 року Аденауер відвідав з офіційним візитом Москву. Усі правила протоколу: ритуал почесної варти, виконання гімну республіки, підйом у Кремлі державного прапора ФРН - були дотримані.

Після війни в Аденауера з'явилися думки про можливість мирної взаємодії західних країн і Радянського Союзу. Ілюзії швидко розсіялися: світ розколовся на два табори з різними світоглядами, етичними цінностями і політичними завданнями. Протистояння двох систем наростало. У його епіцентрі виявилася розколота Німеччина. Аденауер твердо вирішив, що нейтральна позиція німців у такій ситуації неможлива: Німеччина буде із Заходом. У єдності з Заходом канцлер бачив і передумови вирішення питання про возз'єднання країни. Він виступав проти будь-якого компромісу з комуністичною ідеологією і планово-розподільчою системою господарювання. Об'єднану Німеччину бачив тільки в союзі з західним світом і відкидав усі плани її нейтралізації. Визнаючи роль Радянського Союзу у світі, його вплив на вирішення німецького питання, Аденауер пішов на встановлення дипломатичних, а потім і торговельно-економічних відносин з СРСР. На переговорах у Москві він шанобливо ставився до радянських керівників, не дозволяючи при цьому виходити за рамки рівноправності.

Переговори з Хрущовим пройшли успішно. Останні 10 тисяч німецьких військовополонених і 30 тисяч інтернованих повернулися на батьківщину. Між СРСР і ФРН були встановлені дипломатичні відносини. Авторитет Аденауера постійно ріс. ХДС/ХСС чотири рази підряд вигравали парламентські вибори. Керівники західних країн сприймали Аденауера як рівноправного і шановного партнера. Особливо тісні відносини склалися в Аденауера із Шарлем де Голлем. Вінцем дипломатичної кар'єри Аденауера стало 22 січня 1963 року, коли канцлер ФРН і президент Франції обійнялися на Єлисейських полях. Столітню міжнаціональну ворожнечу була переборено. Аденауер і де Голль підписали угоду про дружбу. "Не забувайте, - вимовив тоді Аденауер, - що я - єдиний німецький канцлер, який перед усе ставить єдність Європи, а вже потім своєї власної держави. Я готовий пожертвувати німецьким возз'єднанням, якщо ми створимо і увійдемо в сильний західний табір. У взаєморозумінні між Німеччиною і Францією знаходиться європейське майбутнє". У 1961 році Аденауер говорив: "Наша мета, щоб у майбутньому Європа стала єдиним домом для всіх європейців, щоб в она стала житлом волі".

Єдиною великою невдачею Аденауера була неможливість перешкодити зведенню Берлінської стіни, що роз'єднала німецьку державу. 15 жовтня 1963 року Аденауер пішов у відставку з посади федерального канцлера. Він керував країною 14 років. 15 жовтня 1963 року він виступив з останньою промовою як федеральний канцлер. Наступні чотири роки життя він провів у колі родини в Рендорфі, хоча й протягом трьох років продовжував очолювати ХДС.

Аденауер писав мемуари і доглядав за садом - він відомий не тільки як політик, але і як автор ряду агрономічних нововведень. Він відрізнявся помірністю в усьому, прихильністю до родини і суворим самоконтролем. Щодня з 9 години ранку і до вечора працював у своєму кабінеті в палаці Шаумбург. Під час передвиборних кампаній він їздив країною, і люди охоче слухали його. Цей політик умів маневрувати, іноді хитрити, наполягати і переконувати, вислуховувати інших, а прийнявши рішення, жорстко вимагати його виконання, і в той же час не давати приводу для звинувачень у диктаторстві, порушенні конституції і демократичних норм.

19 квітня 1967 року Конрад Аденауер помер у віці 91 року. Перед смертю він встиг відвідати своїх давніх друзів-політиків у Парижі, Римі, Лондоні і Тель-Авіві. Він говорив: "Для мене найважливіше за все проста людина. Якщо мене розуміють, то моя ціль досягнута. Смерті не боюся, от тільки цікаво, що буде з Німеччиною і Європою, коли мене не стане".

У квітні 1967 року на церемонію поховання у Бонн прибули президент США Джонсон, генерал Шарль де Голль, прем'єр-міністр Великобританії Вільсон, глави всіх західних європейських і більшості азіатських, африканських і латиноамериканських країн.

Уміле використання складної зовнішньополітичної кон'юнктури висунуло Аденауера в число видатних діячів сучасності. Уінстон Черчіль говорив, що Аденауер - найрозумніший німецький державний діяч з часів Бісмарка.

Іван Сірко

Іван Дмитрович Сірко родом із Поділля, можливо з Вінниччини, з дрібної шляхетської сім’ї, стверджують його біографи. Рік народження невідомий, ймовірно, він народився десь на початку XVII ст.

В історії Запорозького козацтва постать Сірка одна із найлегендарніших. Історики визнають особливий військовий талант полководця, все його життя було прикладом безмежної відданості українському народу. Німецькі джерела ім'я його вимовляють «Цірко», російські - «Серко», французькі - «Сіро», турецькі й кримські - «Урусшайтан», в дійсності, це було козацьке прізвисько, тобто «вовк».

Чоловік він був розважливий, мудрий, демократичний, скромний до аскетизму і віруючий (в Рідну Провославну Віру - бо був характерником - О. ЧЕРНЯВСЬКИЙ). Дослідниця О. Апанович порівнює його вдачу і поведінку з легендарним полководцем Руси-України X ст. Святославом Ігоревичем. І це дійсно так. Сірко ніколи не відривався від козацьких мас, жив у курені разом з козаками, харчувався із спільного котла, вів тверезий спосіб життя, полюбляв пасічникувати в десяти верстах від Січі, в Грушевці.

Коли Сірко козакував, його сім'я проживала в Мерефі (нині Харківська область), батько його мав там млина, господарство і будинки. Дружина Софія - з козацького роду, народила йому двох дочок і двох синів - Петра і Романа. Перший загинув в одному із сухопутних походів на Крим, другий помер на очах у матері. Доньки Сірка були видані заміж за козаків Івана Сербина та Івана Артемова.

Все життя Сірко мало бував на батьківщині, більшість років віддав Січі, військовим експедиціям, битвам. На Січі він перебував понад 26 років, здійснив близько 100 військових походів, не програв жодної битви. На історичній арені Сірко з'являється у званні вінницького полковника, а згодом і кошового Січі. Отаманував Сірко протягом 22 років, зокрема, обирався кошовим отаманом по вибору війська у 1659, 1660, 1663, 1668, 1673, 1674, 1675, 1676, 1677, 1678, 1679 і 1680 до серпня, коли помер.

Починаючи з 1654 по 1680 рік був найвідомішим полководцем України.

«Сірко - від Бога полководець», - говорили про нього козаки і недруги. Істинний син Запорожжя провів таку кількість походів, що хроністи не встигли все засвідчити, в окремі роки їх організовувалось по 2-3. Ось лише короткий перелік найрезультативніших: ходив з Косоговим на Перекоп проти татар, виграв велику битву з Керач-беєм, де проявив особисту відвагу, здійснив ряд морських походів за Дніпро і Буг, здобув перемоги під Корсунем, Уманню, Чигирином і успішно діяв проти кращого польського воєначальника С. Чернецького, витіснив його з України 1675 року, розгромив турків, які на Різдво спритно увірвались до Січі, того ж року здійснив похід на Крим, повністю зайняв його, взяв столицю Кримського ханства Бахчисарай та Ак-Мечеть (сучасний Сімферополь), розгромив хана у битві над Сивашем...

