Творчі роботи

  Вексикологія

Підготувала

                                                                                                                         учениця 11 класу

                                                                                                                               Білоус Юлія

                                            

Вексилоло́гія (прапорознавство, від лат. vexillum — «прапор» та грец. λογοs — «наука») — спеціальна історична дисципліна, об'єктами дослідження якої є прапори, корогви, знамена, штандарти, транспаранти, вимпели та інші засоби сигналізації, що виконують функції символів.

Походження терміну

Термін створив 1957-го американський науковець Вітні Сміт, автор багатьох книжок і статей з вексилології (перекладені майже всіма європейськими мовами), для позначення піддисципліни геральдики, з якої вона з часом виокремилася і перебуває в тісному зв'язку з такими суміжними їй дисциплінами, як іконографія,емблематика, фалеристика, сфрагістика.

Міжнародні асоціації

Конституція МФВТ (FIAV, Fédération internationaledesassociationsvexillologiques) офіційно визначає вексилологію як «створення та розвиток системи знань про прапори всіх типів, їх форм і функцій, і системи наукових теорій і принципів, заснованих на таких знаннях». Особа, що вивчає прапори — вексилологіст, особа, що проектує прапори — вексилографіст.

Щодругого року МФВТ організовує Міжнародний конгрес із вексилології (МКВ, ICV). У 2007 МКВ відбувся в Берліні, Німеччина; 2009-го МКВ відбудеться в Йокоґамі,Японія.

Зацікавленість вексилологією поширилася в США та Європі від 1960-х років. Незабаром було засновано безліч спеціалізованих періодичних видань, які існують і донині: чеська «Вексилологія», американський «Прапор-бюлетень», англійський «Флагмастер», канадський «Флагскан» тощо).

Національна Вексилологія

Перша вексилологічна праця видрукована в Києві 1709-го («Таблицафлагов»). Розвиток української вексилологіїяк наукової дисципліни пов'язаний з дослідженнямиI. Крип'якевича «Прапор Богдана Хмельницького», М. Макаренка «Запорозькі клейноди в Ермітажі», В. Іванова «Прапори слобідських полків», Я. Ісаєвича «Козацькі прапори національно-визвольної війни середини XVII ст.». В останні роки вексилологічні дослідження, зокрема з козацького прапорництва, помітно активізувалися: з'явилися праці Є. Турек, Ю. Савчука — «Нові відомості про бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.)», «Прапор Б. Хмельницького зі збірки Військового музею у Стокгольмі», «Українська пам'ятка Північної війни».

У СРСР наприкінці 1960-х років теж зріс інтерес до прапорів. З'явилися і перші книжки: «Прапори держав світу» К. Іванова, «Прапори розповідають» К. Мамаєва. З'явились навіть ентузіасти вексилології: М. Рєвнівцев, В. Курасов, А. Басів та інші. Їхні імена широко представлені в іноземних прапорознавчих бюлетенях 1980-х та 1990-х років (СРСР спеціалізованого друкованого видання про прапори не мав).

Принципи дизайну прапорів

Дизайни прапорів виражають набір закономірностей, які постають із розмаїття практичних питань, історичних обставин і культурних заводів, які формували та формують еволюцію цих дизайнів.

Помітним прикладом є п'ять принципів ТедаКеї «Гарний прапор, поганий прапор», опубліковані та рекомендовані Північно-американськимвексилологічним товариством:

1.   Спрощуйте: прапор має бути настільки простим, щоб дитина могла намалювати його по пам'яті.

2.   Використовуйте символи, що мають чітку мету: зображення на прапорі, його кольори чи візерунки мають пов'язуватись із тим, що вони символізують.

3.   Використовуйте 2-3 базових кольори: обмежте кількість кольорів на прапорі до трьох, які добре контрастують і взяті зі стандартного набору кольорів.

4.   Жодних літер і штампів: ніколи не використовуйте написання у будь-якій формі чи штампи організацій.

5.   Відрізняйтесь або споріднюйтесь: уникайте дублювання інших прапорів, але використовуйте схожості, щоб вказати на зв'язки.

Роль і значення прапорів

Прапор або стяг — полотнище правильної геометричної (найчастіше, прямокутної) форми, підвішене на жердині або щоглі. В загальному прапор має символічне значення. Найчастіше використовується як символ держави.

Історія походження та розвитку прапора

Доісторичні часи

Походження сучасного прапора бере витоки з далеких доісторичних часів. Колись в давнину, люди проживали досить малими групами, часто переміщуючись з місця на місце у пошуку здобичі. А для полювання на великих тварин об'єднувались у більші когорти. З часом, оцінивши переваги від об'єднаного полювання та відчувши інші вигоди від спільного проживання, вони почали об'єднуватись у більші групи. А для справедливого розв'язання суперечок, що часто виникали між ними, з поміж себе вибирали ватажка. Такий лідер також повинен був розумно управляти всією групою.

Спочатку прототип першого прапора відігравав роль «символу влади»

Цікавим є те, що прототип першого прапора виступав як один із символів влади такого ватажка. Для того, щоб відрізнятись від решти, та в знак довіреної йому влади, цей лідер носив спеціальний головний убір та тримав довгу обдекоровану палицю —жезл. На вістрі цього жезлу містився його родовий символ . Такий жезл — символ влади ватажка вважають прототипом сучасного прапора. Коли виникала необхідність зібратись всім разом, чи при появі загальної небезпеки, такий жезл виконував ще й іншу функцію. Видимий здалеку, він вказував на місце збору. А під час бою з ворогом, вістря такого прото-прапора вказувало на напрямок атаки.

Вексілоїд (vexilloid) — доісторичний прототип першого прапора

Цей доісторичний прототип прапора, відомий як vexilloid. Термін вексілологія (vexillology, вивчення та збір відомостей про прапор) походить від латинського слова vexillum — прапор + logy (-логія) — наука, вчення, слово, мова. Вексилологія — це наука про історію, символізм та використання прапорів. Векселоїд, перший прототип прапора — це довга жердина, що зверху закінчувалась різьбленим елементом — родовим символом ватажка. Зазвичай це були зображення тварин. Пізніше до векселоїдів почали додавали полотнище тканини, радше як елемент декорації. В такий спосіб вони починали набирати вигляду сучасного прапора.

Стародавній Китай

В часи Древнього Китаю (виникнення шовкових тканин) прапор отримав такий зовнішній вигляд, яким ми його знаємо сьогодні.

Продовження історії розвитку прапора відбулось в часи Стародавнього Китаю, коли там винайшли технологію виготовлення шовку. Ця міцна та легка тканина була ідеальною для використання в прапорах, які мали такий самий вигляд, що й сьогодні. І на відміну від векселоїдів, що використовувались раніше, такий прапор набагато зручніше було носити з собою. До того ж, полотнище такого прапора було більш видиме з великої відстані. То ж відтоді, для різних сигнальних функцій почали використовувати прапор — шматок шовкової тканини, прикріпленої до жердини. Із стародавнього Китаю таке використання прапора поширилось спочатку до прикордонних країн, Монголії, Японії, Індії, Персії, Південно-східньої Азії, Стародавньої Греції, потім перейшло до Римської Імперії і в кінці кінців до Європи.

Прапор за часів Персидської імперії

В Перській імперії, за часів династії Ахеменідів (559–330 р. до н. е.), як прапор використовувався легендарний королівський стандарт DerafshKaviani (стандарт королів). Пізніше за часів правління династії Сасанідів (з 224 по 651 рік) штандарт мав інший вигляд. Він також виступав як символ держави Сасанідів — Ērānšāhr («Королівство Іран»). Тому можна вважати, що це був перший національний прапор Ірану.

Прапор за часів Римської імперії

В Римській імперії легіони також мали свої символи. Спочатку штандартами Римських Легіонів не були прапори, а вирізьблені символи. Для прикладу, символом десятого легіону Цезаря Августа був орел. Це зображення орла було прикріплене до жердини, яку прапороносець тримав під час битви. Натомість війська Дакії в якості штандарта мали дракона з гнучким хвостом, що колихався на вітрі. Римляни запозичили це і пізніше всі римські легіони мали такі штандарти, які розвіювались на вітрі. На малюнку вказано легендарний римський штандарт із надписом SPQR(Senātus PopulusqueRōmānus), що означало «сенат та громадяни Риму».

Застосування прапорів у середні віки

В середні віки прапори використовувались для різноманітного призначення та часто виступали в якості символів для численних знатних родів, виробничих гільдій, різноманітних міст, релігійних утворень тощо. Прапори також використовувались військами для ідентифікації на полі бою та подавання тактичних команд. Прапор рідко символізував окремих лідерів: в Європі, прапори — це символи цілих монархій та князівств; в Японії — самураїв; В Китаї — всю армію імператора.

Мореплавство

Розвиток мореплавання — виникнення різноманітних сигнальних систем із застосуванням прапорів

З розвитком мореплавання прапор став звичним явищем для мореплавців. Пізніше була встановлена вимога щоб на кораблі висів прапор, що вказував на національну приналежність судна. Це стало юридичною нормою. В ті часи прапор також служив основним засобом спілкування між кораблями. Внаслідок цього, виникли різноманітні системи сигналів з використанням прапорів. В процесі свого розвитку прапори, що використовувались на кораблях еволюціонували в кінці кінців на військово-морські та національні прапори, що існують сьогодні.

Військові прапори

Коли європейських лицарів витіснили централізовані армії, прапори перетворились в засіб ідентифікації не лише національної приналежності військових, але й були символами окремих військових формувань. Національний прапор та прапор військового підрозділу став потужним джерелом виховання почуття патріотизму та підняття військового духу. Військові прапори перетворились в об'єкти захоплення та захисту. То ж, прапори військових підрозділів почали несли в собі підвищену особисту небезпеку для тих, хто їх носив. Через це під час Першої Світової Війни військові прапори забрали з поля битви. З тих пір прапори військових підрозділів використовують лише під час церемоній.

Методи виготовлення прапорів

Існує три варіанти виготовлення прапорів. Ці методи залежать від складності самого прапора, а також зображення, якщо таке міститься на прапорі.

Отже методи виготовлення прапорів:

1.   Метод зшивання тканин. Більшість державних прапорів можна виготовити зшиваючи кольорові тканини. Цей метод виготовлення підходить для тих прапорів, які мають декілька кольорів та не мають додаткового зображення. Наприклад, це прапор України, Польщі, Росії тощо.

2.   Метод двостороннього термо-сублімаційного друку на прапорній тканині. Використовується якщо прапор містить складні елементи зображення. Наприкладпрапор Великобританії, США тощо.

3.   Комбінований метод: поєднання елементів прапора, виготовлених методом термо-сублімаційного друку з використанням кольорових тканин. Такими прикладами є прапор Канади, Молдови, тощо.

Прапори Київської Русі

Можна сміло стверджувати, що український прапор найбільше модифікувався за часів Запорозького козацтва. На той час єдиного прапора для всієї України не існувало. Корогви були різнобарвні із зображенням зірок, хрестів, сонць, місяців, гетьманських або місцевих гербів.

У Київських прапорах, які збереглися в описах з часів визвольної війни Богдана Хмельницького, вживалися такі кольори: червоний і малиновий — 8 разів, білий — 7, блакитний — 6, жовтий — 5, чорний — 4, зелений — 1 раз. Всього збереглося 14 описів прапорів.

Ось один з описів очевидця штурму м. Гомеля в 1651 p.: «Наступ почався 4 червня в неділю. О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга червона корогва, а коло неї три білі і дві чорні, і дві жовтооблочисті (тобто жовто-блакитні), і під ними 8 тисяч козаків кінних і піших вибраного війська».

Група козацьких прапорів Київського полку

Взагалі, до середини XVII століття головним прапором козачої держави було червоне полотно із зображенням Архангела Михайла. Великий прапор (корогва) Січі описувалися так: на одній стороні на червоному тлі Архангел Михайло, на іншій - білий хрест, золоті сонце, півмісяць і зірки.

Подібне розцвічення прапора запорожців деякі дослідники схильні зв'язувати з даниною пам'яті козацькому вождеві Дмитру Байді-Вишневецкому, нащадкові турово-пінскої вітки Рюриковичів (мав родовий герб схожої композиції).

Прапор з архангелом Михайлом з'явилося при Б.Хмельницькому. Розповідаючи про облогу Львова в 1655 році, сучасник писав: "Хмельницького їхав як гетьман... За ним несуть новий червоный прапор, бунчук з кінського білого хвоста, над ним на білій китайці вишитий його герб: Абданк із хрестом". Другий прапор прикрашений зображенням Святого Михайла, що вбиває змія.

“Абданк” - польський герб. У щиті зображується фігура на зразок літери “W”. Легенда говорить про походження герба наступне. У стародавності місто Краків осаджував жахливий дракон. Швець Скуба зробив з телячої шкіри опудало, набив його сіркою й застромив палаючий смолоскип. Дракон проковтнув опудало й обпалив внутрощі. Щоб остудитися чудовисько прийнялося пити воду з Вісли й пило поки не лопнуло. Князь Крак подарував Скубі герб із літерою W (Wawe) на згадку про Вавельский пагорб, де проживав дракон. Назву герба зв'язують із одним зі Скарбеков, якого король Болеслав Кривовусий відправив до германського імператора Генріху. Імператор показав послові свою скарбницю. А Скарбек, не бажаючи здатися бідним, не замислюючись, кинув у неї своє золоте кільце. Імператор подякував: “Habedank”.

Особистий прапор Хмельницького. Зберігається у фондах стокгольмського Військового музею

У фондах Музею Армії в Стокгольмі зберігається прапор Богдана Хмельницького. Як припускають історики цей прапор був втрачений козаками Хмельницького в битві з поляками при Берестечку в 1651 році; під час окупації шведами території Польщі (1655) козацький прапор імовірно виявився серед трофеїв. Прапор являє собою коричневе полотнище з укосом (по збережених акварелях його первісні кольори - червоно-жовтогарячий), у центрі на білому тлі зображені золоті хрест, шестикінечні зірки, срібний півмісяць і літери"Б.Х.Г.Е.К.МЛО.В.З." (Богдан Хмельницький - гетьман його королівської милості Війська Запорізького).

Окремі курені, полки, паланки також мали свої прапори, при чому всіляких квітів і малюнків. Звичайно прапори несли релігійну символіку.

 C cередини XVI століття своєрідним гербом Запорізького козацтва став козак з мушкетом. Печатка з таким зображенням була подарована польським королем Стефаном Баторієм гетьманові в 1576 році. На прапорах козак звичайно зображувався на жовтому тлі, одяг козака - червоних кольорів.

Козак з мушкетом зображувався як на головних полкових прапорах - корогвах, так і на прапорах, сотенних корогвах і значках. Ордер гетьмана К.Разумовского від 18 вересня 1755 року регламентував вид полкових і сотенних прапорів. На одній стороні повинен був розміщатися козак з мушкетом, а на звороті полковий або сотенний герб. В 1758 році при виготовленні блакитних сотенних прапорів для Ніжинського полку замість сотенного герба (якого ймовірно не було) минулого використані літери найменування сотні в декоративному обрамленні.

Для морських походів запорожці використали білу корогву зі Святим Миколою.

Велика корогва для морських походів Прапор Війська Запорозького знаходиться у фондах Львівського історичного музею

У Державному Ермітажу в Санкт-Петербурзі (Росія) зберігається прапор Запорізького війська, що представляє собою червоне полотнище, на лицьовій стороні якого зображений двоглавий орел із зірками, "Рятівник, що благословляє козаків на лайку, із сімнадцятьма зірками навкруги його" й "архангел Михайло з вогненним мечем у правій руці". По облямівці прапора - напис: "Цей прапор у війська імператорської величності низове зроблено коштом піхоти воюючого того ж війська по Чорному морю також по ріках Дніпру й Дунаю". Під орлом трищогловий військовий корабель.

Такою ж складною як і історія України ХVІ-ХVІІІ століть була й доля козацьких прапорів. Частина з них після невдалих битв козацького війська опинилась в руках противника. Але переважна більшість козацьких прапорів функціонувала до ліквідації Росією в ІІ половині ХVІІІ століття Запорізької Січі, гетьманщини та козацьких полків. Росією ж вони були вилучені.

Ще на початку ХХ століття в російських музеях знаходилось кілька десятків козацьких прапорів. Згодом у 30-ті роки вони зникли невідомо куди. Саме тому і не збереглося в українських музеях значних козацьких прапорів.

Корогва-найбільша святиня українського козацтва

                 ЦІКАВО:  На прапорах козаків зображено шестикінечну зірку – це не жидівська зірка Давида, а в давнину шестикінечна зірка асоціювалася в першу чергу з магією, а також з гербами й емблемами окремих сімейств і громад. Починаючи із глибокої стародавності гексаграмма була популярна в культурах багатьох народів, можливо, завдяки своїй симетрії. «Трикутник з вершиною, спрямованої вниз, символізує жіночий початок, а з вершиною, спрямованої нагору - чоловіче. Сполучення таких трикутників - символ єднання й гармонії. В алхімії два трикутники символізують вогонь і воду, а разом втілюють єдність протилежностей...»

Корогва – це прапор. За призначенням вони поділялися на:

 гетьманські – були державними прапорами України

 січові – символом війська Запорізького, а полкові – бойовими прапорами козацького війська.

Під час походів прапор завжди майорів на чолі війська. Під час битв біля корогви точилася запекла боротьба, бо втрата прапора для козаків означала поразку. Корогва була одним з найшанованіших козацьких клейнодів. Корогва, як і всі інші клейноди була обов‘язковим атрибутом усіх козацьких ритуалів. У бою та під час найбільших урочистостей гетьманська корогва свідчила про присутність гетьмана. Після винесення корогви із січової церкви починали скликати і проводили раду козацьку. Під час похорону гетьмана за труною несли схилену корогву.

Почесними охоронцями корогви були генеральні, військові, полкові, курінні та сотенні хорунжі.

Корогва входила до складу клейнодів, тобто атрибутів влади козацької старшини, які після відродження в середині ХУІІ століття української державності стали державними символами.

До середини ХVІІ століття клейноди виступали як символ влади козацької старшини. Вони були спільними для городових і запорізьких козаків. У походах вони перебували при козацькому війську, а в мирний час зберігалися у військовій скарбниці.

З 1648 року гетьманські клейноди стають державними символами Гетьманщини. Новообраним гетьманом клейноди надсилались польським королям, турецьким султанам і російським царям.

 Корогва Домонтовської сотні Переяславського полку (1) і сотенна корогва Лубенського полку (2).

Функціонували козацькі клейноди до кінця ХVІІІ століття. А коли в 1775 році за наказом Катерини ІІ була знищена Запорозька Січ, втратили силу і регалії січової старшини. Після ліквідації російським урядом на початку 80-х років ХVІІІ століття козацьких полків були скасовані і клейноди полкової та сотенної старшини. Історична доля козацьких клейнодів була складною. Частиною з них після поразок козацького війська в 1651 році під Берестечком, під Черніговом та Києвом опинилась у ворожих руках і тепер вони, очевидно, знаходяться в запасниках польських музеїв. Але переважна більшість козацьких клейнод була захоплена Росією.