Сірко не раз командував великими військовими з'єднаннями, вражав сучасників винахідливою стратегією і тактикою. Виграв 55 великих битв - що не має аналогів у історії військового мистецтва.

Варто зазначити ще одну рису Сірка. Коли у Криму настала нищівна спека: посохли всі пасовища, гинули люди і худоба, кримський хан звернувся до Сірка пустити численні отари овець і людей на землі півдня України, щоб врятувати від загибелі свій народ. Сірко, не вагаючись, дозволив і всіляко сприяв цьому. Гетьман Самойлович докоряв Сіркові за цю акцію, мовляв, допомагаєш недругу християнства, бусурману, ворогу. Сірко відповів: «Коли б чорт, пане гетьмане, помагав людям у крайній нужді, то брезгувати тим не годиться, бо, кажуть люди, нужда закон міняє» (Летопись С. Величка, - К., 1851, т.11).

Польський король Ян Собеський писав:

«Сірко - воїн славний і в ратному ділі великий здобутник».

Сірко ходив з Богданом Хмельницьким морським походом на Трапезунд, а з 1646 року спільно з Хмельницьким вів переговори про участь козаків на чолі з Сірком у Французько-іспанській війні в протоці Па-де-Кале за взяття фортеці Дюнкерк, яку французи ніяк не могли відбити в іспанців. Давши морський бій іспанській ескадрі на підступах до Дюнкерка, Сірко з козаками взяв місто протягом однієї ночі. Пройшов Сірко і всю Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі під знаменами гетьмана Б. Хмельницького. Тоді він близько зійшовся з героєм Визвольної війни легендарним Іваном Богуном, війська якого в складі козацько-селянської армії були свого роду національною гвардією України.

Іван СіркоЗокрема, в битві під Жванцем Сірко діяв рішуче і сміливо, про це літописи зазначали під 1653 роком. Сірко був, як і Іван Богун, прекрасним стрільцем із лука й самопала і навіть на «повному скаку коня влучно бив птахів у небі, а звіра в полі, і рідко, коли вони рятувались від нього».

Спільно з Іваном Богуном виступав проти Івана Виговського, організувавши похід на орду, і цим не дозволив хану виступити на Україну, як того добивався Виговський. Сірка підтримував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.

За доносом Федора Жученка, ставленика Москви, який сприяв Івану Самойловичу прийти на гетьманство, Сірка кинули до в'язниці в Тобольську. Москва пригадала славному козацькому отаманові і його зв'язки з народними рухами, і виступи проти І. Самойловича, і контакти із Степаном Разіним.

Козацтво рішуче вимагало повернення Сірка на Січ, підтримував ці вимоги і коронний гетьман Польщі Ян Собеський (майбутній король Польщі). Царський уряд того ж року (1672) вимушений був звільнити Сірка, і той направився в Січ. Добравшись до Січі, Сірко моментально організував флотилію козацьких чайок і пішов на Асламкермен (нині м. Берислав), а потім розгромив Очаків.

1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.

1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями.

Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). Там 1 серпня 1680 року не стало великого сина українського народу Івана Сірка. Літописець Величко писав, що «2 серпня водою Сірка доставили на Чортомлицьку Січ, ховали його з великими почестями, з «арматною і мушкетною» стрільбою, з усім Військом Низовим Запорозьким».

Довго ще на Україні бандуристи співали: «А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг сильний, помер», - оповідав козацький літописець Самовидець.

Деякі українські історики рівняють військовий талант кошового Сірка з масштабністю таких полководців, як Чингісхан і Тамерлан. З цим варто погодитись.

Історик козацьких часів Георгій Кониський так сформулював про нього думку: «Сірко хоробрий, підприємливий, вдало воював, очолюючи мале військо, вважав битву за іграшку і, зневажаючи корисливість, віддавав здобич запорожцям і частково ділився навіть із ворогами своїми».

Український народ протягом віків вшановує пам'ять славного козака Івана Сірка. У народній пам'яті Сірко асоціювався з козацьким характерником. Досі живі легенди, що 5 років після смерті кошового козаки возили його з собою в походи, а пізніше його праву руку виносили перед битвою наперед і отримували перемоги над ворогами. Після жахливого руйнування Чортомлицької Січі Петром І у 1709 році потай переховали його і поклали правицю. Сьогодні, мабуть, немає українця, котрий би не прийшов поклонитись великому патріоту України. Лежить його прах біля високого кургану, що неподалік села Капулівка. Час від часу лягають до підніжжя стародавнього кургану квіти, беруться пригорщі землі...

Могила кошового Івана Cірка.
Нікопольський р-он, Дніпропетровська обл.

Князь Святослав

Київський князь Святослав Ігоревич – одна з найяскравіших постатей давньої доби історії України.

Версії останнього шляху

Михайло Грушевський називав його “запорожцем на престолі”. Святослав був мудрим, далекоглядним політиком, хоробрим воїном, благородною людиною. “Йду на ви”, тобто, іду на вас війною. Князь попереджав своїх ворогів про те, що буде битися з ними. Святослав воював протягом усього свого правління. За своє коротке життя він здійснив багато вдалих походів, які охопили величезну територію. Ім’я Святослава було відоме у Європі та Західній Азії.

Яким він був

До нас дійшов опис зовнішності князя, зроблений очевидцем – візантійським хроністом Левом Діаконом, який на власні очі бачив Святослава при укладанні договору з імператором Візантії Іоанном Цимісхієм. “Святослав був середній на зріст, міцної статури, мав блакитні очі, густі брови, плоский ніс, ...був хоробрий і спритний, як барс”. Серед своїх дружинників відрізнявся завжди чистою білою сорочкою та локоном довгого волосся на виголеній голові. Пізніше така зачіска (оселедець) була характерною для запорозьких козаків, а в часи Київської Русі це була ознака знатності князівського роду, як і золота серга з великим рубіном.

Святослав вдало продовжував політику своїх попередників, він намагався збільшити територію давньоруської держави, захистити її кордони, зробити безпечним волзький торговий шлях і взяти під свій контроль увесь великий торговий шлях “із варяг у греки”.

Князь ходив на хазар, переміг в’ятичів, воював із волзько-камськими болгарами, взяв 80 міст по Дунаю. В 70-х роках розпочав війну з Візантією. Планував навіть перенести на Дунай у місто Переяславець столицю свого князівства.

Спроба Святослава закріпитись у Переяславці показує прагнення перенести політичний центр давньоруської держави ближче до багатих країн півдня та об’єднати слов’янські племена.

Політик і воїн

Святослав знайшов свою смерть, як справжній воїн, у бою. У 971 році був укладений договір з Візантією, але, незважаючи на це, підступні візантійці вирішили розправитись з небезпечним ворогом. На сьогодні немає єдиної версії про те, хто вбив князя Святослава. Офіційна версія – Іоанн Цимісхія попередив печенігів про те, що князь Святослав повертається Дніпром до Києва з великими дарами та нечисленною дружиною. Розвідка князя доповіла, що печеніги влаштували засідку поблизу порогів. Князь вирішив повернути назад і відійшов на південь до гирла Дніпра, у Білобережжя і зимував там. Зима була суворою, військо потерпало від голоду, холоду, хвороб.

Загадка історії

Навесні 972 року князь із залишками війська зробив другу і останню спробу пробитись до Києва. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець скупо повідомляє: “У рік 6480 (972), коли прийшла весна, вирушив Святослав до порогів. І напав на нього Куря, князь печенігів, і вбили Святослава”. За переказами, печеніги, за своїм варварським звичаєм, відтяли Святославу голову, череп обкували золотом і сріблом, зробивши з нього чашу для вина. Так загинув славний, хоробрий князь Київської Русі Святослав Ігоревич.

Як бачимо, літописець не дав остаточної відповіді, де саме на порогах загинув видатний військовий і політичний діяч давньоруської держави.

Тому вже довгий час історики, краєзнавці намагаються з’ясувати питання про місце загибелі князя. Не випадково, що Запорізька та Дніпропетровська області не можуть поділити між собою скорботне право вважатись територією, де героїчно загинув відомий київський князь.

Пам’ять

Сьогодні є дві пам’ятки, що нагадують нащадкам про події 972 року.

Одна з них встановлена у 1967 році в селі Микильське, поблизу затопленого порога Ненаситець, на Дніпропетровщині. На плиті напис: “В 972 году у Днепровских порогов в неравном бою с печенегами погиб русский князь-витязь Сятослав Игоревич”.

Друга – охоронний знак – на острові Хортиця, на Чорній скелі з написом: “Чорна скеля. Ймовірне місце загибелі князя Святослава в 972 р.”. Небагато знайдеться істориків, краєзнавців, які б стверджували, що саме на острові Хортиця загинув князь Святослав. Але підставою для встановлення пам’ятки були не тільки літописні, але й археологічні дані.

У 1928 році під час гідротехнічних робіт у районі будівництва Дніпрогесу було знайдено п’ять мечів, які вчені датували X століттям. Фахівці висловили думку, що саме тут відбулась якась трагедія: загибель корабля чи бій з сумним фіналом для всього екіпажу.

На початку XIX століття біля Крарійського перевозу (місце трохи вище сучасного Дніпрогесу) рибалки підняли з дна мідний, з грецьким написом, глечик. Там були візантійські монети з іменами імператорів Никифора Фоки та Іоанна Цимісхія, з якими мав політичні стосунки Святослав.

У 1959 році побачив світ роман Семена Скляренка “Святослав”. Письменник змалював останній бій князя та його дружинників на північно-східній частині острова Хортиця, на Чорній скелі. І так сталось, що саме ця версія про загибель Святослава на Хортиці стала найвідомішою.

Версії, знахідки

За іншою версією, Святослав загинув у районі Вознесенівської гірки (район сучасного адміністративного центру, площі Фестивальної).

Нагадаємо, що у 1930 році Дніпрогесівська історико-археологічна експедиція досліджувала територію, на якій планувалось будівництво заводів Запорізького промислового комплексу. При дослідженні Вознесенівської гірки було виявлено могильник, до якого входило до 50 курганів. В цілому курганний могильник простягався у напрямі північний схід-південний захід і поділявся на дві групи, що були за 500 метрів одна від одної. Тут було виявлено поховання-спалення, обпалені людські кістки, залізні стріли та каміння. Археолог Володимир Грінченко виявив так званий “Кічкаський” або “Вознесенівський скарб”. У ямі глибиною 90 сантиметрів, діаметром 70 сантиметрів знайшли велику кількість металевих речей, були тут і срібні та золоті предмети. Більшість речей мала сліди перебування у вогні, багато з них були повністю знищені вогнем. Поміж речей зберіглась фігурка срібного орла зі змією в лапах. Вчені вважають, що срібний орел вагою понад кілограм і заввишки 21 см колись імовірно був навершям корогви візантійського війська. Від срібної фігурки лева зберіглась лише одна голова. Частина предметів мала культове значення, але більшість з них вчені так і не визначили через їх погану збереженість.

У 1951 році в Канаді вийшла книга учасника цієї археологічної експедиції, професора Михайла Міллера під назвою “Могила князя Святослава”. Вчений стверджує, що “тут у X столітті було поховано шляхом трупоспалення зо всім майном та послідуючим похороном... якогось видатного войовника-князя, що повертався із здобиччю із Візантії на Русь і загинув біля порогів. Хто б то міг бути, крім київського князя Святослава? Таким чином в обох джерелах – письмовому й археологічному маємо рідкісний збіг, і цей збіг стверджує, з одного боку, легенду літопису про смерть Святослава, з іншого не лишає ніякого сумніву в тому, що Кічкаський скарб є Святославова могила”.

Треба додати, що частина дослідників ототожнює Вознесенівський клад з похованням хана Аспаруха (сина хана Курбата, засновника Болгарії), друга частина пов’язує його з князем Святославом.

Чимало дослідників вважає одним з імовірних місць загибелі Святослава Ігоревича невеликий архіпелаг Пурисових островів. Розташовувався він поблизу берега, нижче порога Вільний, який був останнім на шляху до Олександрівська. Островів було чотири, але під час засухи кількість їх подвоювалась. У 1905 році Яків Новицький оглянув острови. Він хотів переконатись, насправді чи ні рибалки, лоцмани знаходять тут людські кістки. Дослідивши Перший, Другий, Третій Пурисові острови, Новицький знайшов переконливі докази. Це не могли бути останки запорожців, оскільки немає відомостей про жодну битву низовиків у цих місцях. Яків Новицький зробив припущення, що на Пурисових островах прийняв свій останній нерівний бій невеликий загін Святослава.

Це тільки декілька з найвідоміших версій про імовірне місце загибелі славетного князя Святослава.

У свідченнях про Святослава Ігоревича дійсне і легендарне тісно переплелися, але нікого не залишає байдужим доля українського князя-лицаря, який останній притулок знайшов, скоріш за все, на Запорізькій землі.

Спартак

За свідченням древніх авторів Спартак - колишній понтійський офіцер.

Вождь повсталих рабів, фракієць за походженням, під час Першої війни Мітрідата служив у найманих фракійських військах під прапором царя. Потрапивши в полон до римлян, він був проданий у гладіатори, де, показавши свої виняткові здібності воїна, здобув волю. Після звільнення Спартак не пішов з гладіаторської школи, а, як досвідчений викладач почав навчати молодих гладіаторів. У нього було багато можливостей залишити Рим і повернутися на батьківщину чи ще кудись, де могли придатися його здібності професійного офіцера і відмінного бійця, проте Спартак залишається в Римі, а потім організовує повстання гладіаторів, яке стало наймогутнішим масовим рухом за волю рабів древнього світу. Історики називають кілька можливих причин його виникнення.

По-перше. Римляни перейняли у скорених ними етрусків звичай боїв на смерть за участю полонених чи куплених рабів, який організовували під час тризни на честь небіжчика. Приблизно до кінця II століття до н.е. вони влаштовували сутички бійців-гладіаторів винятково на похоронних святах, що носили риси релігійного жертвопринесення. Згодом це видовище, що лоскотало нерви, стало в римлян настільки популярним, що відбувалися гладіаторські ігри, у яких брало участь кілька десятків пар гладіаторів, які билися на смерть. У 122 р. до н.е. народний трибун Гай Гракх використовував гладіаторські ігри в політичних цілях. Консули 105 р. до н.е., Рутилій Руф і Манилій Максим використовували викладачів гладіаторських шкіл для систематичного навчання бойовому мистецтву солдат легіонів. Цим консули хотіли протидіяти грецькій культурі, яка розпещувала, що на той час всюди задавала тон.