Продовжуючи розглядати корогву, як прапор, емблему держави, треба сказати, що такі прапори відомі в Україні з найдавніших часів, вони були державними символами. Знамена окремих князів стали емблемами їхніх князівств, а великокнязівський прапор – державною емблемою Київської Русі.

Знамена Чернігівського полку (1651 р.)

В бою для кожного козака сотенна корогва чи значок були такими ж важливими як і для воїнів часів Київської Русі їхні стяги. Втрата прапора для козаків, як і для їхніх предків, була рівнозначна поразці.

Серед різноманітних малюнків, які розміщувалися на козацьких прапорах, значне місце займали зображення святих. Часто на козацьких знаменах зображувалася Богородиця, яка була берегинею Війська Запорізького. Зустрічались на прапорах і зображення Господа Вседержителя, архістратигаМихаїла. Крім того, на прапорах зображувалися хрести, зірки, півмісяці, шаблі, луки, стріли та інші елементи, що були характерні для тогочасного образотворчого і декоративного мистецтва.

Однією з най унікальніших пам’яток є «Мисливська корогва»невідомого українського майстра ХVІІІ століття козацької доби. Вона представляє собою двосторонній олійний живопис на полотні, що натягнуте на справжні оленячі роги.

З обох боків корогви зображені епізоди з життя святих. З однієї сторони полотна зображений Євстафій Плакида – римський полководець, якому, за легендою, під час полювання між рогів оленя, якого він переслідував, явився образ Христа. З другої сторони - Св. Домнікія, яка вважається уніатською святою та Св. Іаков, який відноситься до православ‘я. Цей парадокс свідчить про те, що українські народні художники в своїх творах поєднували уніатських і православних святих. Свідоцтвом цього є саме це зображення.

Святий Євстафійвважається покровителем мисливства. Очевидно, що ця корогва колись була обов‘язковим атрибутом для парадних виїздів на полювання.

Корогва потрапила до фондів кіровоградського музею в 1946 році з Львівського історичного музею як козацький прапор. Після реставрації в Національному науково-дослідному реставраційному центрі України твір експонувався на Всесоюзній виставці “Реставрація музейних цінностей в СРСР” (Москва, 1984р.), де викликав велике зацікавлення фахівців та любителів мистецтва.

Цікаво:

·         Імператор Священної Римської Імперії Рудольф Габсбург в 1593 році дарував козакам золотий прапор з орлом. Прапор передав кошовому отаманові Богдану Микошинскому посол ЭрихЛесота;

·         козаки мали прапор від австрійського імператора Максиміліана I, зроблене "з кармазинового адамашку";

·         польський король Стефан Баторий подарував козакам "клейноди": корогва, бунчук і булаву;

·         в 1557 році загін запорожців Дмитра Вишневецкого перейшов на службу до Івана IV Грозному й одержав від нього прапор;

·         в 1632 році козаки одержали від російського царя "прапор навмисне із запасних прапорів - послати той прапор Тулских Черкас, і Дніпровських козаков голові Йвану Ворыпаю". Опис прапора: “Тафта веницейская, опушка червлена, всередине два клини жовтих так один клин чорний, на чорному клину коло тафта червлена, тафти в ньому два аршини б вершків..."

·         В 1646 році польський король Владислав IV даровал козакам синій прапор з біло-червоним орлом (подібна композиція на деяких географічних картах іменувалася гербом України).

·         в 1649 році від польського короля Яна Казимира козаки одержали червоний прапор з білим орлом, 2 росіянами хрестами й написом “IoannesCasimirusRexPoloniae”;

·         31 липня 1651 року в Чигирину посол турецького султана Чауш Ага вручив Богдану Хмельницькому булаву, шаблю, халат і прапор із зображенням місяця;

·         В 1653 році московське посольство боярина В.В.Бутурлина вручило Хмельницькому знаки влади, у числі яких прапор зі Спасом;

·         Павло Алеппский писав, що в 1654 році бачив у війська гетьмана Хмельницького "прапор христолюбивого войовничого гетьмана Зіновія із чорної й жовтої матерії смугами з піднятим на ньому хрестом”;

·         в 1654 році Богдан Хмельницький одержав від російського царя Олексія Михайловича прапор із зображенням Всемилостивейшего Спасу, Пресвятої Богородиці, Святих Антонія й Феодосія Печерських і Святої Варвари (прапори передав посланник Бутурлин у Переяславі);

·         в 1665 році гетьману Брюховецкому від російського царя переданий прапор "кольорів середина тафта червлена, опушка тафти зелена, по прапорі кола тафта лазоревая".

·         В 1706 оці в Бендерах козакам Івана Мазепи турецький султан даровал синьо-червону корогву, на червоному полі півмісяць і зірка, на синьому - “золотий хрест Східної церкви”.

·         Петро I дарував гетьманові Апостолу білий прапор з державним гербом. Воно ж використалося при гетьмані Разумовском;

·         В 1762 році Катерина II передала для отамана козаків нові клейноди: булаву, прапор, литаври, печатку, пернач, значки й палицю. Те ж саме траплялося при виборах кожного нового отамана. Відомо, наприклад, жовтий прапор Запоріжжя;

·         ВВ 1763 році отаман П.Калнишевский за свій рахунок виготовив синій прапор із зображеннями Петра й Павла, церкви, двоглавого орла.

Архітектурні пам’ятки Індії

Підготувала  учениця 10 класу

Шинкарьова Любов.

На Півночі Індії розкинулися  три великих міста, в яких збереглася величезна кількість стародавніх  пам'яток індійської культури. Ці міста, що приголомшують красою своїх храмів і мечетей, величчю фортів і розмахом усипальниць, з'єднані єдиним туристичним  маршрутом під назвою «Золотий трикутник». Столична метушня Делі, чарівні легенди  Агри і рожева пишність архітектури  Джайпуру доповнюють один одного і  дають туристові досить таки повне  уявлення про історію, культуру та сучасний побут неймовірно загадкової Індії. 
  

 

Найвище із визначних місць Індії — мінарет Кутуб Мінар. 

Однією з вершин «Золотого трикутника»  є неймовірно галасливе і метушливе місто Делі. Тут височіють такі основні визначні місця Індії, як стародавній зразок афганської архітектури — мінарет Кутуб Мінар, типово індійський Червоний форт, «палац-корабель» Джахаз-Махал, велика п'ятнична мечеть Джама Масджид, відносно нові храм Бахаї (більш відомий, як храм Лотоса) і храм Лакшмі Нараян, 42-метрова меморіальна арка Ворота Індії та Будинок Парламенту і т. ін. Усіх архітектурних чудес Олд-Делі і Нью-Делі (місто складається з двох частин) не перелічити. 

Найвища кам'яна башта Індії — мінарет Кутуб Мінар досягає заввишки понад 70 метрів. Він був побудований під час мусульманського правління (XII cт.) і чудово зберігся до сьогодні. Різьблені балкони і чудова оздоба виглядають так, ніби роботу над ними завершили зовсім недавно. 

Сучасний індуїстський храм на честь  бога Крішни і його дружини, богині щастя і благополуччя Лакшмі, легко відрізнити за його яскраво-рожевим кольором і величезною кількості башточок. Храм Лакшмі Нараян був зведений із білого та рожевого мармуру в 1938році. 

                   Тадж-Махал — одне з головних визначних місць Індії. 

Далі шлях пролягає в Агру. Наступна вершина «Золотого трикутника»  розташована в 200 км на Південний Схід від Делі. Тут мандрівника чекає білосніжна «мрія в мармурі», як зазвичай називають величний Тадж-Махал. 
Насправді, Тадж — це зовсім не палац, як часто помилково вважають, а гробниця коханої дружини імператора Шах Джахана. Будівництво грандіозного мавзолею, що перевершував красою й розмірами всі інші, тривало понад двадцять років. У роботі брали участь понад двадцять тисяч людей.
Висота Тадж-Махала разом із куполом досягає 74 метрів. По кутках мавзолею здіймаються чотири витончених мінарети висотою по 42 метри                                                                                            Вислови з Корану прикрашають головні ворота. Будівлю оточує симетричний парк. Штучні канали перед Тадж-Махалом відображають м'які контури і акуратні форми «повітряного» монумента. Усередині мавзолею, оточені мереживною мармуровою огорожею, стоять надгробки імператора та його коханої. Тут вічно панує напівтемрява і тишу порушує лиш тихе шелестіння ніг кількох мільйонів туристів, які щорічно відвідують це одне з найгарніших визначних місць Індії. 
Із Тадж-Махалом пов'язано багато унікальних візуальних явищ. Наприклад, його колір змінюється в залежності від часу доби від блідо-рожевого на зорі до сріблястого в місячному сяйві. Також ви здивуєтеся, коли, відходячи від будівлі, вона зовсім не буде зменшуватися в розмірах, як це зазвичай відбувається, коли об'єкти віддаляються від нашого погляду. Архітектурний задум такий, що відходячи від Тадж-Махалу, він буде рости на ваших очах, поки не відкриється у всій своїй величі. Найгарніша історія про любов увіковічена у перлині мусульманського мистецтва — чудовому Тадж-Махалі. 

Визначні місця Індії: Палац Вітрів у Джайпурі. 
І нарешті, рожеве місто Джайпур. Місто було створено махараджею Савай Джай Сінґхом за єдиним архітектурним планом в XVIII ст. Тут розташовані найрозкішніші та найвишуканіші визначні місця Індії. Палац Вітрів, або Хава Махал, був побудований для наложниць махараджі Палі Пратап Сінґха і схожий на рожеву мрію. Легке мереживо гратчастих балконів, перегорож і незліченної кількості віконниць роблять цей палац несхожим ні на одну іншу архітектурну будову. 

Одне з найнезвичайніших визначних місць Індії — 

обсерваторія Джантар Мінар. 
Ще одне незвичайне визначне місце Індії — обсерваторія під відкритим небом Джантар Мантар. Король Джай Сінґх захоплювався астрономією, тому і побудував обсерваторію в безпосередній близькості від Міського Палацу, де й мешкала правляча родина. Найбільший у світі сонячний годинник показує час із точністю до секунди. Величезні за масштабами будови, що здаються сучасникам незрозумілими, насправді є надточними астрономічними і астрологічними приладами. Завдяки їм можна обчислити висоту зірок і планет, визначити координати Полярної зірки і усіх знаків зодіаку і т. ін.                                                                                                           Неможливо обійти увагою могутній форт Амбер, який вражає своїми палацами, а точніше, мармуровими колонами, хитромудрим різьбленням на стінах, акуратними фресками із кольорового скла. І звичайно ж, вражає Шиш Махал — зал, прикрашений сотнями або навіть тисячами маленьких дзеркал, які врізані в стіни і стелю. 
Звичайно ж, після огляду визначних  місць Індії, слід зануритися в побут і традиції цієї чарівної країни. Спробуйте осягнути Індію не розумом, а серцем і тоді не полюбити цю країну буде неможливо. 

   Реферат на тему:

Mетрологія

                                                                                                       підготувала учениця 11 кл                                                                                           Черешенскої спеціалізованої школи-інтернат                  Синіговець Любов

                                                                                                                                                                                                               

                                                 