Школи гладіаторів, де готували майбутніх бійців для виступу на арені, були схожі на в'язниці, а не на центри навчання бойового мистецтва. Під час навчання з гладіаторами поводилися дуже жорстоко, щоб виховати їх справжніми бійцями, здатними на будь-яку крайність у бою.

Римське суспільство, яке захоплювалося гладіаторами на арені цирків під час кровопролитних видовищ, у повсякденному житті ставилося до них із презирством і відразою. Соціальне становище гладіаторів знаходилося на рівні продажних жінок. Закон ставив гладіаторів у ганебне положення людей без права на особисте життя. Гладіатор не міг бути вільний, навіть якщо брався за це ремесло добровільно. У цьому випадку людина продавалася! в рабство.

Отримували волю, і то вкрай рідко, лише ті, хто неодноразово особливо відзначалися в боях на арені. Але й вони, через сформовану у суспільстві думку, не могли зайняти більш гідного місця у житті.

Другою імовірною причиною повстання гладіаторів була діяльність агентів царя Мітрідата в Римі, столиці смертельно ворожої йому Італії, спрямована на будь-яку дію, яка спричинялася б до порушення стабільності в цій країні.

Повстання гладіаторів, що спалахнуло в Капуї, було на руку Мітрідатові. Адже протягом десяти років понтійський цар виношував ідею висадження свого десанту в Італії, з метою залучити на свою сторону племена і міста Італії, поневолені Римом. Та до цього часу надіям Мітрідата не судилося збутися, Союзницька війна закінчилася поразкою федерації "Італія", але переможені італійці, одержали рівні з римлянами цивільні права, що після громадянських воєн в Італії залишилися недоторканними. Щоб не дати приводу маріанцям використовувати союзників, переможці-сулланці підтвердили ці права італійців. Цивільні права, отримані вільними італійцями, привели до задовільної для римського сенату політичної стабільності на півострові і дали можливість Риму набирати нові легіони серед умиротворених союзників. Понтійський цар, який для досягнення своєї мети спирався на підтримку демократичних кіл Малої Азії, Греції і Риму, неодноразово застосовував у своїй політиці тактику скасування боргів і набору звільнених рабів у свої армії. За період воєн з Римом Мітрідат прийняв у свої війська кілька десятків тисяч рабів, подарувавши їм волю та довіривши зброю. Відомо, що загони, сформовані з рабів, боролися на боці Мітрідата в Греції не менш непохитно, ніж наймані воїни царя, і не було жодного випадку зради з їхнього боку.

Мітрідат Євпатор, що уклав союз із супротивником римського сенату Серторієм, не міг афішувати своїх зв'язків зі Спартаком, що могло відштовхнути від нього серторіанців-демократів, які були римськими рабовласниками. Початок повстання Спартака за часом збігається з початком Третьої війни Мітрідата з Римом. Легіони, сформовані в Італії в 74 до н.е. були відправлені в Малу Азію, війська, сформовані раніше під командуванням Помпея і Меттела, боролися в Іспанії проти Серторія. Момент для повстання був підібраний вдало. Гідно подиву те, як Спартак зумів у чужій країні, покладаючись лише на себе і невелику групу прихильників-гладіаторів, зібрати, організувати й озброїти загони, перетворивши їх згодом з маси рабів у боєздатну армію. Вождь повсталих рабів зумів не тільки організувати боєздатну, дисципліновану армію, але й установити в ній порядки, що виключали збагачення воїнів.

Римська влада, на початку повстання не надала значення невеликому загону гладіаторів, які втекли зі школи в Капуї, послали кілька невеликих загонів проти повсталих. Але спартаківці зуміли нанести їм поразку, і до кінця 74 р. до н.е. армія рабів нараховувала біля десяти тисяч бійців. Сенат, стурбований набігами загонів рабів на кампанські селища, вілли рабовласників і невеликі міста, кинув проти Спартака трьохтисячний загін легіонерів. Повсталі були відтиснуті на гору Везувій і заблоковані римськими легіонерами, що зайняли єдиний спуск із гори.

Спартак зумів спуститися уночі стрімкою скелею, підніжжя якої не охоронялося. Його загін зліз додолу драбиною, сплетеною з верболозу та лози дикого винограду, а потім з тилу зненацька впав на голову римлянам і цілком знищив їх. Після цієї перемоги до Спартака стали юрбами прибувати раби, озброєні чим прийдеться.

У римській міфології кішка служила символом незалежності. Її зображення було неодмінним атрибутом богині Волі - Лібертас. Тому Спартак помістив бронзове зображення кішки на бойовий прапор своїх легіонів. Постійно навчаючи своє військо, організоване на зразок римського, офіцерами якого були гладіатори, Спартак створив сильну армію, що зуміла розгромити війська з двох римських легіонів, під командою претора Варинія. До рук спартаківців, потрапила значна кількість зброї і табір римлян. Повстання охопило південні сільські області Італії, де до Спартака масами переходили не лише раби, натхненні його перемогами але й місцеве найбідніше населення з пастухів.

Спартак за зиму створив з розрізнених загонів армію, що складалася з 70 тисяч бійців, озброївши її захопленою у римлян зброєю. Поряд з цим він організував виробництво відсутньої зброї у себе в таборі. Саме в цей період стають найбільш імовірними його зв'язки з Мітрідатом Євпатором. Не виключена можливість, що в цей період Мітрідат міг послати Спартаку зброю на піратських кораблях, що робили набіги на береги Італії.

Про можливий зв'язок Спартака і Мітрідата, говорить і такий факт, що вождь повсталих не проголосив себе царем у відмінності від інших проводирів повстань рабів, що були до нього, і вів досить простий спосіб життя, подаючи в цьому приклад своїм соратникам.

Швидше за все це було викликано очікуванням на висадку в Італії Мітрідата з понтійськими військами, на допомогу яких у боротьбі з римлянами міг розраховувати Спартак. Тверезий і розважливий політик, чудовий полководець - Спартак добре розумів, що римські рабовласники ніколи не підуть з ним на переговори і будуть боротися на смерть з повсталими, поки їх не винищать.

Він чудово розумів, що перемогти Рим одним рабам не під силу. Знаючи історію Риму, Спартак міг простежити долю усіх ворожих римлянам армій: царя Пірра, Ганнібала, федерації "Італія",- за спинами яких були держави, що мали матеріальні і людські ресурси. У розпорядженні Спартака тим часом знаходилася лише територія, на якій розташовувалася його армія, яку не підтримувало жодне місто в Італії. Як би не ненавиділи римлян італійські провінціали, на добровільний союз з повсталими ніхто б не пішов. Ситуація могла змінитися тільки внаслідок висадки понтійського царя в Італії. У цьому випадку Мітрідат міг прийняти повсталих рабів у свою армію, а Спартак став би одним з його полководців з усіма наслідками, що звідси випливають. Довідавшись на початку 72 р. до н.е., що Мітрідат Євпатор зазнав невдачі і не зможе висадитися в Італії, Спартак вирішив вивести армію рабів з Італії, проти чого виступила частина рабів під керівництвом Крікса. На 30-тисячну армію рабів Крікса, що пішла від Спартака, напав зненацька претор Аррій біля Гарганської гори й у кровопролитній битві знищив її.

Спартак з військами, що залишилися відданими йому, одну за іншою розгромив консульські армії, чим відкрив собі шлях через Альпи. Під Мутінами він вщент розбив армію римлян під командуванням намісника Північної Італії і практично став хазяїном Італії. Але війська повсталих рабів могли контролювати лише сільську місцевість. Усі італійські рабовласники, зібравши свої цінності, заховалися за стінами міст, налякані постійними поразками римських армій.

З їхнього середовища було набрано шість нових легіонів, на чолі яких був поставлений претор Марк Красс, політичний діяч і перший багатій Риму.

Новий командувач римської армії вкрай суворими заходами відновив військову дисципліну, піддавши так званій децимації (страта кожного десятого) легіони, які втекли з поля бою. Підготувавши свою армію до рішучої сутички із супротивником, змусивши своїх воїнів боятися більше свого командувача, ніж ворога Красс виступив проти повсталих.

Військо рабів, котре розгромило усі римської армії і заслони, могло тепер безперешкодно піти з Італії через Альпи. За Альпами повсталі раби, розбившись на окремі загони, могли б піти подалі від римських володінь у Галлію, Фракію, Німеччину. Але відбулося незрозуміле як для сучасників Спартака, так і для наступних поколінь. Повсталі повертають на південь, незважаючи на звістки про появу нової великої армії під командуванням безжалісного Марка Красса.

Причиною зміни рішення вождя повсталих рабів був розкол в армії Спартака, а потім і відділення корпусу Крікса. Той наполягав на продовженні боротьби в Італії й очолив повстанців, що вирішили залишитися, частина його бійців, що вціліли після розгрому корпусу біля гори Гаргано, наздогнала армію Спартака, що рухалася на північ до Альп, інша - на свій страх і ризик вела партизанську війну.

Безсумнівно, що однією з причин походу Спартака на південь Італії, де його чекала армія Красса, було прохання царя Мітрідата не залишати Італію, щоб римляни, змушені боротися з повстанцями, не тільки не посилали підкріплення Лукуллу в Азію, але і, якби переможному Спартаку вдалося подужати і Марка Красса, відкликали з Азії свій експедиційний корпус.

Як видно, Мітрідат Євпатор обіцяв Спартаку допомогу союзних йому піратів.

Спартак повів свою армію на південь, приєднуючи дорогою загони повстанців, що діяли самостійно. Красс наступав йому на п'яти, не вступаючи однак у рішучий бій.

Восени 72 р. до н.е. Спартак привів свою армію до Мессінської протоки, на іншому боці якої знаходилася багата римська провінція Сицилія. В плани Спартака входила переправа його армії на цей острів, щоб і там розпалити полум'я війни, тому що приплив рабів до його армії став різко скорочуватися. Багатолюдний і багатий острів, на якому було декілька сотень тисяч рабів, міг стати відмінною базою для армії Спартака. Переправившись на острів, Спартак без значних зусиль міг розгромити нечисленні римські війська, зайняті блокуванням узбережжя від агентів і невеликих загонів, яких посилав Спартак з метою підняти повстання на острові.

Спартак спробував переправитися на Сицилію за допомогою піратів, але вони обдурили його. Спроби повстанців скористатися плотами і невеликою кількістю рибацьких суденець, успіху не мали. Буря розбила всі заготовлені плоти, а невелика частина повстанців, що добралася до узбережжя Сицилії, була знищена римськими загороджувальними загонами.

Не виключено, що пірати не виконали своєї обіцянки переправити армію повсталих рабів у Сицилію, через зміну обстановки у війні понтійців з римлянами в Азії.

Мітрідат Євпатор, терплячи одну невдачу за іншою і вимушено відступаючи на територію свого царства, очевидно, змінив своє рішення і з властивим йому підступництвом наказав проводирю піратів Гераклеону залишити Спартака з армією в Італії. Мітрідат сподівався, що армія рабів, яка потрапила у безвихідне становище на півдні Італії, битиметься з великою і сильною римською армією і, як це вже було не раз, розгромить її.

Марк Красс відрізав армію рабів на крайньому півдні Італії, змусивши своїх легіонерів вирити величезний рів і насипати вал через увесь перешийок від моря до моря. Вал, що простягнувся в довжину на 55 кілометрів, він наказав зміцнити частоколом з колод.

Спартак, дочекавшись непогоди, уночі повів свою армію на штурм укріплень. Раби прорвали оборонні споруди римлян і направилися до порту Брундізій. Спартак сподівався раптовим нальотом захопити це місто, де було багато кораблів, і на них переправитися до Іллірії.

Частина рабів під командуванням Ганніка та Каста не погодилися піти з Італії. Вони відокремилася від війська Спартака й у запеклому бою були знищені військами Марка Красса, які йшли слід-у-слід за армією рабів.

Спартак з основними своїми силами, відтіснивши у бою армію Красса, продовжував прямувати до Брундізію. Військова обстановка в Італії до цього моменту різко змінилася на користь римлян. Сенат викликав з Іспанії полководця Помпея з армією, що покінчила із серторіанцями, з Македонії на допомогу Крассу прибув у Брундізій сильний загін під командуванням Марка Лукулла. Спартаку довелося прийняти бій з армією Марка Красса, щоб не дати об'єднатися всім римським військам. Неподалік від Брундізію армії Спартака і Красса зійшлися у кривавій січі. Незважаючи на стійкий опір, раби потерпіли поразку, сам Спартак, що боровся, як рядовий воїн, у гущавині сутички героїчно загинув.

Це сталося загинув весною 71 р. до н.е. на кордоні Апулії та Луканії. Плутарх так описує його загибель:

"...Поспішаючи зіткнутися зі Спартаком і розташувавшись табором біля ворога, Красс почав копати рів. Підскакавши до римського табору, раби зав'язали бій із працюючими воїнами. Через те, що по обидва боки усе більша кількість воїнів поспішала на допомогу, Спартак був змушений вишикувати своє військо у бойовий порядок. До нього підвели коня. Діставши меча і сказавши, що у випадку перемоги в нього буде багато прекрасних ворожих коней, а у випадку поразки він не буде потребувати їх зовсім, Спартак заколов коня. Потім він кинувся на самого Красса, але через масу поранених та тих, що зчепилися у боротьбі йому не вдалося дістатися його. Зате він убив двох центуріонів, що вступили з ним у бій. Нарешті раби, що були біля нього втекли, а він, оточений великою кількістю ворогів і мужньо відбиваючи їхні удари, зрештою був порубаний на шматки...".

Інший історик, Аппіан, говорить, що Спартак був поранений у стегно дротиком і, опустившись на коліно та виставивши вперед щита, відбивався від нападаючих, поки не був убитий.

Кіннота Помпея, що прибула в розпалі бою, остаточно вирішила його результат на користь римлян і переслідувала відступаючі розрізнені загони повсталих. Шість тисяч тих, що залишилися живими, потрапили в полон і були розп'яті римлянами на хрестах уздовж Аппієвої дороги.

Після поразки армії Спартака і загибелі цього блискучого полководця, залишки його армії розпалися на невеликі загони, що робили набіги на вілли і невеликі міста. Але з ними римські полководці покінчили дуже швидко, розіславши навкруги каральні загони.

Так завершилася ера одного з найвидатніших полководців.