Метрологія — наука про вимірювання

1. Короткий історичний нарис про розвиток метрології Історія розвитку метрології висвітлювалась у багатьох дослідженнях, зібрані численні відомості про становлення цієї науки. Вагомий внесок у розвиток метрології своїми працями здійснили такі вчені, як Г.І. Вільд, Б.С. Якобі, А.Я. Купфер, B.C. Глухов, Д.І. Менделєєв, Н.Г. Єгоров, Л.В. За-луцький, В.В. Бойцов та ін. Здавна людям досить часто доводилось мати справу з різними вимірюваннями: при будівництві споруд, при визначенні напрямку руху по морю з використанням астрономії, у торгівлі, при визначенні пропорцій людського тіла. У стародавні часи частини людського тіла використовувались як міра довжини: ширина великого пальця — дюйм, ширина долоні —пальма, довжина стопи — фут, відстань від ліктя до кінця середнього пальця — лікоть та ін. В Англії ще в XVII ст. була прийнята одиниця міри довжини — фут (нога, стопа), яка дорівнювала 30,5 см. Болільники футболу знають, що розміри футбольних воріт становлять 7,22 х 2,44 м або ж 24 х 8 футів, оскільки Англія є батьківщиною футболу. Різні народи нашої планети перебували на неоднакових стадіях розвитку, то й міри були різноманітні. Досить пригадати, що у XVII ст. в Європі було понад 100 різних футів, понад 120 фунтів, 46 миль та інших одиниць виміру. У Київській Русі найпоширенішими мірами довжини були: верста, сажень, лікоть, аршин, ступня, долоня, вершок, палець (табл. 1); мірами ваги — пуд, гривня, гривенка, золотник, почка, пиріг тощо. Таблиия 1. Давньоруські міри довжини Міра довжини Величина Верста 1066,8 м Сажень 2,154 м Аршин 0,7112 м Лікоть «0,5385 м Ступня 0,359 м Долоня 89,9 мм Вершок 44,9 мм Палець 22,4 мм У Московській державі з 1550 року запроваджені "печатні мідні міри" (осьмини) для сипучих речовин, а з 1558 року, за часів Івана Грозного, були введені "государеві" (казенні) ваги. У законодавстві Петра І також згадуються укази про запровадження єдиних мір і ваг, виконання цих указів покладалося на воєвод. Одиницями виміру часу на Русі були рік, місяць, тиждень, доба, година. Причому відлік нового року починався і з березня, і з вересня. Указом Петра І введено початок нового року з першого січня. Заснування у 1725 році Російської Академії сприяло розвитку наукової думки, вдосконаленню мір та упорядкуванню їх точності. Розширювалися межі впровадження одноманітних російських мір. У 1736 році за рішенням сенату була створена Комісія мір і ваг, яку очолив головний директор монетного двору граф М.Г. Головін. Для організації повірочної роботи було утворено спеціальний комітет, який у 1747 році розробив еталонний російський фунт (400 г) і визначив за норму довжини аршин (0,7112 м). Фунт і аршин у нашій державі використовувалися до впровадження метричної системи. Указом від 1835 року "Про систему російських мір і ваги" було закладено основу російської системи вимірювання, а в Санкт-Петербурзькій фортеці в одному з особливих приміщень зберігалося нове зібрання еталонних мір довжини, місткості рідких і крихких тіл та вагових одиниць. За цими еталонами було виготовлено і розіслано в губернії Росії вивірені копії аршина, відра, четверика, фунта. Практичним застосуванням російських мір і ваги займалося засноване у 1842 р. Депо еталонних мір та ваги. Організація Депо і встановлення правил повірки робочих мір стали тією основою, яка забезпечувала єдність вимірювання у Росії і одноманітність мір. Першим хранителем Депо еталонних мір і ваги був призначений академік А.Я. Купфер, відомий учений і метролог, який очолював Депо з 1842 до 1865 p. Метрологічна система мір Зміцнення культурних і економічних зв"язків вимагало подальшого упорядкування системи мір з розробленням єдиної прийнятної для держав міжнародної одноманітної системи мір і ваги. В кінці XVIII ст. у Франції національні збори ухвалили декрет про реформу системи мір і доручили Паризькій академії наук провести підготовчу роботу. Комісія під керівництвом Лагранжа запропонувала десятичну систему з кратними і дольовими частинами, а комісія під керівництвом Лапласа запропонувала одиницю довжини 1/40 000 000 частину довжини паризького меридіана. Цю одиницю назвали метр. За одиницю маси було запропоновано масу 1 кубічного дециметра чистої води при температурі 4°С, яку назваликілограмом. Таким чином, перша метрична система мір, у якій одиниці довжини, площі, об"єму і маси були чітко пов"язані між собою, була законодавчо прийнята 7 квітня 1795 року Національними зборами Франції. 22 червня 1799 року роботи над метричною системою були завершені, виготовлені із платини прототипи одиниці довжини у вигляді лінійки довжиною 1 метр, товщиною 4 мм і шириною 25 мм, а також одиниці маси — 1 кілограм у вигляді платинового циліндра висотою і діаметром 39 мм. Платинові прототипи метра і кілограма згодом передали на збереження до Національного Архіву у Франції. У 1870 році за пропозицією Петербурзької академії наук було проведено міжнародну нараду щодо розробки прототипів мір. На ній було утворено комісію з прототипів метричних мір, яка у 1872 році прийняла рішення про виготовлення платино-іридієвих прототипів метричних мір: метра та кілограма. Відповідно до рішення комісії було виготовлено 31 прототип метра у вигляді штрихової міри на бруску довжиною 102 см і поперечним перерізом форми X. Із них прототип № 6 при 0°С був найточнішим прототипом метра Архіву, і в 1889 році на І Генеральній конференції з мір і ваги його прийняли за міжнародний еталон метра. 20 травня 1875 року 17 держав-учасниць підписали міжнародну Метричну конвенцію, що мала важливе значення для міжнародної уніфікації одиниць вимірювання в міжнародному масштабі. Метрична конвенція — це перше свідчення міжнародного наукового співробітництва вчених Європи, Азії й Америки. У 1889 році російська делегація одержала на Першій генеральній конференції з мір та ваги по дві копії нових прототипів метра № 11 і № 28 та кілограма № 12 і № 26, виготовлених із платино-іридієвого сплаву. З 1865 по 1892 pp. керуючий Депо еталонних мір і ваги B.C. Глухов поповнив обладнання Депо удосконаленою вимірювальною апаратурою і розробив проекти відновлення російських еталонів мір довжини і ваги та запровадження метричної системи мір у Росії у факультативному порядку. Для збереження одноманітності, точності і взаємовідповідності мір і ваги на базі Депо у 1893 році було створено Головну палату мір і ваги, президентом якої став Д.І. Менделєєв. При палаті було організовано ряд лабораторій, обладнаних першокласною вимірювальною технікою. Вона перетворилася на справжню метрологічну установу, яка забезпечувала єдність вимірювань у Росії. Д.І. Менделєєв як президент Головної палати здійснив низку організаційних та наукових робіт з метою забезпечення максимальної точності результатів вимірювань температури, маси тощо. Подальша історія розвитку метрології у колишньому СРСР починається з декрету від 14 вересня 1918 р. про введення метричної системи мір і ваги. Він сприяв подальшому розвитку науково-дослідних робіт щодо забезпечення єдності вимірювань і розвитку приладобудування. 2. Метрологія: основні поняття та визначення Галузь науки, яка вивчає вимірювання, називається метрологією. Слово "метрологія" утворене із двох грецьких слів: "metron" — міра і "logos" — наука. Дослівний переклад — наука про міри. Довгий час метрологія була описовою наукою про різні міри та співвідношення між ними. Лише завдяки прогресу фізичних та точних наук метрологія набула суттєвого розвитку у забезпеченні єдності і точності вимірювань фізичних величин, кількість яких дедалі збільшувалася, та щодо якості цих вимірювань. Великий вклад у становлення сучасної метрології як науки внесли вітчизняні вчені: Б.С. Якобі, В.Я. Струве, А.Я. Купфер, B.C. Глухов, Д.І. Менделєєв, Н.Г. Єгоров, Л.В. Залуцький, Л.І. Кременчуцький, Б.І. Руденко, І.П. Глибін та ін. Особливо слід підкреслити значну роль Д.І. Менделєєва у розвитку метрології. Його роботи з вимірювання маси і температури, а також щодо впровадження метричної системи залишаються актуальними і сьогодні. Метрологія в її сучасному розумінні — це наука про вимірювання, методи та засоби забезпечення єдності вимірювань і способи досягнення необхідної точності їх. Єдність вимірювань — стан вимірювань, коли результати виражені у прийнятих одиницях, а похибки вимірювань прийняті із заданою ймовірністю. Єдність вимірювань необхідна для порівняння результатів вимірювань, проведених у різних місцях, в різний час, з використанням різних методів і засобів вимірювання. Результати при цьому повинні бути однаковими, незалежно від використання методів і засобів вимірювання. Так, маса в 1 кг чи інша одиниця фізичної величини повинна бути адекватною у різних місцях, при вимірюванні різними засобами, методами та експериментаторами . Точність вимірювань означає максимальну наближеність їх результатів до істинного значення вимірюваної величини. Таким чином, одним із головних завдань метрології є забезпечення єдності і необхідної точності вимірювань на підприємствах галузі і держави. У більшості держав світу заходи щодо забезпечення єдності і необхідної точності вимірювань установлюються (закріплюються) законодавчо: шляхом ухвалення одиниць вимірювань, регулярних повірок технічних, зразкових та еталонних засобів, випробування нових засобів вимірювання, підготовки кадрів тощо. Одним із розділів метрології є законодавча метрологія, яка вивчає комплекс взаємопов"язаних і взаємообумовлених загальних правил, вимог і норм експлуатації, повірку, обслуговування, виготовлення та зберігання засобів вимірювання, а також інші завдання, які контролюються і регламентуються державою з метою забезпечення єдності вимірювань і одноманітності засобів вимірювань. Основні визначення і поняття у метрології закріплені законодавчою метрологією, що обумовлює єдиний підхід до визначення змісту основних наукових положень і визначень (ДСТУ 2681—94). 3. Значення метрології для науково-технічного прогресу та промисловості Метрологія має важливе значення для науково-технічного прогресу, оскільки без вимірювань, без постійного підвищення їх точності неможливий розвиток жодної з галузей науки і техніки. Завдяки точним вимірюванням стали можливими численні фундаментальні відкриття. Наприклад, вимірювання густини води з підвищеною точністю обумовило відкриття у 1932 р. важкого ізотопу водню — дейтерію, мізерний вміст якого у звичайній воді здатний збільшувати її густину. Розвиток науки і промисловості стимулював розвиток вимірювальної техніки, а удосконалення вимірювальної техніки, у свою чергу, активно впливали на розвиток багатьох галузей науки і техніки. Жодне наукове дослідження чи процес виробництва не може обійтися без вимірювань, без вимірювальної інформації. Ні в кого немає сумніву відносно того, що без розвитку методів і засобів вимірювання прогрес у науці і техніці неможливий. Сучасні досягнення у галузі радіоелектроніки були б неможливі без нових технологій і високоточних вимірювань товщини шарів напилення у мікросхемах і чистоти напівпровідників. Впровадження нових технологій грунтується на нових засобах вимірювань, принципи роботи яких розроблені з урахуванням останніх наукових досягнень і відкриттів. Розвиток сучасного наукового експерименту при дослідженні космосу, елементарних частинок матерії, складних технологічних процесів і об"єктів залежить від своєчасного і якісного збору вимірювальної інформації, від необхідного рівня і випереджаючого розвитку засобів вимірювання. Поряд з метрологією формувалися теоретичні основи вимірювальної техніки в цілому та окремих видів вимірювань, наприклад, електричні, оптичні, механічні. Нові засоби вимірювальної техніки розробляються на основі сучасних досягнень у галузі математики, фізики, радіоелектроніки, біології, теорії автоматичного управління, теорії зв"язку тощо. Перелічені галузі науки у свою чергу використовують досягнення теорії вимірювань, метрології, вимірювальної техніки. Так, спеціалісти обчислювальної техніки розробляють аналогово-цифрові перетворювачі, вимірювальні комутатори і відповідне метрологічне забезпечення. До недавнього часу засоби вимірювальної техніки обмежувалися показувальними та автоматичними приладами для вимірювання окремих технологічних параметрів. В останні роки у зв"язку з різним рівнем інтенсифікації і автоматизації сучасних технологічних процесів підхід до вимірювань суттєво змінився. Виникла потреба у своєчасному одержанні, опрацюванні й записах потоків вимірювальної інформації, що зумовило виникнення інформаційно-вимірювальних систем, здатних відтворювати на екранах дисплея повну інформацію про стан об"єкта, давати поради оператору, відображати значення того чи іншого параметра і прогнозувати подальшу його зміну. Для забезпечення науково-технічного прогресу метрологія повинна випереджати у своєму розвитку інші галузі науки, бо для кожної з них точні вимірювання і достовірна інформація є основоположними. 4. Міжнародні метрологічні організації Розширення культурних і економічних зв"язків між державами світу потребувало вирішення одного із невідкладних завдань — забезпечення міжнародної єдності вимірювань і одноманітності мір. Першим кроком до вирішення цієї проблеми стало впровадження наприкінці XVIII ст. у Франції метричної системи мір. На думку її творців, вона мала слугувати "на всі часи, для всіх народів". У 1870 році в Парижі з ініціативи Петербурзької академії наук відбулося засідання, на якому пропонувалося організувати комісію з виготовлення прототипів міри довжини та маси (метра і кілограма). Така комісія була організована, і в 1872 році нею було прийнято рішення про створення платино-іридієвих еталонів метра та кілограма як основних одиниць метричної системи. 20 травня 1872 р. 17 держав Європи та Америки, у тому числі й Росія, на Міжнародній дипломатичній конференції, присвяченій мірі довжини метру, з метою забезпечення міжнародної єдності і вдосконалення метричної системи підписали Метричну конвенцію. Вищим органом Міжнародної метричної конвенції є Генеральна конференція з мір і ваги (ГКМВ), яка збирається один раз на 6 років для обговорення наукових проблем з метрології та прийняття необхідних заходів щодо розповсюдження та вдосконалення метричної системи. Структурна схема органів міжнародної метричної конвенції наведена на рис. 1. Рис. 1. Органи міжнародної метричної конвенції: консультативні комітети: ККЕ — з електрики; ККФР — фото-і радіометрії; ККТ — з термометрії; ККВМ — з визначення метра; ККВС — з визначення секунди; ККЕІВ — еталонів іонізуючого випромінювання; ККО — з одиниць; ККМ — з визначення маси Одним із важливих положень Метричної конвенції є затвердження нею згоди держав на утворення Міжнародного бюро мір і ваги (МБМВ) як наукового постійно діючого метрологічного закладу для наукової роботи та сприяння поширенню метричної системи мір у міжнародному масштабі. Діяльністю МБМВ керує Міжнародний комітет мір і ваги (МКМВ), який щороку заслуховує і затверджує звіт про роботу бюро, його плани та фінансування тощо. При МКМВ працюють 8 консультативних комітетів (див. рис. 1). Міжнародне бюро мір і ваги розташоване у Севрі (поблизу Парижа). В його спеціальних приміщеннях зберігаються міжнародні еталони метра, кілограма, електричних і світлових одиниць, радіоактивності тощо. Бюро організовує регулярні міжнародні звіряння національних еталонів довжини, маси, електрорушійної сили, електричного опору, сили світла, світлового потоку, джерела іонізаційного випромінювання та інших зразків мір. У 1956 році була утворена Міжнародна організація законодавчої метрології (МОЗМ) з метою вирішення таких завдань: • створення центру документації й інформації про національні служби контролю за вимірювальними приладами та з метою їх повірки; • уніфікація методів і правил вирішення завдань законодавчої метрології; • переклад і випуск текстів законодавчих правил про вимірювальні засоби та їх використання; • складання типових проектів законів і регламентів щодо вимірювальних засобів та їх використання; • розробка проекту матеріальної організації типової служби для повірки вимірювальних приладів і контролю за ними; • розробка характеристик та якості вимірювальних приладів, які використовуються у міжнародному масштабі. У складі Міжнародної організації законодавчої метрології є Міжнародне бюро законодавчої метрології, розташоване у Парижі. Його роботою керує комітет законодавчої метрології. У Міжнародній організації законодавчої метрології функціонує 66 секретаріатів-доповідачів, які розробляють як загальні питання законодавчої метрології, так і питання щодо окремих видів приладів (ваги, тахометри, манометри, спиртометри та ін.). Нині Міжнародну Метричну конвенцію підписали 44 держави, а метрична система мір визнана й узаконена 129 державами. 5. Державні метрологічні організації Першим науковим метрологічним закладом у Росії була закладена Д.І. Менделєєвим Головна палата мір і ваги у Петербурзі. її головним завданням було збереження одноманітності, вірності і взаємовідповідності державних мір. Головна палата здійснила велику роботу щодо організації метрологічної служби у державі і переходу до метричної системи. Згодом на базі Головної палати мір та ваги був створений Науково-дослідний інститут метрології імені Д.І. Менделєєва (1927 р.). У лабораторіях Інституту розробляються і зберігаються державні еталони основних одиниць вимірювання, нові методи точних вимірювань, сучасні засоби вимірювання та ін. Верховна Рада України Постановою від 12 вересня 1991 р. № 1545-12 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" продовжила чинність постанов Ради Міністрів колишніх СРСР та УРСР з питань організації робіт щодо стандартизації та метрології. Центри стандартизації і метрології в Україні забезпечують державний метрологічний нагляд, експертизу, контроль за дотриманням метрологічних норм і правил та єдність вимірювання і одноманітність засобів вимірювання в нашій державі. Враховуючи міжнародний характер стандартизації, метрології та сертифікації і необхідність взаємозамінності продукції, вузлів та елементів, а також усвідомлюючи важливість економічного та науково-технічного співробітництва всіх держав, 13 березня 1992 р. держави СНД підписали угоду про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації. Відповідно до цієї угоди на території України вважаються чинними стандарти колишнього СРСР. Угода, укладена державами СНД, передбачає: • використання і розвиток основних положень чинних систем стандартизації і метрології; • визнання чинних стандартів ГОСТ як міжнародних; • збереження абревіатури ГОСТу за повними міжнародними стандартами; • визнання існуючих державних еталонів одиниць фізичних величин як міжнародних; • проведення робіт з питань сертифікації на підставі загальних організаційно-методичних положень; • створення міждержавної ради з проблем стандартизації, метрології та сертифікації. Міжнародна рада з питань стандартизації, метрології та сертифікації координує і розробляє рішення щодо проведення організаційних, методичних і науково-дослідних робіт з питань стандартизації, метрології та сертифікації. До її складу входять представники держав-учасниць, які від імені держав наділяються правом бути членами ради і уповноваженими представниками держав для виконання функцій, покладених на Раду. Робочим органом Ради є постійно діючий технічний секретаріат, який знаходиться у Мінську. Вищим органом з питань стандартизації, метрології та якості продукції є Державний комітет України з питань стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України). У структурі Держстандарту України нараховується 35 центрів стандартизації, метрології та сертифікації, в тому числі 26 обласних (Український науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації, Білоцерківський, Вінницький, Волинський, Дніпропетровський, Донецький, Житомирський, Закарпатський, Івано-Франківський, Кіровоградський, Кримський, Луганський, Львівський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Рівненський, Тернопільський, Харківський, Херсонський, Хмельницький, Черкаський, Чернігівський, Чернівецький), 9 міських (Горлівський, Дрогобицький, Кременчуцький, Криворізький, Маріупольський, Мелітопольський, Краматорський, Северопольський, Червоноградський). Крім того, до складу Держстандарту України входять декілька науково-дослідних інститутів: Львівський ДНДІ "Система", Харківське науково-виробниче об"єднання "Метрологія", УНДІССІ; два навчальні заклади: вище училище метрології та якості у м. Одесі та український навчально-науковий центр у м. Києві (колишній ВІСМ); заводи "Еталон" (у Києві, Харкові, Донецьку, Умані, Білій Церкві); дослідні заводи "Прилад" (у Вінниці та Полтаві) і магазини стандартів (у Києві та Харкові). Держстандарт України здійснює державне управління забезпеченням єдності вимірювань в Україні і організовує проведення фундаментальних досліджень в галузі метрології, створення та функціонування еталонної бази України, проведення повірок засобів вимірювальної техніки та ін. Рішення Держстандарту України з питань метрології є обов"язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями, громадянами — суб"єктами підприємницької діяльності та іноземними виробниками. На початку XXI століття Україна реалізує свій державний суверенітет з метою визначення свого місця серед міжнародного товариства і забезпечення миру, стабільності, добробуту українському народу, а також заради активної участі у світовій торгівлі та науковому співробітництві. Україні є що запропонувати своїм партнерам — від космічних технологій, продукції суднобудування до ліків і продуктів харчування. Якість вітчизняної продукції базується більш ніж на 200-річному досвіді, вона закріплена відповідними стандартами та сертифікатами. Україна готується вступити до Світової організації торгівлі (СОТ), хоча і сьогодні багато видів продукції з успіхом конкурують із кращими світовими зразками. Реалізація цього курсу потребує подальшого розвитку та удосконалення національної системи стандартизації, метрології та сертифікації у напрямку зближення з міжнародними і європейськими стандартами, угодами і підходами. Цьому сприятиме участь України у Міжнародній організації з питань стандартизації (ISO), Міжнародній електротехнічній комісії (ІЕС), Міжнародній організації законодавчої метрології (OIML) та інших міжнародних організаціях, де її представляє Держстандарт. Законодавчою основою національної метрологічної системи є Закон України "Про метрологію та метрологічну діяльність" від 11 лютого 1998 року N° 113/98-ВР, який визначає правові основи забезпечення єдності вимірювань у нашій державі, регулює суспільні відносини у сфері метрологічної діяльності та спрямований на захист громадян і національної економіки від наслідків недостовірних результатів вимірювання. Технічною основою національної метрологічної системи є система Державних еталонів одиниць фізичних величин. Еталонна база України складається з 28 Державних еталонів одиниць фізичних величин, а саме: маси, довжини, температури, сили світла, часу, частоти, енергії згорання, тиску, об"єму рідини, прискорення сили тяжіння, магнітної індукції, молярної частки компонентів у газовому середовищі тощо. З метою підвищення ефективності метрологічної діяльності створюється наукова, технічна та організаційно-правова база метрології. За станом на 1998 рік у сфері метрології діє понад 40 національних нормативних документів (ДСТУ) і понад 350 Міжнародних стандартів (ГОСТів). 6. Актуальні проблеми метрології Науково-технічний прогрес прямо пов"язаний з інтенсивним розвитком метрології і точних вимірювань, необхідних як для розвитку природних і точних наук, так і для створення нових технологій та вдосконалення засобів технічного контролю. Все це ставить перед метрологією низку важливих і невідкладних завдань. У галузі одиниць вимірювань одним із важливих завдань є уніфікація їх на базі широкого впровадження Міжнародної системи одиниць (СІ). Незважаючи на універсальність цієї системи, ще багато одиниць вимірювання є позасистемними і потребують систематизації та уніфікації. Значно підвищуються вимоги до засобів вимірювання найвищого рівня — еталонів. Точність вимірювання у промисловості у багатьох випадках наближається до граничних технічних меж. На черзі використання знань фундаментальних наук, атомних сталих (енергетичних переходів, випромінювань та ін.), які характеризуються високою стабільністю, для розробки нових, більш досконалих і точних еталонів, а також засобів вимірювальної техніки. Зросли вимоги до самої системи передачі розміру одиниці фізичної величини від еталона зразковим засобам вимірювання, а від них — технічним засобам за умови найменшої втрати точності, особливо у промислових процесах. Сучасні еталони і способи передачі розміру одиниці фізичної величини мають бути бездоганними і відповідати вимогам еталона. Невідкладним завданням є забезпечення точних вимірювань досить малих і достатньо великих значень тиску, температури, частоти, витрат та інших параметрів. Розвиток інформаційно-вимірювальних систем на базі електронно-обчислювальних машин потребує розробки нового метрологічного забезпечення таких систем і розробки теорії вимірювання такими системами. Актуальною сьогодні є проблема розробки інтелектуальних датчиків і на їх базі систем автоматичного контролю, прогнозування та діагностики складних технологічних процесів та наукових досліджень. Як наукова основа вимірювальних систем метрологія повинна забезпечувати надійність, достовірність і правильність вимірювальної інформації, а також законодавчо регламентувати єдність вимірювань у державі, єдність методів і одноманітність засобів контролю за технологічними процесами і продукцією. Метрологія, узагальнюючи практичний досвід вимірювань, регулює розвиток вимірювальної техніки та методів вимірювань. Одним із важливих завдань метрології є впровадження методів кваліметрії для контролю за якістю виготовлюваної продукції, особливо продукції харчових виробництв.

Українські імена та прізвища

                                                    

Багато народів світу вірили в магічну силу імені, його нерозривний зв’язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов’яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів — Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім’ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої.

Деякі давньослов'янські язичницькі вірування і забобони, пов'язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику...» 1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім'я Вук — вовк (щоб відьми не могли її звести з світу і тому й мені дали таке ім'я)».

Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні слов'янські імена з другим компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, -жир і под.: Всеволод, Володимир, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир і т. п.

У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем. У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій .

Великою варіативністю у творенні похідних від особових власних імен характеризуються деякі говори сучасної української мови. Наприклад, на Закарпатті жіноче ім'я Ганна має понад 70 розмовних варіантів: Аннуся, Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннище, Аннуца, Андя, Анніка, Ганя, Ганька, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Нйзя, Нйця, Онйзя, Онуша тощо. Ім'я Микола побутує на цій же території у таких формах: Миколав, Миколай, Миколайко, Миколаїк, Миколайцьо, Микула, Микулик, Микульцьо, Никола, Никора, Никбцьо, Коця, Кбцьо та ряд інших.

За народною традицією, сучасний словник «Власні імена людей» Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківської подає імена Кость, Олекса, Гнат, Панас, Наталка, Одарка та інші як рівноправні офіційні варіанти поряд з іменами Костянтин, Олексій, Ігнат (Ігнатій), Опанас (Афанасій), Наталія, Дарина та інші.

Розмовні форми імен лишаються основним джерелом поповнення офіційного іменника і в наш час. Так, до недавнього часу ім'я Леся вживалося лише як пестлива форма повних імен Лариса, Олександра, Олена, але, за вимогами батьків, які хотіли записати ім'я дочки в документах саме в такій формі, ім'я Леся набуло прав повного імені. У згадуваному вище словнику-довіднику ім'я Леся винесено в реєстр з такою позначкою: «скороч. варіант від ряду імен (Лариса, Олександра та ін.), який все частіше фіксують як документальне ім'я на честь української поетеси Лесі Українки».