Олександр Македонський

Надпис на надгробному камені могили Олександра Македонського свідчить: "Цього клаптика землі виявилося досить для того, кому не вистачило Всесвіту".

  Олександр був сином Філіпа II Македонського і цариці Олімпіади, дочки епірського царя Неоптолема. Обдарований від природи, він змалку захопився військовою справою. Цьому чимало сприяв батько, учасник багатьох військових походів та кампаній давньогрецького світу. Цар-полководець Філіп II сам навчав сина військовому мистецтву, у чому той незабаром процвітав. У давнину переможець у війні вважався людиною великого державного розуму. Царевич Олександр уперше командував загоном македонських воїнів, коли йому виповнилося шістнадцять років. Для тієї епохи це було звичайним явищем - син владики просто не міг не бути військовим ватажком на підвладній йому землі.

На початку свого царювання Олександр часу не марнував. У мирний час він проводив дні, розбираючи судові справи, віддаючи військові розпорядження, полював і читав. Олександр не балував македонську аристократію своїм спілкуванням з нею, намагаючись якнайбільше бувати серед воїнів, яким судилося звести його на вершину полководницької слави.

Талант воєначальника і мужність воїна царевич продемонстрував вже в 338 році, коли розбив "священний загін" фівійців у битві під Херонеєю. Олександр командував у бою всією македонською кіннотою чисельністю 2 тисячі вершників (крім цього, цар Філіп II мав ще 30 тисяч добре навчених і дисциплінованих піхотинців). Батько сам направив його з важкоозброєною кіннотою на лівий фланг супротивника, де стояли фівійці. Молодий воєначальник македонських кіннотників стрімким ударом розбив фівійців, які майже усі були винищені в битві, а після цього атакував афінян з флангу і з тилу. Ця перемога стала останньою для переможця. Цар Філіп II, який готував великий військовий похід на Персію, був убитий змовниками в серпні 336 року. За однією з версій, убивство було організовано його дружиною Олімпією, матір'ю Олександра, яка на той час розлучилася з царем.

Вступивши на батьківський престол, 20-річний цар Македонії одержав добре навчене військо, ядро якого складали загони важкої піхоти. Насамперед цар Олександр затвердив гегемонію Македонії серед грецьких держав. Він змусив визнати за ним необмежену владу верховного військового вождя в майбутній війні з Персією. У 336 році він був обраний главою Коринфського союзу, зайнявши місце батька. Потім молодий цар здійснив переможний похід проти варварів, які жили в долині Дунаю і приморській Іллірії. Силою зброї Олександр примусив їх визнати його, правителем і допомагати йому своїми військами у війні з персами. Поки Олександр воював у північних землях, у Греції поширилася чутка про його смерть, і греки, особливо фівійці та аіфіняни, виступили проти македонського правителя. Тоді цар Олександр форсованим маршем раптово підступив до стін Фів, захопив і зруйнував це місто.

Засвоївши урок, Афіни здалися переможцеві. Навесні 334 року Олександр Македонський почав похід до Малої Азії, залишивши замість себе намісником воєначальника Антипатра і доручивши йому у підпорядкування 10-тисячне військо. Він швидко переправився на побудованих задля цієї мети суднах через Геллеспонт на чолі війська, що складалося з 30 тисяч піхотинців і 5 тисяч кіннотників. Перський флот не зміг перешкодити цієї операції. Олександр не зустрів серйозного опору, поки не дійшов до річки Граник, де його чекали великі сили ворога. У битві на ріці Граник Олександр Македонський особисто очолював важкоозброєну македонську кінноту і нерідко знаходився у самій гущавині бою, ризикуючи життям.

Але в нагоді ставали або охоронці, які билися поруч, або особиста хоробрість і військове мистецтво. Саме особиста мужність, помножена на полководницьке мистецтво, принесло Олександрові Великому небувалу популярність серед македонських солдатів. Після блискучої перемоги більшість малоазіатських міст із переважно еллінським населенням відкрило фортечні ворота завойовнику. Тільки незалежні міста Мілет і Галікарнас чинили завзятий збройний опір, однак відбити натиск македонських військ вони не змогли. Наприкінці 334 - на початку 333 років до н.е. Олександр скорив області Карію, Лікію, Памфілію і Фрігію, улітку 333 року до н.е. - Каппадокію і направився в Кілікію. Однак небезпечна хвороба царя-полководця призупинила переможний хід македонської армії.

Ледь прийшовши до себе, Олександр через кілікійські гірські проходи рушив до Єгипту. Єгипет, який був однією з найбільш густонаселених країн Стародавнього світу, скорився Олександрові Македонському без жодного опору. Наприкінці 332 року до н.е. завойовник заснував на морському узбережжі у дельті Нілу місто Олександрію, що незабаром перетворилося на великий торговий, науковий і культурний центр еллінської культури.Навесні 331 року до н.е., одержавши значні підкріплення від царського намісника в Елладі Антипатра, Олександр Македонський пішов війною на Дарія, що уже встиг зібрати велике військо в Ассирії. Македонська армія перетнула річки Тигр і Євфрат, і 1 жовтня цього ж року поблизу Гавгамели, неподалік міста Арбели та руїн Ніневії, супротивники зійшлися в битві. У царя Дарія тепер було мало надій на успіх у війні. Незважаючи на значну перевагу перського війська в чисельності й абсолютний - у кінноті, полководець Олександр, завдяки мистецькій тактиці ведення наступального бою, знову здобув блискучу перемогу.

Цього разу він увів у бій армію чисельністю 47 тисяч чоловік. Армія Дарія III Кодомона знову перевершувала македонців у 3-4 рази. Олександр, який знаходився зі своєю важкою кавалерією на правому фланзі македонської бойової позиції, пробив пролом між лівим флангом і центром персів і потім атакував їхній центр. Дарій III тікав у числі перших, а за ним у повному безладді - все його військо. За деякими даними, втрати ворожого війська сягали 50 тисяч осіб. Переможці недорахувалися лише 500 воїнів. З поля бою македонська армія рушила на Вавилон, що здався без бою, хоча і мав могутні фортечні стіни. Незабаром переможці захопили перську столицю Персеполіс і величезну царську скарбницю. Блискуча перемога при Гавгамелі зробила Олександра Македонського володарем Азії - відтепер Перська держава лежала біля його ніг. До кінця 330 року до н.е. цар Македонії підкорив собі всю Малу Азію і Персію, досягши мети, поставленої батьком.

Цар Македонії, організувавши правління новими завойованими землями, рушив через пустелі Гедрозії (сучасного Белуджістану) на Захід. Грецький флот на чолі з Неархом рушив назад уздовж морського узбережжя. У цей час Олександр послідовно навчав полонених воїнів македонській тактиці, що викликало невдоволення серед греків.

Олександрові Великому так і не довелось повернутися додому. У Вавилоні, де він жив, зайнятий державними справами і планами нових завойовницьких походів, після одного з банкетів, цар раптово занедужав і через кілька днів помер на 33-ому році життя. Вмираючи, він не встиг призначити свого спадкоємця. Один з найближчих його соратників - Птоломей перевіз тіло володаря у золотій труні в Олександрію і поховав його там.

Надпис на надгробному камені могили Олександра Македонського свідчить: "Цього клаптика землі виявилося досить для того, кому не вистачило Всесвіту".

Про розсудливість Македонського свідчать переклади з його виступів перед військовими.
 

- Отже, ми можемо рушити на схід. Які ще є пропозиції?
- Можна рушити на захід...
- Ні, це неможливо. Ми не можемо рухатися одночасно в протилежних напрямках.
- Тоді чому б нам не рушити на південь?
- На південь? Заманливо... Але ви упевнені, що саме на півдні ми зустрінемо супротивника?..
Північ теж відпадає, тому що ми прийшли з півночі, і йти туди - значить відступати.
Таким чином, ми рухаємося на схід. Сонце буде сліпити очі моїм воїнам і вони не злякаються супротивника. Отже, на сході успіх нам гарантований!..

Петро Рум’янцев — розум, хоробрість, державність

Майже всі виграні Рум’янцевим найбільші битви — при Гросс-Егерсдорфі, Кунерсдорфі, Кольбергу та під час російсько-турецької війни 1768—1774 років — поповнили підручники відкриттями у військовому мистецтві.

Петро Олександрович Рум’янцев (4 січня 1725 — 8 грудня 1796) народився в селі Строєнцах (нині Молдова), де мати чекала чоловіка генерал-аншефа Олександра Рум’янцева, котрий поїхав до Туреччини за дорученням Петра I. Саме на честь царя й названо майбутнього фельдмаршала.

Коли він разом із батьком жив в Україні, його вчителем був Тимофій Михайлович Сенютович. 1740 року Рум’янцев потрапив за кордон, у Берлін. Там він не стільки опановував науки, скільки вів розгульне життя. Та раптом, після батькової смерті, геть змінився. У бою це був уже не тільки відважний, а й розсудливий воїн, а в мирному житті — обачний чоловік, котрий на дозвіллі любив читати серйозні книги. Перше генеральське звання перший великий у історії Російської імперії полководець здобув, коли на мав ще й тридцяти літ.

Майже всі виграні Рум’янцевим найбільші битви — при Гросс-Егерсдорфі, Кунерсдорфі, Кольбергу та під час російсько-турецької війни 1768—1774 років — поповнили підручники відкриттями у військовому мистецтві. А Кючук-Кайнарджійський мирний договір перетворив Росію на чорноморську державу.

Мирний трактат із турками Рум’янцев підписав 15 липня 1774 року. Через два тижні Санкт-Петербург салютував переможцям 101 пострілом із стін Адміралтейства і Петропавловської фортеці. Наступного ранку шеренга екіпажів на чолі з каретою імператриці урочисто під’їхала до церкви Різдва Богородиці на Невському проспекті. Сенатський статс-секретар проголосив реляцію графа про нову перемогу. І одразу ж у супроводі вершників кінної гвардії помчав до Анічкового мосту, на Сінну і Сенатську площі, на Петербурзьку сторону — щоб сповістити радісну звістку всій столиці.

Справжньої слави Рум’янцев зажив під час семирічної війни. Він командував кавалерією в битві під Гросс-Егерсдорфом і здобув перемогу. Брав участь у кампанії 1758 року, воював під Кунерсдорфом, змусив Кольберг здатися. Своїми успіхами спричинив заздрощі у фельдмаршала А. Б. Бутурліна. У Петра III Рум’янцев мав особливу повагу. Коли вступила на престол імператриця Катерина II, вирішив, що кар’єра закінчилася, й подав у відставку. Катерина утримала його на службі, і 1764 року, після звільнення з посади гетьмана Розумовського, призначила генерал-губернатором Малоросії.

У 1765 році Рум’янцев прибув в Україну і, об’їхавши край, запропонував малоруській колегії провести "генеральний опис". Так з’явився знаменитий Рум’янцевський опис, з якого бере початок українська статистика.

У описі фіксували розташування поселень, особливості місцевості, перераховували громадські будівлі, двори і хати, вказували кількість жителів — здорових і хворих, чим займаються, позначали родючість і прибутковість землі, називали, які вирощують культури, чим харчуються і таке інше. Реєстрували станову належність населення, перераховували чиновників (зокрема, повітових та сотенних), наводили відомості про поліцейські служби, пожежну безпеку поселень, нагляд за жебраками і хворими тощо. Опис, який згодом назвали Рум’янцевським, складався з кількох тисяч рукописних фоліантів. У нього ввійшли оригінали документів на право володіння маєтками, вилучені у власників, іноді — плани володінь, креслення будов і таке інше. Документи Рум’янцевського опису з часом осіли в архівах та бібліотеках України і Росії. Частина їх загубилася і загинула в часи Другої світової війни. До сьогодні збереглося майже 1000 томів, і тільки частина з них опублікована в XIX сторіччі. Документи опису мають велику наукову цінність для вивчення історії України XVIII століття.

На початку російсько-турецької війни 1768—1774 років Рум’янцева призначають командувачем Другої армії, яка перебувала на півдні Росії, а незабаром він став керувати всім російським військом. Починає активні дії проти турок у 1770-му і здобуває блискучі перемоги, найяскравіша серед них — у битві на річці Качулі. Тоді росіяни застосували нову тактику бою — рух кількома каре з фронту та флангів противника. Ця тактика дала змогу з 17 тисячами війська розгромити вщент 150-тисячну турецьку армію, втративши тільки 900 солдатів (у цій битві загинули 20 тисяч турків).

Під час знаменитої подорожі Катерини II до Тавриди, яка пролягала через Київ, Канів і новоросійські губернії, Рум’янцев зустрів царицю на кордоні.

"На обличчі цього знаменитого воїна,— пише очевидець, французький посланник граф Сегюр,— відбивалися головні риси його характеру, суміш скромності та гордого благородства, якими завжди прикрашається справжня гідність".

У цей час відбувається украй болюче для київського намісника суперництво з Потьомкіним, який проводив сумнозвісне для українського духовенства "скорочення штатів", що насправді означало закриття українських монастирів і "відбирання" монастирських земель "у казну". Рум’янцеву вдалося відстояти чимало київських святинь і, попри потьомкінську інтригу, добре підготувати місто до більш ніж трьохмісячного перебування імператриці з численною свитою.

Мемуаристи писали про нього, що "вирослий в Малоросії" граф

"був такий прив’язаний до своєї батьківщини, що, зустрівши земляка, прагнув приголубити його всіма силами. І так прославився своєю любов’ю до Малоросії, що кожен уродженець її, приїхавши до Петербурга, мав графа Рум’янцева за найліпшого покровителя. Іноді, почувши малоруську вимову, від якої сам не зміг відучитися, радів немов дитина".

Помер Рум’янцев 8 грудня 1796-го в своєму маєтку Ташані під Києвом і був похований у Києво-Печерській лаврі. Після смерті графа знайшли в його кабінеті серед паперів пакет з написом: "Стосується особисто мене". Думали, що це заповіт, та, коли відкрили, знайшли два листи: один був від імператриці, яка пропонувала йому сан гетьмана, другий містив скромну відмову Рум’янцева і прохання замінити званням генерал-губернатора.