Статусу офіційного набуло в наш час і ймення Олеся, а також паралельні форми чоловічого імені — Олесь, Лесь, що раніше побутували лише як здрібніло-пестливі варіанти повного імені Олександр. На усталення цих імен у ролі офіційних великий вплив мали літературні наймення видатних українських письменників і діячів культури, таких як Лесь Мартович (документальне ім'я та ім'я по батькові Олекса Семенович), Лесь Курбас (Олександр Степанович), Олесь Гончар (Олександр Терентійович).

Які ж імена були найпоширенішими серед наших прадідів?

Львівський мовознавець Р. І. Осташ провів дослідження відомих козацьких «Реєстрів», складених після Зборівської угоди 1649 р. і виданих О. Бодянським у 1875 р. «Реєстри» зберігають імена й прізвища (правильніше, «прізвищеві назви», оскільки «прізвище» в сучасному розумінні цього слова — явище пізнішого часу) понад 40 тисяч козаків з Наддніпрянської України. За підрахунками Р. І. Осташа, у «Реєстрах» зафіксовано близько 200 імен. Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовності. Першість належить двом іменам—Іван (11 % від загальної кількості імен), Василь — 6 %. Далі йде 9 імен, кожне з яких має частотність 2—3 %. Це Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1 % набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0,5 % — Кондрат, Левко, Лук'ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків).

Взагалі, у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців, календарного церковного списку святих, ім'я для новонародженого. Процес наречення дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався як духовне прилучення людини через ім'я до релігії. Ім'я в християнській релігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, ім’ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим.

У православних святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, як правило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору імені з-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, іноді понад 10 разів (ім'я Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні були дні Іоанна Предтечі, Іоанна Кушника, Іоанна Златоуста тощо) ', інші ж були рідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв'язку історію наречення героїні повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на ЇЇ неслухняного батька й надавав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою».

Внаслідок протистояння православної та уніатської церков з'явилося багато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямін, Герасим, Давид, Дамнян, Инокентій, Єлисей, Иов, Лазарь, Макарій, Назарій, Пантелеймон, Парфеній, Саватій, Самуїл, Серафим, Соломон, Філімбн, Версавія, Гликерія, Діонісія, Єфросінія, Макрина, Рахйля, Ребека, Соломія, Таїса, та ряд інших.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції було ліквідовано церковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменник значно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунок запозичення західноєвропейських імен, як: Альберт, Артур, Едуард, Еміль, Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанна та ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, Вячеслав; створення нових, зокрема абревіатур: Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім «Комуністичний Інтернаціонал молоді»; Рем — «революція, електрифікація, машинобудування», Ревмира — (рос. революция мировая), Пятвчет— (рос.пятилетка в четыре года) та ін.

У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції, настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізацію країни. Дітей називали такими іменами, як: Революція, Інтернаціонал, Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія, Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п. Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшість з них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почали щезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі як Вілен, Владлен, Октябрина, Майя та деякі інші. Значно суттєвішими виявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувались у вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника. Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживання імена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні до революції Іван, Василь, Ганна, Марія з'являлися рідше. У селах цей процес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайняли жіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позаду Ганну, Марію і Євдокію.

У наш час усталився досить постійний і компактний набір імен. Спостерігається, крім того, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплює переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними загсів, у м. Ульяновську п'ять найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 р. хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість у 1967 р. і в м. Києві. Всього у 1967 р. в Києві було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п'ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор.

Отже, цілком добровільно обираючи ім'я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити.

Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася—Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця.

На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію, пов'язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого — іменем батька. Отже, давши дитині ім'я свого батька чи матері, ми не лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти.

Українські прізвища

Сучасне прізвище, як і повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища,— явище нового часу. У минулі віки єдиних, введених державою норм ідентифікації особи не існувало і в адміністративно-юридичній практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім'ям, патронімом або відтопонімічною назвою (Бог-дашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковского).

Формула іменування значною мірою залежала від характеру документа. Найточнішої ідентифікації особи вимагали різного роду юридичні акти — про наслідування майна, дарчі, купчі, розмежувальні грамоти і т. п., тому в цих документах формула іменування людей нерідко була розгорнутою і включала, крім імені, назви за батьком або прізвиська, ще ряд уточнюючих відомостей — про стан,

професію, місце проживання, стосунок до інших родичів тощо.
Додаткові до індивідуального імені особові назви, зафіксовані в староукраїнських пам'ятках, ще не можна вважати прізвищами в сучасному розумінні цього слова. Вони не мали головної ознаки сучасного прізвища — не були спадковими найменуваннями, які у єдиній незмінній формі переходили від батька до сина.

Процес виникнення і усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства — князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Уже джерела XVI ст. фіксують такі князівські найменування, як Андрей Михайловича Сангушковичь Каширский. Другу частину цих наймень дослідники кваліфікують як родову прізвищеву назву, тобто вона позначала Андрія Михайловича з роду Сангушковичів каширських. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були наймення, що утворювались від назв населених пунктів за допомогою суфіксів -ський, -цькнй, -зький. Є численні докази того, що назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо у XIV—XVI ст., у більшості випадків - це назви за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя і тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів у більшості прямо вказували на місце їхнього походження. Наприклад, князь Порицький (Порицьк — містечко у Володимирському повіті), князь Буремський (Боремель, Боремля - містечко у Дубнівському повіті), пан Ощовський (Ощов - село у Володимирському повіті), князь Дольськнй (Дольськ - село у Ковельському повіті), Охлоповськпй (Охлопов — село у Володимирському повіті).

Найменування княжеських родів, утворені від назв вотчин за допомогою суфікса -ський (Волконські, Вяземські, Коломенські, Мещерські, Милославські, Одоєвські, Пожарські, Трубецькі, Хованські та ін.) побутували і у феодальній Росії.

Спадкові прізвищеві назви на -ський, похідні від назв населених пунктів, відомі всім слов'янським народам, але особливого поширення набули в Польщі. У середньовічному Королівстві Польському прізвищеві назви на -скі, -цькі були ознакою шляхетного походження і протиставлялись міщанським і «хлопським» особовим найменуванням. Польська аристократія навіть вимагала від уряду офіційної заборони іменуватись прізвищами цього типу нешляхтичам.

Соціальне маркованим у минулі епохи був ще один словотвірний тип найменувань, що згодом закріпились як прізвища - прізвищеві назви на -ович, -евич, генетично пов'язані з іменами по батькові. Переважна більшість прізвищ на -ич, -ович, -евич походить від різних форм імені: Андрухович, Антонич, Антонович, Базилевич, Давидович, Дашкевич, Захаркевкч, Зінкевич, Лукашевич, Тишкевич, Федоркевич, Філевич, Якубович та ін., що підтверджує їх безпосередній зв'язок з патронімами. Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти і міщанства, слід припускати, що й у ролі спадкових родових назв найменування на -ович, -евич закріпились насамперед серед привілейованих верств населення. Як показало проведене С. П. Бевзенком дослідження козацьких реєстрів, складених після Зборівської угоди 1649 р., велика кількість прізвищевих назв на -ський, -цький, -зький та -ович, -евич фіксується в реєстрі Київського полку, до якого потрапила значна частина української шляхти та київських міщан зі старокиївською антропонімією.

До розряду прізвищ перейшли також патронімічні назви, що належали до народних уснорозмовних     форм іменування синів за батьком, зокрема два найпоширеніших типи українських патронімій з суфіксами -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук. Найменування з формантом -енко, що виник шляхом поєднання суфіксів -еня і -ко, мали первісне так зване демінутивне значення, тобто, як і слова на -еня (зайченя, козеня, хлопченя), позначали малих, недорослих істот: бондаренко—первісне «малий бондар, син бондаря», Іваненко—«малий Іван, син Івана».

Подібне значення мали й слова з суфіксом -ук (-юк), -чук: баранчук «невеликий баран», ведмедюк і ведмедчук «молодий ведмідь», парубчук «молодий парубок» і т. ін.

Широке побутування в живомовній народній стихії загальних назв недорослих, молодих осіб і синів із суфіксом -енко (-єнко) і -ук (-юк), -чук можна проілюструвати численними прикладами відповідних утворень, похідних від назв осіб за ремеслом, професією і родом діяльності, поданих у словнику української мови за редакцією Б. Д. Грінченка: коваленко «син коваля» і ковальчук з двома значеннями — «син коваля» і «учень коваля»; писаренко «син писаря» і писарчук «син писаря», «молодий писар, канцелярист»; циганенко «син цигана» і циганчук «син цигана», «молодий циган»; бондаренко «син бондаря» і бондарчук «підмайстер бондаря»; маляренко «син художника, маляра» і малярчук «учень художника, маляра», шевченко «син шевця» і шевчук «підмайстер у шезця, учень шевця» та ін.

Як бачимо, всі перелічені загальні назви синів і молодих за віком осіб сьогодні широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ.

У пам'ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються в основному на Брацлавщині, зрідка зустрічаються на Київщині, Житомирщині, в Галичині. У XVII ст. утворення на -енко уже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 р., прізвищеві назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. За підрахунками С. П. Бевзенка, у реєстрі Київського полку найменування на -енко становлять 60 % від усього складу прізвищевих назв. Справедливим слід вважати й висловлене дослідником пояснення такої величезної кількості назв на -енко у основному джерелі української антропонімії XVII ст. тією обставиною, що до реєстрів записувались переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль — Коваленко і т. ін. Зазначений факт свідчить і про те, що прізвищеві форми у XVII ст. ще не мали тієї стабільності, якої вони набули пізніше, зокрема, антропоніми на -енко ще не втратили живого зв'язку із загальними словами, вживаними на позначення синів за батьком. Цей зв'язок простежується навіть у першій половині XIX ст., коли вже розпочалось офіційне впровадження прізвищ серед широких мас населення.

Що стосується утворень на -ук (-юк), -чук, то вони зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Сенко Павлюк, Омельян Менюк, Сава Сниманюк та ін. На інші території такі найменування поширюються у XVII - XVIII ст., представлені вони і в козацьких реєстрах: Федор Гаврук, Пилип Бунчук, Грицько Карасюк та ін. Як і патроніми на -енко, іменування по батькові на -ук (-юк), -чук протягом XIX ст. переходять у розряд спадкових прізвищ.

У наш час розглядувані антропонімічні типи належать до найпоширеніших українських прізвищ, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати основним східноукраїнським типом, то прізвища на -ук (-юк), -чук належать до західноукраїнського типу. З найменуваннями по батькові генетично пов'язані зокрема характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак (-як), -чак: Андрусяк, Грицак, Юрчак. Ганусяк, Марунчак, Прицак, Собчак, Худяк, Бариляк, Верхоляк та деякі інші типи антропонімів, які сьогодні належать до рідкісних серед українських прізвищ,— утворення на -енок, -онок (Остап Дудиченок, Макарей Борисенок), -еня (Масло Микитеня), -а (-я), -ат(-ят) (Яцько Пахирча, Олекса Занчя), та ін.

Серед зазначених типів прізвищ, в тому числі й прізвищ на -енко та -ук(-юк), -чук, абсолютну більшість становлять утворення, що в минулі віки побутували як патроніми, тобто імена по батькові. Від імені матері наймення дітей утворювались дуже рідко, головним чином у тих випадках, коли жінка рано лишалась вдовою і ставала главою сім'ї (поширене прізвище Вдовиченко, Удовиченко). Тому серед основних типів українських прізвищ найменування, похідні від жіночих імен, представлені невеликою кількістю утворень: Ганненко, Катренко, Марусенко, Мотренко, Настенко, Пазенко (від Пазя — здрібніле від Палажка), Улитенко, Явдощенко, Гандзюк, Маланчук, Паращук, Химчук та ін. Дещо вищий процент похідних від жіночих імен виділяється в групі прізвищ на -ак (-як): Ганусяк, Ганущак, Мариняк, Марунчак, Марущак, Марусяк, Настасяк, Паращак, Хим'як і т. ін., що локалізуються у Наддністрянщині.

Надзвичайне розмаїття типів українських прізвищ виявляється і у великій групі іменувань, що вказують на ремесло, професію, вид заняття першого носія прізвища. Народні найменування осіб за родом діяльності зберігають, зокрема, такі популярні українські прізвища, як Швець (і похідні від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук), Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Мельник (Мельниченко, Мельничук), Мірошник (Мірошниченко), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник, Колісник (Колесниченко, Колісниченко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук, Шкля-рук), Килимник, Шкіряк, Шаповал (Шаповаленко), Шабельник, Гонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтяренко, Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Стороженко, Лоцманенко, Чабан (Чабаненко), Пастух (Пастушенко), Чумак, Коновал (Коноваленко, Коновальчук), Гайдай (від «пастух овець», Гайдаєнко, Гайдар, Гайдай), Стадник (Стадниченко, Стадничук), Чередник (Чередниченко), Олійник, Пивовар, Лимар (Лимаренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Кухар (Кухаренко, Кухарчук), Табакар та ін.

Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи іншої професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були первісно прізвища Дубогризенко, Короцюпенко, Корощупенко; мельників — Мукосієнко. Крупидеренко, Жорноклевенко; шевців — Тягнишкіра, Тягнишкура; різників—Козоріз, Козолуп; склярі— Шклобій, кушнірів—Кошкодав, паламарів — Заплюй-свічка тощо.

Народні назви співців і музикантів спричинились до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимбалюк та ін.; специфічну групу «музикальних» прізвищ становлять утворення на -іст, -ист (-іста, -нста): Басістий, Капеліс-тий, Органістий, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо.

Церковнослужителі різного рангу представлені в таких прізвищах, як Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, Попик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Пономаренко, Титар, Титаренко, Титарчук, колишнє міське й сільське начальство - у прізвищах Війт, Войтенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк і т. ін.

У окрему групу виділяються прізвища, походження яких пов'язане із перебуванням їх перших носіїв у Запорізькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак, Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко та ін. Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гетьман, Сердюк («гетьманський охоронець»), назви народних месників дійшли до нашого часу у прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець.

Чималу групу становлять антропоніми, похідні від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвинчук (литвинами на Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ляшенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Волошин, Татаренко, Татарчук і т. ін. Слід зауважити, що далеко не завжди перший носій такого прізвиська належав до неукраїнського етносу. Досить було кому-небудь пуститися на якийсь час у мандри до іншого краю, щоб після повернення одержати від земляків відповідне прізвисько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевченкової поеми «Гайдамаки»: «Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а люде й звуть Волохом, сам не знаю за що». Прізвисько Москаль могло бути первісне найменуванням росіянина (як у п'єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник»), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т. Шевченка «Москалева криниця»).

В той же час на інонаціональне походження першого носія могли вказувати такі прізвиська як Німий, Німець (і похідні - Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німими в народі називали не тільки людей із вродженим каліцтвом, але й зайшлих іноземців, які говорили незрозумілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова «німець», «німота»).

Вихідців з інших областей України первісне позначали такі найменування, як Бойко (похідні Бойченко, Бойчук), Волинець, Подолян, Гуцул, Гоцул (похідні Гуцуленко, Гоцуленко), Поліщук, Віштяк ( виштак— прізвисько подільського селянина за те, що, поганяючи коней, кричать «віштя!». У прізвищах може зберігатися пам'ять про давні територіальні назви, що належать далекому минулому. Так, «Реєстри всього війська запорізького неодноразово фіксують прізвищеве найменування Болоховець, генетичне споріднене із назвою давньоруської Болохівської землі, яка зникла з сторінок літописів ще в 1262 р. після драматичної боротьби Данила Галицького з болоховцями.

Група прізвищ з суфіксом -ець вказує на вихідців з різних міст України: Богуславець, Бориславець, Батуринець, Гайсинець, Канівець, Козинець, Мглинець, Полтавець, Уманець, Хоролець, Чигринець та ін. Назва мешканців міста Коломиї, відомого багатими соляними промислами, стала загальною назвою добувача або торгівця сіллю (порівняймо у народній пісні «Ой чи ти козак, чи ти чумак, чи ти коломиєць? Передай мені хоть сухарь на гостинець»), яка ввійшла і до українського антропонімікону.

Говорячи про походження сучасних українських прізвищ, ке можна оминути й таке важливе їх джерело, як вуличні прізвиська. Генетичний зв'язок із прізвиськом закріпився в самому значенні українського слова «прізвище». Інше походження має російське слово «фамилия», запозичене через польську або німецьку мову з латинського familia — «домочадці, родина». Щоправда, слово «фамилия» почало вживатися лише з часів Петра І, до того друге найменування людини позначали в російській мові словом «прозвище».

Прізвиська, в тому числі й спадкові, були невід'ємною рисою сільського народного антропонімікону. Показово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців. Паралельне побутування офіційного й вуличного прізвища є як типовою рисою сучасного закарпатського антропонімікону.

Отже, на тлі загальноукраїнського антропонімікону офіційні і неофіційні особові найменування не мають відмінностей ні за типами творення, ні за лексичним значенням слів, від яких походять. Слід підкреслити, проте, що в антропонімії одного села кожна з цих двох груп найменувань часом виявляє тенденцію до відособлення, внаслідок чого утворюються дві окремі антропонімічні системи, кожна з яких має свою семантичну й структурну специфіку. Для прикладу можна навести приклад з антропонімії Вінниччини, де поширені такі старожитні прізвища, як: Бондар, Гончарук, Шевчук, Кравчук, Іщук, Попик, Юпик, Сіньковський, Грушковський, Крюковський, Новаковський, і вуличні прізвиська Цар, Голод, Самійло, Півень, Орел, Гусак, Рабець, Бульба. Якщо в групі прізвищ переважають найменування, похідні від назв професій і населених пунктів, то в другій — лексеми на позначення птахів. Різняться вони й у словотворчому плані — прізвища представлені головним чином утвореннями з суфіксами -ук (-чук) і -ський, а прізвиська — безафіксними найменуваннями, утвореними від загальних слів («цар», «голод», «півень» та ін.) лексико-семантичним способом.

Прізвища та індивідуальні й колективні прізвиська, які здавна побутують в тому чи іншому селі, нерідко до нашого часу зберігають відомості про історію його заселення. Так, мешканці села Мізяків на Вінниччині мають колективне прізвисько гуцули, яке, імовірно, вказує на те, що першопоселенці його були вихідцями з гірських районів Карпат. Місцевий переказ про заснування села Берізки Кривоозерського району на Миколаївщині запорожцями, які розбрелись степами південної України після розгрому Запорізької Січі у 1775 р., підтверджує найпоширеніше серед старожилів села прізвище Запорожець.

Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує сьогодні у поважній ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. В них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова. І дійсно, значеннєвий діапазон прізвищ, які походять від вуличних прізвиськ, є надзвичайно широким. Вони могли вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська, як наприклад: Безбородько, Білоус, Голобородько, Безух, Безпалько, Бородай, Дзюба, Довгань, Горбаль, Мовчан, Стогній, Шумило, Червонописький (від «червоний писок»), Кривобок, Довгошия, Кирпа, Лисий, Тонконіг, Білоножко, Криворучко, Худаш, Циба, Щербань та ін. Нерідко причиною виникнення вуличних найменувань людини був якийсь недолік у її вимові, звичка часто повторювати одне й те ж слово або вигук тощо. Характерним в цьому плані є, наприклад, походження прізвиська Похвап, яке зустрічається на Черкащині. Мабуть, пояснення слід шукати у тому, що чоловік одержав таке прізвисько через свою звичку говорити «дощ похвапав» замість «дощ покрапав».

Певну ваду мовлення відбивала первісне значна частина прізвиськ на -ало типу Цокало, Цикало, Цмокало, Цюкало, Штокало, Шокало, Гакало, і т. п.

Специфічне для певної говірки діалектне слово або вигук, незвичний для мешканців сусідніх областей, може спричинитися до виникнення колективного прізвиська, яке поширюється на всіх представників говірки. Так з'явилися, зокрема, відомі колективні назви жителів Карпат - бойки і лемки, перше з яких походить від характерного для місцевого діалекту вигуку бой (бойє) «їй-богу», а друге — від частки лем «лише, тільки».

Є група прізвищ, що відображає якусь особливість одягу: Безпояско, Широкопояс, Кривошапка, Рябошапка, Довгопол, Сіроштан, Білоштан; характерну прикмету житла: Безверхий, Заклунний, Новохатський, Острохижа, Кривохижа; особливості розташування житла, садиби: Заболотний, Загребельний, Зарудний, Луговий, Лісовий, Наріжний, Підгорний, Підгайний, Підлужний, Гайовий, Долішній, Нижник, Крайносвіт, Царинний і т. ін. Новоприбулу особу могли прозвати Забродою, Забігою, Зайдою, Заволокою, Придибою, Приходьком, Пришля-ком, Новожилом тощо.

Цікаву групу утворюють прізвища, які походять від назв коней та волів, володіння якими було настільки важливою обставиною селянського побуту, що характерне для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря. Так виникли прізвища Сивокінь, Білокінь, Чорновіл, Рябовіл, Рябокінь, Чалий (оспіване в народній пісні «Ой був в Січі старий козак, на прозвище Чалий»), Багрій (від багрій «сіробурий віл»), Смаглій (від смаглій «віл майже чорної масті»), Мазій (від мазій «віл попелястого кольору»), Чубрій (від чубрій «віл із жмутиком вовни між рогами»), Гулий («безрогий віл або корова»), Гнідий та ін.

Далеко не кожне прізвище легко піддається тепер поясненню навіть у тих випадках, коли основа його прозора. Як пояснити, наприклад, мотиви виникнення таких прізвищ, як Буряк, Куліш, Лобода, Плачинда, Пиріг, Мороз, Стародуб, Качур, Редька, Книш, Цвях, Ковбаса, Король, Апостол, Шелест, Явір, Шабатура та багатьох інших? Можна припускати, що котрийсь із прадідів Тара-пати був неспокійним за вдачею чоловіком (слово «тара-пата» означає «клопоти, неспокій»), Недайкаші чи Недайборща - неподільчивим, а Простибоженко занадто часто повторював слова «прости боже». Проте справжні причини появи цих і багатьох інших прізвищ, в основу яких лягли прізвиська, сьогодні встановити неможливо. Мотиви надання прізвиськ у будь-якому колективі є надзвичайно примхливими. Ось яку історію про походження свого прізвища переповідає, наприклад, колишній запорізький козак: «Я був дуже прудкий і проворний: одного разу, їдучи з Нових Кодаків у Січ, ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто, але курган був дуже крутий, а трава суха, я послизнувся, упав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем покотився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на прізвисько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшись про це, сказав мені: «Нехай буде й Корж».

Причини значно ширшого, порівняно з іншими народами, побутування серед українців колоритних прізвищ з виразним гумористичним відтінком у значенні слід шукати в нашій історії. Адже величезна кількість сучасних українських прізвищ кувалась у горнилі Запорізької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків. За звичаями Запорізької Січі новоприбулий до війська повинен був прибрати нове прізвисько, під яким його записували до козацьких реєстрів. Під час процедури вибору нового наймення січове товариство мало слушну нагоду повною мірою виявити свою схильність до жарту й дотепу.

Ритуал прийняття до війська новоприбулого козака описує Дмитро Яворннцький у праці «Історія запорізьких козаків»:

«Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, міняв своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб на Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські люди. Змінивши ім'я й приписавшись до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу».

Породженням відчайдушного й розкутого духу запорізького січового товариства є, очевидно, така своєрідна за значенням сполучуваних основ і за самим способом творення група прізвищ, що не має аналогій в антропонімії інших слов'янських мов, як Затуливітер, Неїжборщ, Недайкаша, Непийвода, Непийпиво, Підкуй-муха, Задерихвіст, Нагнибіда, Убийвовк, Паливода, Перебийніс, Покиньчереда, Прудивус (Прудиус), Роздайбіда, Цідибрага, Куйбіда та ін.
Традицію наречення новобранців прізвиськом успадкували від запорізьких козаків учасники гайдамацьких повстань, що знайшло художнє відображення у відомій сцені Шевченкової поеми «Гайдамаки»:

«...А як тебе Зовуть? Я не знаю».
«Яремою». «А прізвище?»
«Прізвища немає!»                                        
«Хіба байстрюк? Без прізвища -
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде...
Нехай буде Голий, Так і пиши!»
«Ніпогано!» «Ну, хіба Бідою?»
«І це не так. Стривай лишень,
Пиши Галайдою».

У цьому короткому огляді особових найменувань, що стали основою сучасних прізвищ, звичайно, не можна охопити всі типи українських прізвищ -цього величезного за обсягом і надзвичайно розмаїтого за будовою і значенням основ лексичного шару нашої мови. Хочеться лише ще раз підкреслити, що наше прізвище - це не сухий, позбавлений смислу паспортний знак. Це живе слово, пам'ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони складають історію народу.

                                                                                                                                                  

Фольклор в Україні

Фолькло́р (англ. folk-lore, букв. — народна мудрість; народне знання), або традиці́йна наро́дна тво́рчість — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.                                                                                                         Фольклор — сума створених народом та існуючі в народних масах культури на основі словесності (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.

Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

Роди та жанри фольклору

Традиційно виділяють чотири фольклорні роди:

·         Народний епос — розповідні фольклорні твори, до яких належать:

·         загадки

·         прислів'я та приказки

·         анекдоти

·         історичні пісні

·         балади

·         казки

·         легенди

·         перекази

·         байки

·         притчі

·         Народні казки

·         Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв.

·         Трудові пісні

·         Календарно-обрядові пісні — веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки,щедрівки

·         Родинно-побутові пісні — колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосіння

·         Соціально-побутові пісні — козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські(солдатські),бурлацькі(наймитські), стрілецькі пісні

·         Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля).

·         Народний ліро-епос - фольклорні твори, що містять ознаки як народного епосу, так і народної лірики.

·         Балади

·         думи

                       

              

                                    

                                                 Фольклор та фольклористика

Фольклор є важливою складовою частиною культури народу. «Фольклор — одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно зв'язана з народним побутом (як окремою системою), з літературою (яка, зрештою, витворилась з фольклору і зберігає з ним тісний зв'язок на всіх етапах свого розвитку) та ін.» До цього часу в науці не існує чіткості чи одностайності щодо того, які сфери народного знання окреслюються цим поняттям. Це пов'язано з тим, що у більшості західноєвропейських наук під поняттям «фольклор» розуміють не тільки усне словесне мистецтво народу, а духовну творчість у поєднанні з матеріальною, з урахуванням елементів побуту, знарядь праці, особливостей побудови житла тощо.

У сучасній українській фольклористиці знаходимо трактування цього терміну у вужчому розумінні: «Фольклор — це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно пов'язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й естетичні погляди народу»

Поряд з терміном «фольклор» існує термін «народна творчість», яким окреслюється вся творча діяльність народу: поезія, музика, театр, танець, архітектура, художнє і декоративно-прикладне мистецтво — все, що несе відбиток побуту, а також є втіленням поглядів, ідеалів та прагнень людей.

Для того, щоб розмежувати сфери матеріальної та духовної творчості народу, які органічно взаємодіють, але не є тотожними, часто використовуються терміни «усна словесність», «народна словесність», «усна народна творчість», «народнопоетична творчість».

Термін «усна народнопоетична творчість» передає вужче поняття про духовну творчість, яка входить до складу фольклору та народної творчості як її складова частина.

Усна народнопоетична творчість — це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування; а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Усна народна творчість українського народу формувалась упродовж століть разом з мовою і тому увібрала в себе багатовіковий досвід, знання та пам'ять про історичне минуле на різних стадіях розвитку народу.

Образно збагачені теми, мотиви, форми усної творчості виникають у складній єдності і взаємодії індивідуального осмислення дійсності та колективної художньої свідомості.

Спадкоємність, стійкість художніх традицій (в рамках яких, в свою чергу, виявляється особиста творчість) поєднується з варіантністю, різноманітним перетворенням цих традицій в окремих творах, що передаються із покоління в покоління.

Цей процес, який включає імпровізацію, її закріплення традицією, удосконалення, збагачення, в час якого відбувається оновлення традиції, є надзвичайно тривалим.

Колективність створення і поширення народнопоетичних творів зумовлює їх варіантність, тобто змінність текстів у процесі побутування. Причому ці зміни можуть бути різноманітними — від незначних стилістичних варіацій до суттєвих змін задуму.

У процесі свого побутування жанри словесної народної творчості переживають «продуктивний» та «непродуктивний» періоди своєї історії (виникнення, поширення, входження в масовий репертуар, старіння, згасання), що пов'язано із соціальними та культурно-побутовими змінами, які відбуваються у суспільстві. Стійкість побутування фольклорних текстів у народі пояснюється не тільки художньою цінністю, а й швидкістю/повільністю змін у стилі життя, світогляді, смаках їх основних творців і носіїв-виконавців. Відповідно і система жанрів кожного періоду поділяється на активний репертуар — жанри чи твори, які широко побутують; та пасивний — ті, які зберігаються у народній пам'яті, виконуються фрагментарно.                                                                  Багатство жанрів, тем, образів, поетики словесного мистецтва зумовлене різноманітністю його соціальних і побутових функцій, а також способами виконання, поєднання тексту з мелодією, інтонацією, рухами. У ході історії деякі жанри зазнавали значних змін, зникали, на їхньому місці з'являлись нові.                                                                              Незважаючи на яскраве національне забарвлення, твори словесності різних народів виявляють подібність мотивів, образів і сюжетів, що пояснюється або розвитком з одного джерела, або культурною взаємодією чи виникненням подібних явищ на ґрунті загальних закономірностей соціального розвитку.                                                                                          У наш час проблеми фольклору стають все більше актуальними. Жодна гуманітарна наука — ні етнографія, ні історія, ні лінгвістика, ні літературознавство не можуть обходитись без фольклорних матеріалів. Дослідники поступово усвідомлюють, що розгадки та пояснення багатьох явищ духовної культури криються у творчості народу.                    Виникненню фольклористики як науки передував багатовіковий досвід збирання (запису) фольклорних текстів та їх обробка у творчості письменників, режисерів, композиторів. У залежності від наукових уявлень про предмет фольклористики змінювались її межі і місце серед інших наук. На ранніх етапах становлення фольклористика визначалася то як галузь етнографії, то як розділ літературознавства чи музикознавства. Її розглядали і як допоміжну дисципліну інших наук — історії культури та соціології.                                            З часом фольклористика стає самостійною наукою, формується її структура, розробляються методи дослідження. Зараз фольклористика — це наука, що вивчає закономірності та особливості розвитку фольклору, характер і природу, сутність, тематику народнопоетичної творчості, її специфіку та спільні риси з іншими видами мистецтва; особливості побутування та функціонування текстів усної словесності на різних етапах розвитку; жанрову систему і поетику.                                                         Відповідно до спеціально поставлених перед цією наукою завдань фольклористика поділяється на дві галузі: історію фольклору та теорію фольклору.

Історія фольклору — це галузь фольклористики, що вивчає процес виникнення, розвиток, побутування, функціонування, трансформацію (деформацію) жанрів та жанрової системи у різні історичні періоди на різних територіях. Історія фольклору вивчає окремі народнопоетичні твори, продуктивні та непродуктивні періоди окремих жанрів, а також цілісну жанрово-поетичну систему в синхронному (горизонтальний зріз окремого історичного періоду) та діахронному (вертикальний зріз історичного розвитку) планах.

Теорія фольклору — це галузь фольклористики, що вивчає сутність усної народної творчості, особливості окремих фольклорних жанрів, їхнє місце у цілісній жанровій системі, а також — внутрішню структуру жанрів — закони їх побудови, поетику.    Фольклористика тісно пов'язана, межує і взаємодіє з багатьма іншими науками.                Її зв'язок з історією виявляється у тому, що фольклористика, як всі гуманітарні науки, є історичною дисципліною, тобто розглядає всі явища та предмети дослідження в їх русі — від передумов виникнення і зародження, простежуючи становлення, розвиток, розквіт до відмирання чи занепаду. Причому тут вимагається не тільки встановлення факту розвитку, а і його пояснення. Фольклор — явище історичне, тому вимагає стадіального вивчення з урахуванням історичних факторів, рис та подій кожної конкретної епохи. Завдання дослідження усної народної творчості полягає також у тому, щоб виявити, як нові історичні умови чи їх зміна впливають на фольклор, що саме зумовлює появу нових жанрів, а також у виявленні проблеми історичної відповідності фольклорних жанрів, зіставлення текстів з реальними подіями, історизм окремих творів. Крім того, фольклор часто сам може бути історичним джерело.                                                                                     Існує тісний зв'язок фольклористики з етнографією як наукою, що вивчає ранні форми матеріального життя (побуту) і соціальної організації народу. Етнографія є джерелом та базою вивчення народної творчості, особливо при аналізі розвитку окремих фольклорних явищ.                                                                                                                                                   Як наука, що вивчає народну творчість у різних її виявах, фольклористика межує з культурологією (у дослідженні культурних традицій та звичаїв) та мистецтвознавством (як джерело виникнення та розвитку різних видів мистецтва: театру, хореографії, живопису, музики).                                                                                                                                   У народнопоетичній творчості чітко зафіксувались давні релігійні вірування та погляди, а також поєднання різних сакральних систем, тому фольклористика пов'язана з релігієзнавством. Подібним чином виявляється також її зв'язок з філософією, оскільки фольклор містить народні погляди на світ та людину в ньому, перші спроби пояснити природні явища та діалектичні зв'язки і взаємовпливи між речами. У ньому виявляються трактування основних філософських категорій (буття (життя) і смерті, матеріального і духовного і т. п.).                                                                                                              Фольклористика тісно пов'язана з літературознавством, бо її предмет — фольклор — є джерелом виникнення та розвитку професійного словесного мистецтва — художньої літератури. Як своєрідна система народних поглядів на прекрасне і потворне, добро і зло, на норми первісної моралі людей, ця дисципліна має спільні наукові зацікавлення відповідно з естетикою та етикою, а також — з педагогікою, яка може розглядати твори усної словесності з точки зору їх виховного впливу та народного досвіду виховання. Із психологією цей зв'язок виявляється різнопланово: по-перше, в дослідженнях психічних станів і процесів, індивідуальної та колективної свідомості, як спонук до творення, збереження та поширення фольклорних текстів; по-друге, як засобу плекання емоцій, почуттів, уяви, мислення членів людських спільнот.                                                                    Крім цього, більшою чи меншою мірою фольклористика пов'язана ще з рядом наук: мовознавством (зокрема діалектологією, історією мови, топонімікою), оскільки є матеріалом зразків діалектів та говірок різних етнічних груп, в яких фіксується історичний розвиток живої народної мови; географією та природознавством (намагання пояснити природні явища, походження географічних назв, рослинної та тваринної символіки), медициною (в поглядах на лікувальні властивості рослин, елементів природи, лікувальна дія слова), гідрометеорологією (народні прикмети передбачення погоди), соціологією (співжиття окремих верств, закони життя спільності) та ін.                                       У процесі світового розвитку фольклористики сформувались різні школи та напрями вивчення фольклору зі специфічними підходами та методами. В українській фольклористиці напрацьовано багато матеріалу, опубліковано цілий ряд наукових праць. Але, оскільки наука іде вперед швидкими темпами, багато положень, висунутих в минулому вже не відповідають вимогам часу. Це особливо стосується фольклористичних досліджень радянського періоду, які велись у межах жорсткої ідеологічної системи, у відриві від світової наукової практики.                                                                               Оскільки фольклористика є ідеологічною наукою, то її методи та установки визначаються світоглядом епохи і відображають його. З переорієнтацією світогляду змінюються принципи залежної від нього науки. Тому на сучасному етапі не можна беззастережно керуватися концепціями минулого. Перед сучасною українською фольклористикою стоїть завдання — створити науку з точки зору світогляду нашої епохи і нашої країни, з урахуванням кращих вітчизняних наукових досягнень та досліджень і надбань закордонних вчених, що працюють у цій галузі, розробки яких довгий час були недоступні та маловідомі в Україні.

Фактори впливу на розвиток фольклору та його етнічні особливості

Земну кулю населяють люди багатьох національностей. Кожен народ, кожна нація має своєрідний і неповторний характер, своє національне обличчя, систему поглядів та уявлень, свою творчість. У характері народних традицій людей, що проживають на різних, часто віддалених територіях, є багато спільних рис та елементів, хоча зустрічається чимало відмінностей, навіть у культурних традиціях народів, що довгий час перебувають поряд. Тому постає питання: чим зумовлені ці особливості, що відрізняють національне обличчя одного народу від іншого? Що впливає на формування своєрідних і неповторних рис, якими кожна нація вирізняється з-поміж інших?                                           Як відомо, історичний розвиток національностей є складним довготривалим процесом, пов'язаним із територіальним розміщенням, міграційними розселеннями, міжетнічними зв'язками та впливами, культурно-світоглядною взаємодією та ще цілим рядом факторів, які відіграють важливу роль при зародженні, виникненні, формуванні та розвитку етнічних спільнот. Оскільки вивчення цих проблем входить у завдання історії, а не фольклористики, то ми зупинимось лише на тих основних факторах, які стосуються національних особливостей у безпосередньому їх зв'язку з народною творчістю чи фольклором.                                                                                                                                       Можна виділити ряд найважливіших факторів, які впливають на розвиток окремих народів.

Географічне розміщення — територіальне розселення націй зумовлює значні відмінності у поглядах на світ, на життя, на основні поняття. На ранніх етапах формування етнічних груп саме цей фактор відіграє вирішальну роль при виникненні первісних вірувань, які згодом переходять у систему народної міфології. Відмінності у географічному розміщенні різних народів пояснюють різницю у їх ставленні до одних і тих же явищ і речей (неважко зрозуміти, чому в системі вірувань північних народів сонце — це божество, що дає життєву силу й енергію всьому живому, а в народів екваторіальної зони воно часто постає руйнівною спопеляючою силою).

Географічне розміщення впливає на особливості клімату (який може значно відрізнятись навіть в межах однієї географічної широти), а відтак — на особливості річних циклів, їх тривалість. Це теж формує певні уявлення про світ, створюючи систему обрядів, присвячених зустрічі чи проводам пір року та пов'язаних з цим змінами у житті людей.

Значну роль відіграють також особливості рельєфу території етнічного поселення, оскільки ці елементи часто фігурують у віруваннях та уявленнях про навколишній світ (так, якщо у зоні проживання людської спільноти чи біля неї знаходяться вулкан, водоспад, гора чи річка і т. ін., вони обов'язково входять у магічно-обрядову систему, часто персоніфікуються, стають об'єктами поклоніння). До того ж вченими, які працюють у сфері цих зацікавлень, вже давно звертається увага на те, що особливості рельєфу зумовлюють характер життя людей, а відтак — впливають на їхню творчість. Тому фольклору кочових племен пустельних територій властиві монотонність, одноманітність музики, танців, обрядів. Це пояснюється тим, що під впливом географічних умов проживання (відсутність змін пір року, водних потоків) у них зміщене розуміння руху (оскільки його вони не бачать у природі). Якщо спостерігати характер музики і танців народів, які проживають на різних територіях, то виявляється їх закономірна залежність від характеру річок, що знаходяться поблизу («гірським» народам властиві швидкі танці та музика, а «долинним» — повільні, хороводні, наспівні).

До географічних факторів можна віднести й інші елементи — ґрунт, напрям вітрів, особливості опадів і т. п., вплив яких на людську свідомість не важко простежити за аналогією до вище наведених прикладів.

Історичний розвиток — надзвичайно важливий фактор становлення націй. В основному він майже повністю підпорядковується і залежить від географічного розміщення. Особливості розселення різних етнічних груп на ранніх етапах становлення великою мірою визначають їхні історичні долі. Усім відомий факт, що північні племена кельтів, вікінгів залишили про себе пам'ять як про войовничі нападницькі жорстокі етнічні групи. Це спонукає нас задуматись: що саме зробило їх такими, змусило вести завойовницький спосіб життя? Розглядаючи цю проблему, неважко помітити, що сувора оточуюча природа (постійний холод, скелястий рельєф, кам'янистий ґрунт, зовсім не придатний для обробітку) не тільки сформували жорсткі, строгі риси ментальності, а й створили своєрідні умови «боротьби за виживання». Щоб вижити за таких обставин, ці племена повинні були захоплювати нові території, більш придатні для проживання.

Звісно, в історії завжди точилась боротьба за кращі землі, що зумовлювало розвиток і тих етнічних груп, які на них проживали, і тих, які здійснювали завойовницькі напади. Історичний розвиток кожного народу кладе відбиток на людську свідомість і зберігається у народній творчості як пам'ять про минуле.

Наступним важливим фактором є природа, тобто світ рослин, тварин, птахів і т. ін., в якому живе народ. Особливості природного оточення зумовлюють відмінності національної символіки, яка наскрізь пронизує систему уявлень та вірувань, а також словесну та художню творчість. Серед рослин, птахів чи тварин люди надають перевагу окремим їх видам, зважаючи на їхні властивості та вигляд. Але цей вибір здійснюється лише з-поміж природних елементів, що існують у безпосередньому оточенні (тому для українців символами є калина, верба, барвінок, а, скажімо, для індійців — лотос, сандал). До того ж природа є невичерпним джерелом фольклорних образів. Представники фауни та флори часто стають персонажами народних казок, переказів, пісень; про їх походження складено чимало легенд. Кожному народові властива своя особлива образність, яка відображає навколишню природу (тому, коли в українській казці зустрічаємо образ лева, то це є безсумнівним підтвердженням, що сюжет запозичений або ж відноситься до пізнього періоду творення). Якщо народ розселений-на великій території, то в окремих регіонах можуть спостерігатися відмінності в образності та символіці, відповідно до безпосереднього оточення.                                                                       Світ природи і система первісних уявлень та поглядів впливають на вироблення та формування релігійних вірувань і пов'язаних з ними магічно-обрядових дій і ритуалів. Первісні культові системи виникають зі спроб людей пояснити навколишній світ та явища, які відбуваються в ньому, що також залежить від географічного розміщення. Тому в одних племенах предметами культів стають дерева, в інших — каміння чи річки. Практично всі культові дії та релігійні погляди формуються на тлі природи і тісно з нею пов'язані.                                                                                                                                                   Усі вище згадані фактори впливають на розвиток занять та ремесел. Природно-географічні елементи є підґрунтям виникнення певних видів діяльності (для північних племен це — мисливство, обробка шкіри, металів, оскільки їхні ґрунти не придатні для вирощування сільськогосподарських культур; для слов'янських народів це — землеробство, скотарство, гончарство, бджільництво та ін.). Історичні події також значною мірою регулюють виникнення та розвиток ремесел. Так, виготовлення зброї набуває важливого значення не тільки в народів-завойовників, а й серед миролюбних етнічних груп, котрим доводиться захищатися від ворожих нападів.                             Особливості ремесел впливають на формування етнографічних відмінностей кожної етнічної спільноти. Тут нас цікавлять такі елементи, як одяг, житлові будівлі, прикраси, вишивка, народні інструменти, що теж зазнають впливу довкілля (наприклад, особливості одягу залежать від клімату, роду занять людей; житло будується з матеріалу, доступного на певній місцевості — дерева, каменя, очерету, глини; прикраси виготовляються із золота, срібла, шкіри, кості чи коралу, — в залежності від того, чим багата певна територія; у вишивці відображена народна кольористика та орнаменталістика; музичні інструменти майструються не тільки з наявного матеріалу, а й з урахуванням особливостей розсіювання звуку, що відрізняється в гірській та рівнинній місцевості).                                                                                                                                             Серед найголовніших факторів впливу на розвиток окремих етнічних спільнот виділяють мову, як чинник, тісно пов'язаний з географічним розміщенням, історією та етнографією, природою. З цього огляду мова трактується як семіотична система, що фіксує усі знання та погляди народу, зміни, які відбуваються у процесі його становлення та формування. Мова є засобом, за допомогою якого твориться та функціонує усна народна творчість.

Тепер розглянемо, як це стосується фольклору.

Від особливостей та поєднання вище згаданих факторів на окремій території залежать, по-перше, домінанти у системі жанрів фольклору того чи іншого народу (у північних народів переважають героїчні сказання, військові танці, мисливські ритуали; у слов'ян — пісні, пов'язані з землеробством, обряди річного календарного циклу).          По-друге, — характер (особливості та відмінності) жанрів, які існують у всіх народів (наприклад, у тематиці колискових пісень у войовничих народів частий мотив побажання вирости дитині сильним і відважним воїном, безстрашним героєм; у той час, коли в землеробських народів у колискових бажають для дитини спокійної, щасливої долі, рости добрим і веселим. Також героїчний епос племен-завойовників та оборонців відрізняється за своєю суттю).                                                                                                                                   По-третє, — особливості ритуалів та обрядів (проводи на війну, полювання, чи обряди, пов'язані з сільськогосподарським циклом; відмінності у весільних, похоронних обрядах і т. п.).                                                                                                                                                       По-четверте, — національна символіка (у фольклорних текстах є образи світу природи, елементи одягу, зброї).                                                                                                                  Якщо з цієї точки зору розглядати етнічні українські землі, то можна зробити слушний висновок, що вигідне географічне розміщення (на зіткненні водних і сухопутних торговельних шляхів) та природні багатства стали вирішальними для їх історичного розвитку. Слов'янські території споконвіку були привабливими для багатьох сусідніх народів (і північних, і південних), які постійно чинили завойовницькі напади, бажаючи заволодіти ними. Тому праукраїнські племена, що були переважно землеробами та скотарями, були вимушені вправлятись у виготовленні зброї та вдосконалюватись у військовій справі з метою захисту.                                                                                               Давні історичні події минулого залишилися в народній пам'яті у формі тематично та образно багатого героїчного епосу. Крім того, в ході історичного розвитку різні території України знаходилися під різними впливами, а часто — національним гнітом інших народів, що зумовило значні відмінності між окремими регіонами України.                   Природно-географічні особливості теж спричинили цілий ряд відмінностей на різних територіях: у районі Карпатських гір і швидкоплинних потоків, де основним промислом є вівчарство, в системі поглядів склалися свої особливості, пов'язані з довкіллям, неповторний характер музики (навіть музичний інструмент трембіта, який не має аналогу в жодному народі і пристосований до поширення на далекі відстані звуку в гірській місцевості). В етнографії та фольклорі цієї території є багато елементів, які не зустрічаються в інших регіонах України: обряди, пов'язані з розпалюванням ватри, життям на полонині, швидкі танці з топірцем (який є не просто елементом, що доповнює народне вбрання, а й зброєю та знаряддям праці лісорубів). Тут навіть гостроверхі дахи будівель нагадують гірські вершини. Символіка теж своєрідна: смерека, виноград, гайстер (так називається білий лелека).                                                                                        Свої особливості та відмінності характерні для всіх регіонів України. При чому навіть дрібні елементи народного життя, побуту, творчості є невипадковими. Все має свої причини, мотивацію, які, як правило, закорінюються у зв'язки з природою чи сягають в історичне минуле.                                                                                                                                 У процесі історичного формування українського народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, особливостей побуту і традиційної культури, виділяються окремі етнографічні регіони.

Центрально-Східний реґіон охоплює велику територію Центральної і Південно-Східної України. У його складі вирізняється три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна (Слобожанщина), Південна степова Україна (Причорномор'я).

       До Середнього Подніпров'я належить більша частина Київської, Черкаська, південна частина Чернігівської та Полтавської, південно-східна частина Житомирської, південно-західна частина Сумської, східна частина Вінницької, північна частина Кіровоградської та північно-західна частина Дніпропетровської областей. Тут збережено багато архаїчних рис культури предків-подолян (східно-слов'янське плем'я, що, згідно з літописним свідченням, було найбільш розвинене). Народна традиція цього реґіону відзначається помітним розмаїттям. Чітко вирізняються Правобережжя і Лівобережжя. Дехто з дослідників розмежовує полтавців і переяславців.

Слобожанщина охоплює східну частину України — теперішні Харківську область, південно-східну частину Сумської, північно-східну Дніпропетровської, східну Полтавської, північні території Донецької та Луганської областей. Назва цього історико-етнографічного Регіону виникла у 17—18 ст. — в час його інтенсивного заселення козаками, окремі поселення яких називались «слободи». Ці землі зазнавали частих нападів татаро-монголів та кримських татар. Слобожанщина поєднала в собі елементи козацької культури з багатьма етнографічними привнесеннями з різних місць переселення (в тому числі з Росії, оскільки дотична до західних районів Білгородської та Воронезької областей).

Південна Україна (Причорномор'я), до якої входять території теперішніх Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей, — степова частина України, в минулому відома як «Дике поле» (так вона названа і на карті України Гійома Боплана 17 ст.)— у давнину була місцем проживання кочових племен. Це зумовило основні етнічні риси даного регіону, на якому істотно позначились різнонаціональні взаємовпливи (зокрема росіян, болгар, сербів, греків, молдаван і т. ін.) Відповідно до певних місцевих особливостей тут виділяється п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, Буджак і Таврія.

Наступний етнічний реґіон — Українське Полісся — простягається зі сходу на захід через всю північну частину України, творячи із суміжними білоруським, брянським (Росія) та люблінським (Польща) єдину географічну та історико-етнографічну зону.

Назва «Полісся» (від «ліс», на означення лісистої території) зустрічається вже у працях давньогрецького історика Геродота, а також у Галицько-Волинському літописі під 1274 роком. Українське Полісся охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Залежно від розташування щодо Дніпра Українське Полісся поділяється на Правобережжя і Лівобережжя, відповідно — Західне (яке ще називають Прип'ятським) та Східне (Наддеснянське). Народні культурні традиції цього реґіону зберігають архаїчні явища та риси, що є свідченням етноґенетичного коріння племені поліщуків, а також — сліди розселення прадавніх волинян, древлян, дреговичів. Історично ця територія у різні періоди входила до різних держав (Великого Князівства Литовського, Польщі, Росії), що теж залишило свій відбиток на культурі та традиціях її населення.

Серед поширених видів занять поліщуків є мисливство, рибальство, бджільництво, обробка глини; основні водні засоби сполучення — плоти, різні типи човнів. Усе це зумовило особливості народної творчості не тільки словесної, що насичена реліктовими елементами давньослов'янської обрядовості, а й художньої — плетені вироби з деревної кори і шкіри, неповторна кольористика вишивки (з переважаючою синьо-білою колірною гамою).

Західний (Південно-західний) реґіон включає декілька природно-географічних зон: волинсько-подільську, прикарпатську, карпатсько-гірську і закарпатську.

Складна історична доля реґіону, території якого постійно захоплювалися чужоземними поневолювачами, зумовила етнографічну різноманітність цього краю. У його складі можна виділити етнографічні райони з чітко вираженими локальними особливостями культурно-побутових традицій.

Волинь — територія басейну верхів'я правих приток Прип'яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні — Житомирської, північну смугу — Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. У давнину Волинь заселяли праукраїнські племена дулібів, бужан, волинян. Пізніше ці території входили до Володимиро-Волинського та Галицько-Волинського князівств, були місцем активної боротьби з іноземними поневолювачами.

Основні заняття — землеробство, народні промисли (ткацтво, гончарство, вишивка з переважаючим рослинним орнаментом, часто тільки білого кольору).

Поділля — район, що займає басейни межиріччя Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров'я. Це — більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на півдні частина Чернівецької областей. Поділля поділяється на Східне і Західне. До 13 ст. стосовно цієї території вживалися назви «Пониззя» та «Русь долішня». Назва «Поділля» зустрічається з 14 ст., відповідно до найменування жителів цього краю — подолян чи поділян.

У минулому ці території населяли прадавні східнослов'янські племена тиверців і уличів. Подільські землі неодноразово поневолювали турецько-османські загарбники, окремі частини знаходились під владою Литви, а після Люблінської унії (1569) — Польщі. Після двох поділів Польщі (1772, 1793) Західне Поділля увійшло до складу Австрії, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.

Тому на надзвичайно своєрідну і колоритну культуру цього реґіону, що характеризується виразними локальними особливостями, мали вплив представники інших народів, що поселялись тут — поляки, чехи, молдавани та ін.

Покуття — територія південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області, що з півночі проходить вздовж Дністра, на північному заході доходить до річок Бистриця і Бистриця Солотвинська, на південному заході межує з Гуцульщиною, а на південному сході — з Буковиною. В минулому ці землі входили до Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства, зазнавали частих нападів з боку іноземних завойовників. Тут розгорталися події війни під проводом Богдана Хмельницького.

Опілля — землі північно-західної частини Подільської височини, Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей.

Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю, де проживали древні племена дулібів, бужан, на півдні — білих хорватів. Окремі місцевості реґіону (Перемишлянщина, Рогатинщина, Бережанщина, Яворівщина) зберегли значний пласт давньої культури та фольклорної традиції.

У південно-західній частині Опілля переходить у Прикарпаття, а на заході — у Надсяння, які є своєрідними етнографічними підрайонами. Карпатська зона західно-українського реґіону поділяється на три райони, які, відповідно до етнічного населення, називаються Гуцульщиною, Бойківщиною і Лемківщиною.

Гуцульщина охоплює східну частину Українських Карпат: Верховинський, частину Косівського, південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і південну частину Вижницького районів Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей. Крім давньоукраїнських жителів, тут вірогідне поселення решток давніх кочових тюркських і східно-романських племен. Культура полонинського господарства з перевагою вівчарства та промислами обробітку вовни, шкіри, дерева, лози, коріння тощо зберегла відбитки різних епох старовини в усній словесності.

Бойківщина займає центральну частину Українських Карпат. До її території входять південно-західна частина Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівського, Турківського, південної смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшої частини Старосамбірського районів Львівської області, Міжгірського, Воловецького, північної смуги Великоберезнянського районів Закарпатської області. Деякі частини Бойківщини належать Польщі та Словаччині.

Особливості розвитку цих земель полягали в освоєнні жителями не тільки долин рік, а й гірських схилів, а основними промислами були ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство.

Лемківщина охоплює західну частину Карпат по схилах Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет розмежовує її територію на південну (Закарпатську) і північну (Прикарпатську). Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) — до Словаччини.

Давніми предками лемків та бойків було слов'янське плем'я білих хорватів. У княжі часи Лемківщина, що належала до Київської Русі, Галицько-Волинського та Галицького князівств зазнавала частих нападів поневолювачів. Незважаючи на те, що після Другої світової війни корінні жителі північної Лемківщини були насильно переселені до Польщі та в Радянську Україну, їм вдалося зберегти своєрідну культуру, на яку поклало свій відбиток спілкування з поляками та словаками.

Закарпаття і Буковина — території, для яких характерне вкраплення між українськими поселеннями поселень етнічних груп різних народів: угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців, циган, що помітно позначилось на традиційній культурі корінних мешканців. У фольклорі тут відчувається значне нашарування та поєднання різних взаємовпливів. Тому ці землі — не етнографічно однорідні райони, а ареали локалізації та взаємодії різних національних культур.

З цієї побіжної характеристики етнічних реґіонів України можна зробити висновик про різнорідність, розмаїття, багатошаровість української культури вцілому, та її фольклорної традиції зокрема. До цього часу ще не існує цілісного й докладного історико-порівняльного дослідження фольклорної системи етнічних реґіонів України, їх розвитку та взаємовпливів.

                               Фольклор древніх слов’янських племен

Слов'янська міфологія - вірування давніх слов'ян, були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.                                                                           Джерела дослідження                                                                                                               Власне слов'янські міфологічні тексти не збереглись. Можливо лише частково реконструювати основні елементи міфологоії на базі вторинних письмових, фольклорних й речових джерел. Головні джерела - середньовічні хроніки, аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чешських племен), повчання проти язичнецтва ("Слово"), й літописи.        Письмові джерела відносяться до епох пізніших за праслов'янську й мають лише фрагментарний опис слов'янської міфології.                                                                                    Рівні слов'янської міфології                                                                                                     Слов'янський пантеон дуже постраждав від часу. Про нього майже нічого невідомо, окрім імен богів, а їх функції можна лише реконструювати з археологічних знахідок та з коротких відомостей літописців. За функціями міфологічних персонажів, за характером їх зв'язків з колективом, за ступенем індивідуалізованого втілення, за особливістю їх часових характеристик й за ступенем їх актуальності для людини всередині слов'янської міфології виділяють декілька рівнів: вищий, середній та нижчий.                                                              Вищий рівень                                                                                                                                          До вищого рівня входили ті божества, функції яких були найбільш загальними(ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). Саме вони найбільш частіше зустрічаються в міфах та найбільш шануються.                                                                                       До найвищого рівня відносились два божества: Перун та Велес. Знання про повний склад пантеону вкрай обмежені. Відомо, що поруч з Перуном та Велесом був ще й жіночий персонаж проте її ім'я невідоме. Крім цих персонажів давньослов'янський пантеон могли складати й ті божества, імена яких відомі принаймні в двох слов'янських традиціях: Сварог, Дажбог, Ярило.                                                                                 Характеристика давніх язичницьких вірувань                                                                      Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими.

Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.                        Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик»відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник»стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».                                                                              Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».                                                                                                                    В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.                                        Особливості релігії слов′яномовних народів                                                                         Слов’янська міфологія, що дішла до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від давньословянської релігії і зберігались в переважно в усній творчості народу. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.                                                                                           Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.                                               Міфи і пантеон слов’ян тісно повязаний із Рігведою, Авестою, і релігіями індоєвропейців - праіндоєвропейською релігією, гіндукуською релігією, праіндоіранською релігією, зороастризмом. Основні гілки словянської міфології — східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології слов’ян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема вплинули германо-скандинавська міфологія, кельтська міфологія, скіфська міфологія.

Перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з’являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив «кумири» — «Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хърса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь»...                                              Грецький оригінал «Слова Св. Григория об ідолах (XII ст.)»:                                                         "иже бесятся жроуще матери бесовьстеи афродите богыни. Короуне. короуна же боудеть и антихрисця мати. и артемиде. проклятеи. диомисее. стегноражанию и недоношеныи породъ. и бог мужеженъ ... тем же богомъ требоу кладоуть и творять. и словеньскыи языкъ. виламъ. мокошьи. диве. пероуноу. хърсоу. родоу. и рожаници...                                 ..проклятого же осирида. рожение. мати бо его ражающи оказися. а того створиша богомъ… и от техъ извыкоша древле халдеи, и начаша требы творити своима богома родоу и рожаници. по того рожеию. проклятого. и сквьрнаго бога ихъ. осирида того же оирида скажеть книга лъживая и сквьрньная. срачинскаго жьрца. моамеда. и бохмита проклятаго. яко нелепымъ проходомъ проиде, рожаяся. того ради и богомъ его нарекоша… оттоуда же начаша елини. ставити трапезоу. родоу и рожаницамъ. таже егюптяне. таже римляне. даже и до словенъ доиде. се же словене начали трапезоу ставити родоу и рожаницамъ…"                                                                                                                  Пантеон богів                                                                                                                                Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські божества:

·         Род —  вважається Творцем Всесвіту, богом над богами.

·         Дажбог — даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів.

·         Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.

·         Мокоша , або Макож — богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.

·         Хорс — назва бога Сонця (чи небесного світила загалом) на Русі, походження повязують із «Xurset», як давні іранці називали божество сяючого сонця.

·         Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.

·         Стрибог — бог вітру.

·         Сімаргл — божественний вісник, аналог авестійського Сімурга.

·         Сварог або Сварожич — бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

·         Рожаниці — богині долі.

·         Яр-Ярило — бог родючості і плодючості.

·         Мара - богиня потойбічного світу.

·         Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

·         Леля — богиня любові.

Важливим джерелом із міфології словян є «Велесова книга», проте її справжність залишається дискусійною. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів (частина з них не згадана в жодних інших джерелах), а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне ціле («бог єден і множествен»), що на погляди деяких дослідників є ідеєю єдинобожжя в досить незвичному вигляді. Також збереглась "Голубина книга", у Болгарії — "Веда словена".

                             

     

Ідоли древніх слов’ян.                                                                                                                Фонтастична жптиця.

                                         Культура Давньої Русі. Фольклор

  Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та — речових пам'яток, що збереглися до нашого часу. Це лише незначна частина того, що залишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Захоплюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки сповнені світоглядної глибини, роздумів про минуле й сучасне свого народу, високохудожні історичні твори — літописи; величні собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича, вишукані вироби ювелірів... Всі ці й безліч інших прекрасних творінь давньоруського минулого дають підстави стверджувати, що культура Київської Русі була могутньою, яскравою, високохудожньою, різноманітною, сягала кращих зразків світової культури свого часу.
Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов'ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перекази й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я й приповідки, магічні заклинання й замовляння.
 Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі «Повісті» та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з реальними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створення їх союзів. Такі родові перекази східних слов'ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реальним історичним особам.                                                                                 Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Святославича, існував дружинний епос Воїни-дружинники оспівували свого вождя — князя, його звитягу й турботу про них. Взірцем такого князя був Святослав Ігорович, образ якого в «Повісті» немовби зітканий з дружинних пісень. Ось як розповідає Нестор, переказуючи одну з дружинних пісень про початок князювання цього володаря «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами «Хочу на вас іти!».
Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини, що дожили в усній традиції до XX ст. «Художнім літописом» боротьби східних слов'ян проти ворогів Київської Русі (насамперед степових кочовиків) називають билини фольклористи. Одними з найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших у художньому та історичному планах є билини Київського, або Володимирового, циклу.
  Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром «Красне Сонечко».У билинах згадували напівлегендарних, напівміфічних героїв - захисників рідної землі.Найбільшою любов'ю користувалися фольклорні твори про Вольгу та Микулу, Святогора, Вернигору, Андрія Первозванного, Прудивуса, Вирвидуба, Добриню, Микиту Кожум'яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця. Билини, як правило, починалися так:       

   «Во стольном было граде во Киеве, У ласкова князя у Владимира, Как было пированье – почесный пир На многие князи, на бояры…» Культурний розвиток Київської Русі створив родючий грунт, на якому пізніше постали різноманітні у своїх проявах і самобутні за характером культури українського, російського й білоруського народів. На українських землях саме демократичні тенденції давньоруської культури знайшли найбільш сприятливі умови для подальшої еволюції. Ці тенденції були тісно пов'язані з патріотичною боротьбою за національну самобутність вітчизняної культури, що стала тотожною боротьбі за рідну мову, православну віру, соборну державу. Билини київського циклу склались у X—XI ст, по свіжих слідах оспіваних у них подій.                    Є також пізніші цикли билин галицькі, новгородські та ін. У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі, адже князь Володимир Святославич і його дядько Добриня у билинах є швидше символами, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою створеного для оспівування в билинному епосі.                                                                                                  І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою джерелом, хоча й дуже своєрідним Гіперболічні перебільшення, ірреальність персонажів, легендарність оповідей та інші риси художнього вимислу не варто вважати підставою для заперечення зв'язку билин з історичною дійсністю. Головна особливість і цінність билин полягає у тому, що вони відбивають саму сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлумачення народом.У билинному  епосі закріплювалася пам'ять про історичні події й цілі епохи східнослов'янської історії, особливо важливі з погляду народного розуміння.              Протягом усього періоду Київської Русі й пізніше творив народ прислів’я, приказки, загадки, які зустрічаємо навіть у руських літописах.                                                               Слід зазначити, що фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугував не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну функцію. Виконання фольклорних творів супроводжувалося музикою, танцями й у цілому мало характер урочистих і видовищних обрядових дій, що, поступово втрачаючи релігійне значення, продовжували задовольняти естетичні й моральні потреби людей. Такі обряди пов'язували життя кожної окремої людини з одвічними традиціями народу, залучали особу до кола спільних громадських інтересів, сповнювали її вчинки високим моральним змістом і почуттям відповідальності перед минулими й майбутніми поколіннями, адже народні звичаї сприймалися як необхідні й незмінні. Саме через це великого значення й розвитку набуває у Київській Русі обрядова й календарна поезія. У поєднанні зі співами й ритуальними діями вона супроводжувала людей у повсякденних господарських справах : передувала початку календарних польових робіт (сівба, косовиця, жнива тощо) або пов'язувалася зі щорічними астрономічними датами, важливими для землеробства (колядки, веснянки, гаївки тощо). Важливі події в житті окремої людини також не обходилися без поетичного супроводу. Існувала розгалужена система жанрів родильної, весільної, поховальної обрядової поезії. Якщо ритуал був пов'язаний з їжею, кожна ритуальна страва супроводжувалася підблюдними піснями. Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Існує гіпотетична думка, що в наших землях вони з'явились під безпосереднім впливом культури міст античного Причорномор'я. Якщо навіть ця спірна думка є правильною, то, запозичені в греків, інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських смаків і уподобань і згодом перетворились на популярні протягом багатьох століть бандуру й цимбали. Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах. Але переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами. Вважають, що й скоморошництво не було суто руським явищем. Воно було запозичене з Візантії й відбивало загальносвітові тенденції в розвитку середньовічної культури через свій генетичний зв'язок із творчістю жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Однак на європейському сході це явище набуло специфічних національних рис, що робить його ознакою власне давньоруської культури. Розвиваючи традиції народної карнавальної і сміхової культури, що не цуралася подекуди й брутальних тем, скоморохи мали орієнтуватися на смаки й уподобання своєї аудиторії, що складалася переважно з городян: купців, ремісників, дружинників, княжої челяді. Разом з розвагами актори приносили й політичні новини, сповіщали про життя в інших князівствах, відповідно до настроїв юрби обирали об'єкти сатиричного зображення.

     Літописання. Література. Фольклор. На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанна Малали (V ст.), Юрія Гамартола (IX ст.), болгарських літописів та деяких історичних оповідань Західної Європи починають писати руські люди власні історичні твори – літописи. М. Грушевськнй характеризував найбільший з тих, що дійшли до нас, Іпатіївський збірник літописів (XV ст.) як «правдивий архів нашого письменстві», де збереглись уцілілі залишки руської історіографії. До першої частини Іпатіївського збірника входить «Повість временних літ», написана монахом Нестором. «Повість...» пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена світлим почуттям любові до рідної землі. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літопис однією з видатних пам’яток світової культури.                                                                                           На XII-XIII ст. припадає новий етап у розвитку руської історичної думки: літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу й мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі, який теж знаходимо в Іпатіївському списку; останню ж частину збірника складає Галицько-Волинський літопис, у якому йдеться про політичне життя галицької держави у XIII ст. Галицько-Волинському літописові властиві риси, характерні для західноукраїнського літописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість відомостей з церковного життя, роздумів релігійного змісту, особливо в першій частині, мовні особливості.                                                                         Літописи не лише історичні твори, а й пам’ятки руської оригінальної літератури. На думку академіка Д. Лихачева, майже всі літературні пам’ятки цього періоду мають одну тему, один сюжет; цей сюжет – світова історія, а тема – сенс людського життя; через те кожен твір тоді сприймався як складова частина одного твору, який і слід було скомпонувати. Література розповідає, чи принаймні прагне розповісти, не про придумане, бо вимисел засуджується як обман читача, а про реальне, і будь-яка подія прив’язана до певного місця і часу.                                                                                   Характерна особливість руської літератури – гостра публіцистична спрямованість. Тому літературні пам’ятки X-XIII ст. є одночасно і пам’ятками громадсько-політичної думки, бо викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.                                                                                                            Одна з найдавніших пам’яток руської літератури, що дійшла до нас – «Слово про закон і благодать» митрополита Київського Іларіона, укладена в 30-40-х pp. XI ст. У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Старому Завіті («закон»), до християнства («благодать»), «Слово...» – видатний філософський твір руської літератури, автор якого проявив себе як блискучий полеміст з неабиякими літературними здібностями.             Дуже цікавим зразком повчальної літератури є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Святого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вони прагнути миру, ставити загальнодержавні інтереси вище від родинних, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя.                                                                                                       Перлиною давньоруської літератури по праву вважається «Слово о полку Ігоревім»(біля 1187) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, поєднуючи в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольклорних слав та плачів. «Слово...» – чи не найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності. Одним із джерел натхнення для автора цього шедевру стала народна творчість – найбільш давній і багатий пласт художньої культури русичів.

                                

 

Три відомих богатирі в українській                                     Богатирі в бою.

Історії: Альоша Попович, Ілля Муромць,

Добриня.

Київський князь Володимир Великий «Красне Сонечко».

                                                                       

                                                   