Ян Гус

Знаменитий діяч епохи Реформації Ян Гус був простого походження і рано залишився сиротою. По закінченні Празького університету він став священиком і швидко досяг високого положення. Через декілька років скромний студент став гордістю країни, і його ім'я стало відомо по всій Європі.
Ян Гус нещадно викривав вади, що панують в суспільстві, щоб затвердити принципи істини і чистоти, яку він проповідував людям. Він вважав, що причина аморальності полягає в тому, що народ не знає Біблії, і тому захищав, як справу найбільшої важливості, проповідь Священного Писання на мові народу. Він був духівником королеви Богемії.
Житель Праги Ієронім, який став близьким соратником Гуса, привіз з собою з Англії твори Джона Уікліфа "Про церкву" (De Ecclesia), "Про євхаристію" (De Eucharistia) (1379), "Про богохульство" (De Blasphemia), "Тріалог" (Trialogus), "Євангельська праця" (Opus Evangelicum), "Про сім смертних гріхів", "Про цивільну владу" (De Civili Dominio). Гус з цікавістю прочитав ці твори, він вірив, що їх автор був щирим християнином, і прихильно віднісся до запропонованих реформ.
В цей час до Праги з Англії прибули двоє проповідників, що виступали проти необмеженого панування Папи Римського. Незабаром вони були вимушені припинити свої виступи із-за тиску властей. Але, не бажаючи відмовлятися від своєї мети, вони намалювали дві картини і виставили їх на загальний огляд. На одній був зображений в'їзд до Єрусалиму Христа, "покірливого і сидячого на віслюку" (Матвія 21:5). За ним слідували учні в потертому одязі і з босими ногами.
На іншій картині була зображена папська процесія - Папа був одягнений в багатий одяг, сидів на велично прикрашеному коні і мав на голові корону. Перед ним йшли сурмачі, а за ними слідували кардинали і прелати в блискучому одязі. Який контраст між лагідністю і упокорюванням Христа і гордістю і зарозумілістю Папи, його слуги! Картини справили глибоке враження на розум Гуса і спонукали ретельно вивчати Біблію і твори Уікліфа. Він став ясніше розуміти дійсний характер папства і з великою відвагою викривав гордість, пихатість і зіпсованість Церковної ієрархії. З Богемії світло проникло до Німеччини. Багато німецьких студентів, прийнявши від Гуса біблейське навчання, повернулися на Батьківщину і почали проповідувати Євангеліє.
Незабаром вісті про це дійшли до Риму. Гуса призвали на аудієнцію до Папи, що означало смертний вирок. Король і королева Богемії, університет, представники знаті, чиновники звернулися з проханням до глави Римської церкви, щоб Гус залишився в Празі, на що Папа оголосив місто Прагу відлученим від церкви. У той час такий вирок визвав загальне занепокоєння, він був розрахований на те, щоб навести страх і жах на людей, що підносили Папу, як представника Самого Бога і що володіє владою здійснювати світський і духовний суд. Вважалося, що брами неба закриваються для регіону, відлученого від церкви, і поки Папа не зніме прокляття з міста, мертві будуть вигнані з країв блаженства. У зв'язку з цим страшною бідою були всі припинені богослужіння. Церкви закривалися. Шлюб освячувався на церковному дворі. Мертвих, яких відмовлялися ховати на освяченій землі, закопували в канавах або на полі без похоронних обрядів.
Таким чином, за допомогою заходів, що вражали уяву обивателів, Рим намагався управляти розумом людей.
Прага була в сум'ятті, багато хто у всьому звинувачував Гуса. Реформатор віддалився в село і залишив лист друзям, де написав, що він слідує прикладу Христа.

"Я віддалився також з побоювання, що нечестиві священики заборонятимуть проповідувати Слово Боже. Але я не хочу, щоб відкинули Божественну істину, за яку з Божою допомогою я готовий померти".

Гус боровся проти зловживання владою. Священики стали такими ж, як в дні Христа: нечестивими і використовували свою владу для незаконних цілей. Це примусило проповідувати іншим принцип, згідно якому непогрішимим є тільки Бог, що говорить через Біблію, а не церква, що говорить через священиків.
Для лікування виразок, що роздирали Європу, в Констанці був скликаний загальний собор. На соборі було доведено, що сам Папа Іоанн винен в тяжких злочинах, крім вбивства і перелюбства - в гріхах, яких непристойно називати вголос. Тому собор позбавив його тіари, і був вибраний новий Папа. Але той же самий собор, який позбавив влади Папу, мав намір знищити і реформатора. По приїзду до Констанци Гус був арештований і поміщений у в'язницю. Під час тривалого суду він твердо стояв за віру і істину. Коли йому запропонували відректися від своїх навчань або померти, він вибрав долю мученика.
Після оголошення вироку почалася церемонія розжалування. Коли єпископи одягнули його в священний одяг, Гус сказав:

"Наш Господь Ісус Христос був одягнений в багряницю для насмішки над Нім, коли Ірод відправив Його до Пілата". Коли йому знов запропонували відректися, він відповів: "З яким же обличчям я тоді з'явлюся перед Богом?" Коли на голову йому наділи паперову митру, на якій було написано "Запеклий єретик", Гус сказав: "Я з радістю носитиму цей ганебний вінець ради Тебе, мій Ісус, адже за мене на Тебе одягнули терновий вінець". Коли він був одягнений в цей ганебний одяг, сказали: "Тепер ми зраджуємо твою душу дияволу".
"А я, - сказав Гус, піднімаючи очі до неба, - передаю свій дух до Твоїх рук, Господи Ісусі, бо Ти спокутував мене".

Коли його прив'язали до стовпа, і все було готово для того, щоб запалити багаття, йому ще раз було запропоновано відректися від своїх помилок і врятувати своє життя.

"Від яких помилок я повинен відректися? - запитав Гус. - Я не вважаю себе винним в помилках. Закликаю Бога в свідки, що все, про що я писав і проповідував, переслідувало мету врятувати душі від гріха і погибелі, і тому я з радістю своєю кров'ю захищу істину, яку проповідував".

Стоячи у місця своєї страти, Гус сказав:

"В ім'я істини Євангелія, про яку я писав, проповідував і якій учив інших, я сьогодні вмираю з радістю і по добрій волі".

Легенда приписує йому фразу "O, sancta simplicitas!" ("О, свята простота!"), яку він вимовив, коли якась літня жінка підкинула поліно в багаття, на якому його спалювали.
Коли був запалений вогонь, і тіло мученика охопили язики полум'я, що роздувалось вітром з озера Боден, Ян Гус заспівав: "Ісус Хрістос, Син Бога Живого, помилуй мене", - і продовжував до тих пір, поки його голос не замовк назавжди.
Папа Римський порушив свою обіцянку про безпеку Гуса і пояснив це так:

"Ніхто не зобов'язаний стримувати слово, дане єретику".

Навіть вороги реформатора були приголомшені його героїчною поведінкою. Коли тіло Гуса згоріло, його прах разом із землею, де він лежав, був зібраний і кинутий до Рейну. Його гонителі були упевнені, що вони викоренили істину, вони навіть і не підозрювали, що прах, віднесений в океан, буде подібний сім'ю, розсіяному по всіх країнах, що воно принесе плід у вигляді свідків про істину в нових місцях.
Страта Яна Гуса продемонструвала всьому світу віроломну жорстокість Риму. Вороги істини, самі не усвідомлюючи цього, просували вперед ту справу, яку вони марна намагалися знищити.
Мученицька смерть Гуса ще довго підтримувала вогонь під киплячим "релігійним питанням", так що сторіччя опісля Мартін Лютер остерігався їхати до Лейпціга, хоч і мав дану Папою Римським обіцянку зберегти йому життя і свободу.
Проповіді Яна Гуса і його смерть стали повчанням і прикладом для нащадків.