                                                                  Козаччина

Такий соціально-історичний феномен, як українське козацтво, не міг не відбитися в українській мовній дійсності останнього пів-тисячоліття. З цим феноменом пов'язаний передусім процес збагачення і становлення лексичної системи загальнонародної української мови. Особливо відчутний вплив реалії козацького життя справили на формування українського військового лексикону.                                                                Саме завдяки військовому мистецтву українського козацтва у нашій мові утвердились такі слова і словосполучення переважно термінологічного вжитку, як битва, бійниця, булава, бунчук, варта, ватаг (ватажок), відсіч, військо, військова музика, військовий табір, військовий трубач, галера, гармата, гармаш, гаківниця, гетьман, джура, довбиш, дріб, загін, залога, зброя, козак, комонник, компанієць, кошовий, кошовий отаман, куля, кресало, курінний, курінний отаман, курінь, лава, литаври, лицар, мушкет, морська гармата, наказний отаман, наступ, обозний, осавул, отаман, пернач, пищаль, пістоль, піхотинець, полк, полковник, полкова гармата, порох, порохівниця, похід, редут, реєстровець, рушниця, самопал, сердюк, січовик, сотник, сотня, спис, стрій, хорунжий, чайка (судно), чата, шабля та ін. Звичайно, значна частина їх тепер перейшла в розряд історизмів. Цілий ряд лексем відбивають побут, звичаї господарювання козаків: махан, загреби, малай, варенуха, пастрама, путря, кабиця, котига, бурдюг, мечеть, саламаха, жупан, шапка-бирка, кирея, кульбака, зимівник, сидень, чабанець, табунник та ін.                 Помітний відбиток козаччина наклала на український ономастикон, зокрема на українську топонімію. Майже у всіх областях України трапляються власні географічні назви (населені пункти, ріки, потоки, балки, урочища та ін.), які семантично пов'язані із цим історичним явищем. До таких топонімів слід віднести назви населених пунктів: Атаманське (Сумщина), Бунчуківка, Гарматівка (Луганщина), Гетьманівка (Харківщина), Гетьманка (Полтавщина), Гетьманці (Одещина), Запоріжжя (Луганщина, Дніпропетровщина, Донеччина, Кіровоградщина, Херсонщина, Чернігівщина), Запорізька Балка (Дніпропетровщина), Запорізьке (Дніпропетровщина, Донеччина, Запоріжжя, Херсонщина), Запорожці (Полтавщина), Козак (Житомирщина, Рівненщина), Козаки (Львівщина), Козаківка (Вінниччина, Луганщина, Івано-Франківщина), Козаківське (Запоріжжя), Козакова Балка (Кіровоградщина), Козакове (Одещина), Козацьке (Вінниччина, Донеччина, Одещина, Сумщина, Херсонщина, Черкащина, Чернігівщина), Козача Лопань (Харківщина), Козачани (Черкащина), Козаче (Запоріжжя, Одещина, Полтавщина, Сумщина, Черкащина), Козачий (Луганщина), Козачий Гай (Дніпропетровщина), Козачий Яр (Одещина), Козачі Лагері (Херсонщина), Козачі Майдани, Козачка (Харківщина), Козачки (Тернопільщина, Хмельниччина), Кошове (Дніпропетровщина), Осавульщина (Полтавщина), Полкова Микитівна (Харківщина), Полкове (Донеччина), Полковниче (Київщина), Хорунже (Харківщина); річок - Козак (Херсонщина), Козакове (Черкащина), Козацька (Херсонщина, Вінниччина, Черкащина), Козача (Сумщина), Козачка (Черкащина), Кошова (Херсонщина); балок - Запорізька (Донеччина), Козацька (Харківщина), Козацький Яр (Одещина), Козача (Запоріжжя, Донеччина, Черкащина), Козачка (Дніпропетровщина), Козаччина (Донеччина), Кошова (Луганщина, Херсонщина); потоків - Козаки (Буковина), Козацький (Закарпаття, Львівщина, Івано-Франківщина); ярів - Запорізький, Козацький (Донеччина); урочищ - Козацький Терник (Запоріжжя) і т. ін.                                                                                          Чимало власних географічних назв, що виникли за часів козаччини, знаходимо серед мікротопонімів, поширених на території колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового. Особливо багато їх у Самарських плавнях і в затопленому Каховським водоймищем Великому Лузі (Бандура, Богуш, Лободиха, Нова Сисина, Павлюк, Скарбна, Суха Шабельна, Тарас, Хмельницька, Шавулиха, Шахова - протоки; Скарбниця, Стара Сисина, Тарасова - ділянки протоків; Богунове, Закляте, Канциберівське, Редут, Царград, Шахівське - озера; Васюринський, Заклятий, Тарасівський - лимани; Варавин, Козацький, Микитинський, Січ, Скалозубів, Скарбний, Сулимовий, Хмельницький - острови; Богунова, Калнишиха, Паланка - гряди; Васюрине, Микитине, Паліївщина, Сірківка, Тарасове Гульбище — місцевості; Військова Скарбниця, Хмельницька - ділянки плавнів).
Пильної уваги заслуговує козацька мовотворчість у царині антропонімії. Можна з цілковитою певністю сказати, що вона відіграла провідну роль у становленні системи українських прізвищ і прізвиськ та в набутті цією системою яскраво виражених національних своєрідностей. Дуже показовою в соціолінгвістичному і в лінгвостилістичному планах є антропонімічна практика запорозьких козаків. Один із сучасників останньої Січі, 97-літній Микита Корж, у 1827 розповідав Олексі Стороженку таке: «Наші запорожці були народ веселий, сказано - вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве було підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь - от він і Палій, не проворний - Черепаха. Малого на сміх прозвуть Махина, а здоровенного - Малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався з товаришами з Нових Кодаків у Кіш, проїжджаючи біля могили Чортомлика, недалеко од Коша, де тепер Покровська слобода, схотілось нам з неї глянути на Кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий і метнувся навпростець; як посковзнувся - трава, бач, присохла, так слизька - та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене і прозвали Коржем. Приїхавши, розказали козакам і хрещеному батькові, так він і каже: «Та нехай буде і Корж. Що ти будеш, сину, тут робить, коли тут така поведенція? Терпи, хлопче, будеш козаком, а з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!» Свідчення М. Коржа доповнює видатний козакознавець Д. Яворницький: «З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзначались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх в жартівливому, але ні для кого не образливому тоні... Цією рисою запорозьких козаків частково пояснюються й ті дивні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили в Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвістпістолетом тощо».                                                                                                      Спогади М. Коржа і дослідження Д. Яворницького дають підстави твердити, що в антропонімічній практиці запорожців найтиповішими були два способи словотворення, а саме: лексично-семантичний (переведення слова із розряду загальних назв у розряд власних назв) та синтаксично-морфологічний (поєднання двох коренів чи основ). Зв'язок українських прізвищ із феноменом козацтва простежується не тільки в способах їх творення, а й у семантиці їхніх твірних основ: Гарматій, Гармаш, Гетьман, Гетьманчук, Гетьманюк, Довбиш, Довбуш, Запорожець, Запорожченко, Козак, Козакевич, Козаченко, Козачинський, Козачишин, Козачківський, Козачок, Козачук, Компанієць, Осавуленко, Отаманчук, Отаманюк, Пушкар, Пушкаренко, Сердюк, Сотник, Сотниченко, Сурмач, Хорунжий і подібні.                                                                                                                                         Вплив козаччини не міг не позначитись на такій чутливій до екстралінгвістичних чинників частині українського мовного надбання, як фразеологія. Справді, цей вплив вражаючий. Наслідком його є, зокрема, наявність в українській мові сотень прислів'їв та приказок про життя, звичаї й подвиги козаків, про козацьких ватажків, про козацьку зброю, про Запорозьку Січ і Великий Луг та ін. Найпоказовіші з них: «Де байрак - там і козак»; «Де козак - там і слава»; «З роду-віку козак не був і не буде катом»; «Козак журби не має»; «Козак мовчить, а все знає»; «Не втекти козаку від Січі»; «Козацькому роду нема переводу»; «Місяць - козаче сонце»; «Степ та воля - козацька доля»; «Як череді без личмана, так козакам без гетьмана»; «Показав Богун панам дорогу, ледве вибрались здорові»; «Од Богдана до Івана не було гетьмана»; «Славний козак Максим Залізняк - славніше є Запорожжя»; «Хто про що, а він про Наливайка!»; «Висипався хміль із міха та наробив ляхам лиха»; «До булави треба і голови»; «Січ - мати, а Великий Луг - батько». Усе, що пов'язане з козаччиною, зокрема із Запорожжям, історична пам'ять українського народу зберігає оповитим у серпанок романтики, героїки, душевної теплоти і глибокого ліризму. Тому цілий ряд лексем української мови, зокрема таких, як козак, запорожець, лицар, січовик, братчик, - набули внутрішньої експресивності, певних емоційно-оцінних коннотацій і збагатили нашу мову лінгвостилістичними засобами. Виражально-зображальна спроможність подібних слів підтримується тим, що вони служать опорними елементами значних в якісному розумінні, важливих із стилістичної, соціолінгвістичної та психолінгвістичної точок зору граматично-дериваційних і лексично-семантичних комплексів. Наприклад, слово козак виступає опорним (вихідним) для таких утворень, як-от: козаків (присвійний прикметник), козакування, козакувати, козарлюга, козацтво, козацький, козача, козаченько, козачий, козачина, козачище, козачковий, козачок, козаччина, по-козацьки, по-козацькому, покозачений, покозачення, покозачити, покозачитися. Прикметно, що окремі із цих слів можуть використовуватися сучасними письменниками для творення яскравих авторських неологізмів-оказіоналізмів: «Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування» (О. Гончар).                                                                                               Щодо лексично-семантичних комплексів, то тут досить характерним є ряд словосполучень із опорним елементом козацький: козацький дух, козацький звичай, козацький край, козацька воля, козацька доля, козацька відвага, козацька сила, козацька слава, козацька вдача, козацька душа, козацька правда, козацьке здоров'я, козацьке життя, козацькі жарти та ін. Неабиякі лінгвостилістичні можливості того ж таки слова козак виявляються ще й у тому, що, скажімо, його пестлива форма козаченько функціонує з подвійним наголосом (козаченько - козаченько), тобто для українського мовця (автора) є акцентологічний вибір, коли цього вимагає ритмомелодика чи стильова приналежність вислову (тексту). Про значний виражально-зображальний потенціал лексеми козак свідчить і те, що в говірковому українському мовленні вона часто виступає синонімом до слів сердега, неборака, бідолаха (коли про чоловіка, молодого хлопця говориться із співчуттям, жалем). Таке слововживання спостережено в запорізьких степових говірках, наприклад: «А Василя, козака, як узяли на війну, так його з тих пір ніхто і не бачив» (с. Балки Василівського р-ну). Внутрішньою експресивністю позитивно-емоційного характеру в мовній свідомості українців наповнилися імена славних ватажків козацького війська, видатних борців за свободу й незалежність України. До таких імен відносимо: Байда (Вишневецький), Петро Конашевич-Сагайдачний, Самійло Кішка, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Підкова, Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Іван Сірко, Пилип Орлик, Кость Гордієнко, Максим Залізняк, Іван Гонта, Петро Калнишевський (Калниш) та ін.                                                                        Те ж саме стосується і топонімів — назв міст, містечок, сіл, місцевостей, урочищ, пов'язаних із героїчною боротьбою козацтва проти іноземних загарбників (Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Зборів, Берестечко, Конотоп, Хортиця, Великий Луг, Запорозька Січ, Запорожжя, Савур-могила та ін.).
Внутрішньо експресивні антропоніми й топоніми такого типу стали соціально-історичними символами, потужними чинниками національно-патріотичного виховання, незгасними знаками-маяками на шляху українського народу до своєї державності. Не випадково так урочисто-піднесено і заклично звучать вони в ораторському мовленні та в художніх і публіцистичних текстах. Для прикладу: «Гуляй, козаче! Слава Кривоносу! -/ Гуде навколо, мов церковний дзвін»; «До Жовтих Вод нестриманим розгоном / Пливуть полки - мов грози на блакить» (Яр Славутич); «Згадували Запорожжя, козацькую славу» (Т. Шевченко); «Іван Сірко не любив тих, кому добре в неволі» (Д. Павличко); «Бережіть Хортицю і Запоріжжя, бережіть свої сонячні степи!..» (О. Гончар).                                          Збагачення лінгвостилістичних засобів української мови, спричинене феноменом козацтва, відбувається, крім усього іншого, ще й у сферах парафразування та структурно-семантичної трансформації фразеологізмів. Це явище помічаємо на таких зразках, як Козацький Шлях (Дніпро), козацьке сонце (місяць), козацький батько (кошовий або курінний отаман, ватажок), козацький товариш (кінь); «Хліборобському роду нема переводу» (замість традиційного «Козацькому роду нема переводу»). Різнорідні міграційні хвилі на територію Південної України, пов'язані з козацькими рухами, сприяли виникненню й початковій стадії розвитку степових говорів південно-східного наріччя української мови, а також інтенсивній міждіалектній взаємодії, що, в свою чергу, позитивно впливало на процес формування єдиної національної мови (як розмовної, так і нової літературно-писемної). У межах володінь Запорозької Січі були ідеальні умови не лише для міждіалектних українських контактів, а й для взаємодії різних мов. До того ж міжмовна інтерференція уможливлювалася тут і жвавими військовими, економічними та дипломатичними стосунками козаків з іншими народами. Саме в період існування Запорожжя лексика української мови інтенсивно поповнювалася іншомовними елементами, в першу чергу тюркізмами і полонізмами; саме завдяки славі Запорожжя і запорожців чимало українських (або українізованих чужорідних) слів стали відомими майже в усіх європейських та деяких східних мовах. До іншомовних запозичень козацької доби можна беззастережно віднести, наприклад, такі слова: отаман, бунчук, осавул, гетьман, мушкет, пістоль, галера, каторга, сагайдак, амуніція, фортеця, штурм, жовнір, герць, алярм, вікторія, байрак, гасло, редут, шанець, башта, універсал, комісар, генерал, кримінал, канцелярія, декрет, апеляція, екзекуція, документ, атестат, архів, ордер. їх фіксують відповідні історичні джерела. А до українізмів, що стали відомі в іноземних мовах завдяки козаччині, належать: козак, запорожець, Січ, Кіш, чайка (судно) та деякі інші.                                                                                                                                                                    Чільне місце серед усних історичних джерел посідають думи — ліро-епічні твори про події з історії козацької раїни XVI-XVIІ ст. Цей козацький епос цілком витиснув старий епос княжої доби. Початок створення дум припадає на XVI ст. Уперше "дума" згадується в книзі польського історика Сарницького (1587). У ній вміщено думу про смерть двох братів — українських козаків.                                                                                                          Думи продуктивно створювалися протягом XVI— XVII ст. окремими групами, про що свідчать послідовні нашарування у їх змісті, який зберіг також і билинні елементи. Це підтверджує поступовий і органічний перехід від старого, дружинного, епосу до нового, козацького.

За змістом думи поділяються на два цикли. До першого, хронологічно давнішого, циклу належать думи про боротьбу з татарами і турками; серед них дослідники виділяють такі групи:

• Думи-плачі про турецьку неволю ("Плач невільника", "Плач невільників на каторзі", "Маруся Богуславка", "Іван Богуславець", "Сокіл").

• Думи про лицарську смерть козака ("Іван Коновченко", "Хведір Безрідний", "Самарські брати", "Смерть козака в долині Кодимі", "Сірчиха й Сірченки").

• Думи про щасливе урятування козаків з неволі, перемогу над ворогом, про повернення з воєнного походу і поділ здобичі ("Самійло Кішка", "Олексій Попович", "Козак Нетяга", "Розмова Дніпра з Дунаєм", "Отаман Матяш"). Всі ці думи, оспівуючи боротьбу з мусульманським світом, звеличують безіменних героїв, змальовують події і постаті, типові для козацької доби. Історичні імена подаються рідко і випадково. Жодної з цих дум не можна пов´язувати з якоюсь певною історичною особою.

• До найстарішої верстви також належать думи без історичної тематики, думи побутово-моралістичного характеру ("Про вдову і трьох синів", "Повернення сина з чужини", "Про брата й сестру"). В них на перший план виступає ідея роду: рід — єдиний опікун людини, людина гине, утративши зв´язок із родом.

Ці думи вирізняються (за деякими винятками) ліричним характером і сумовитим настроєм.                                                                                                                                                   Серед героїко-епічних дум цього циклу заслуговує особливої уваги дума про козака Голоту (Нетягу), що змальовує героїчну боротьбу наших предків проти турецької агресії. В думі подано типовий для XV—XVII ст. улюблений народом образ сміливого і гордого своєю підкресленою бідністю українського козака. Це єдина українська дума, що відома в запису кінця XVII ст., найдавнішому із записаних джерел даного різновиду; її текст свідчить, що вже за тих часів дума за своїми жанровими особливостями мало чим відрізнялася від дум, записаних у XIX—XX ст.                                                                         До нас дійшло вісім варіантів думи. Найдавніший із них, занотований, очевидно, збирачем Кондрацьким, зберігається у його записній книжці, місце запису — Правобережжя. Текст відтворено польською транскрипцією. На думку М. Возняка, дума записана 1684 р. За винятком цього тексту, всі інші зафіксовані на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, тобто на Лівобережній Україні. Публікували думу М. Максимович, П. Куліш, М. Возняк, Б. Кирдан та інші дослідники.                                                                                                                                     Найбільший інтерес для істориків являє запис XVII ст., який містить повний сюжет і деякі деталі, відсутні в інших варіантах. Ім´я героя тут — "козак Нетяга", що вже свідчить про давність твору. В XVI— XVII ст. "нетягами" звалися бідняки — козаки й селяни. Даний соціальний термін походить від слова "тягло" — тобто робоча худоба — коні або воли. Пізніше цей термін означав спроможність господаря платити податки. Нетягами, певно, ставали й люди, які, хоча й могли платити податі, але принципово відмовлялися це робити, віддаючи перевагу вільному козацькому життю. У варіантах думи, записаних у XIX ст., козак зветься "Голота", що відповідає значенню імені "Нетяга".                            Особливістю сюжету давнього запису думи є те, що татарин, якого поборов Нетяга, взявся тут невідомо звідки й доганяє козака, щоб захопити його в полон. В інших варіантах татарин виїздить з міста Килії, побачивши у вікно козака в полі. Багатства, що їх везе з собою татарин, який напав на козака, підтверджують версію давнього тексту, бо їх при ньому не було б, якби він виїхав з міста з наміром узяти в полон козака. В думі відтворено дуже характерні деталі епохи: татарин їде на двох конях (текст думи дає підстави припустити, що й у Нетяги було двоє коней — у нього "коні воронії"). Щоб прискорити пересування, татари часто їздили на двох, чи навіть на трьох конях, пересідаючи на ходу з одного коня на іншого, а втомлених вели на поводі. Про це повідомляє С. Герберштейн у своїх "Записках о Московии" (XVI ст.) та інші автори. Тому дуже оригінальним видається й описаний у думі козацький "жарт" Нетяги: він двома кулями підстрелює коней татарина, і той, спішений, змушений здатися, що також вельми характерно, — в пішому бою татари не відзначалися великою вправністю.                                                                                           Дума оспівує вояцький хист козака Нетяги. Це і вправність у стрільбі: "Двома кульками ... З обох коней позбивав", і гідний подиву спокій: він нічого не боїться, "ні огня, ні води, ні лиха, ні всякого болота", нагаєм відбиває стріли татарина, жартуючи здобуває перемогу над ворогом і забирає того у полон (за іншими варіантами — вбиває). З усього помітно, що співці милуються козаком, він — саме їхній герой. Особливо наголошується, що одяг у козака дуже вбогий: на ньому шапка-бирка, зверху дірка, соломою шита, вітром підбита і т. ін. Цікаво, що докладний опис костюма Голоти (досить рідкісне явище в українській поезії) також є характерною ознакою тієї епохи, оскільки, за свідченням багатьох дослідників козацької доби, "нарочита бідність костюма була своєрідним шиком у запорожців" (В. Антонович, М. Драгоманов). Водночас бідність убрання козака не завжди вказувала на його матеріальну убогість. Адже за всіма варіантами думи козак, здолавши татарина, здобуває багаті трофеї, має "коні воронії", добру зброю тощо.                                 Належність думи до найдавніших творів жанру, що дійшли до нас, підтверджується, на думку М. Плісецького, її зв´язками з билинами про Іллю Муром ця. Це дає підстави припустити, що вона народилася внаслідок еволюції стародавньої билини, переробленої творцями нового епосу відповідно до нових умов боротьби з турецько-татарською агресією, що склалися в Україні у XVI—XVII ст.                                                                        Однією з найбільш епічних за характером своїх образів та інформативно насичених за змістом є дума про Івася Коновченка (Канівченка, Вдовиченка). Дума відома у 47 опублікованих варіантах. Упорядники збірника "Українські народні думи" (Київ, 1955) налічують понад 55 її записів. Ареал поширення думи особливо великий для даного жанру — від Харківщини й Чернігівщини до Поділля і навіть до Коломиї у Прикарпатті, Кількість записів та географія побутування свідчать про велику популярність цього твору серед співців та слухачів протягом майже трьох століть.                                                          Основою сюжету думи є реальна історична подія — похід полковника Філоненка в 1628 р. з охочекомонним військом на Тягиню. Зміст цієї думи, так само як і інших історичних дум, підтверджує досить високий рівень точності фіксації історичних подій народною пам´яттю. Дума правильно називає Філоненка корсунським полковником, наголошує, що він очолював саме "охоче", а не реєстрове військо у даному поході, точно описує маршрут, яким простували козаки з правобережної Наддніпрянщини до Бессарабії, нарешті, згадує, що ворогами козаків були "турки-ногайці" — майже невідомі в інших думах. Ідеться про поганців Буджацької та Єдисанської орд, які кочували між пониззям Південного Бугу і Дунаю; Тягиня лежала в центрі цієї місцевості й була окупована турками. Події, описані в думі в поетичній формі, підтверджуються писемними джерелами, що були виявлені М. Плісецьким лише в середині XX ст. Отже, тривалий час дума фактично була єдиним джерелом інформації про похід полковника Філоненка на Тягиню початку XVII ст.                                                                                                             Цілком історичною видається також соціальна й моральна основа твору. Головний герой думи — Івась Коновченко — за походженням городовий козак, що займається й хліборобською справою. Обернення козаків на селян, з усіма можливими негативними наслідками для них, було постійною загрозою для сотень тисяч людей. Часто покріпачували навіть удів реєстрових козаків, до яких належала мати Івася. Тому прагнення героя піти у похід з "компанійським" охотним полком Філоненка пояснюється не тільки бажанням боротися проти турків, а й спробою закріпити свою приналежність до козацтва, до якого належав його батько. Звертаючись до морального змісту думи, слід зазначити, що в ньому відображено традиційне шанування матері, залежність від неї, фатальна сила материнського прокляття, яке не можна відкликати; навіть після того, як мати простила сина, він приречений на загибель. Знаряддям лихої долі стала горілка, якої невчасно напився герой, що й призвело його до загину.                                                               З´ясування прототипу героя думи Івася Коновченка — питання досить складне. Дослідити його спробував М. Плісецький. З думи відомо, що батька героя звали Грицем (матір Івася називають не тільки "Коновчихою", а й "Грицихою"), походив він, імовірно, з Канева (у деяких варіантах думи герой зветься Канівченко). Сам Івась (пестливе від Іван) проживав у Черкасах. Очевидно, перед нами постає, зважаючи на виняткову історичність усього твору, Іван Григорович Коновченко, хлопець із Черкас, козак, якому не пощастило потрапити до реєстру, хлібороб за реальним станом. Загинув він у поході дуже молодим, проте завдяки великій мужності й відвазі залишився у народній пам´яті, серед пантеону народних героїв.                                                                                                                                    Історичний зміст думи не дає підстав припустити, що вона має давніше походження, аніж події 1628 р. Тим часом це джерело має ряд особливостей, характерних для давньоукраїнських билин. Передусім — центральний богатирський образ думи. Дослідники висловили припущення про схожість образу Івася з образом билинного богатиря Михайла Даниловича та інших героїв давнього епосу. Це і традиційна однакова відповідь на образливі зауваження щодо юного віку героя, і пророчий сон та інші деталі. Таким чином, можна стверджувати, що на початку XVII ст. билинний епос був ще настільки життєвим, що справляв значний вплив на формування нового різновиду усних історичних джерел — українських героїко-епічних дум.                                                          Історичні пісні, так само як і думи, образно змальовують історичне минуле українського народу, а своїм змістом охоплюють події від XVI ст. до найновіших часів. Найдавніші з них — це пісні про багатовікову боротьбу з татарами й турками (найвідоміші — "Пісня про Байду", про здобуття Варни 1605 р., про облогу Почаївського монастиря 1675 p.). Серед пісень про козацько-польську боротьбу найвизначніші: "Пісня про Хмельницького", про битви під Жовтими Водами 1648 р. та під Берестечком 1651 p., проклін Хмельницькому за татарський ясир 1653 р., про Нечая, Перебийноса, Морозенка, про зруйнування Січі, про знущання російських царів над козаками, про смерть козака в московській неволі ("Стоїть явір над водою"). До них примикають пісні, присвячені гайдамаччині — про Бондарівну, про Саву Чалого, Залізняка, Швачку та ін. Крім того, є ще велика група пісень, у яких змальовано козацький побут, стосунки козака з громадою, родиною й, особливо, милою дівчиною ("Ой, пущу я кониченька" та ін.).                        Особливу групу історичних пісень складають пісні на соціальні теми, зокрема про соціальну боротьбу між окремими групами козацтва ("Ой, наступає та чорна хмара" та ін.).                                                                                                                                                     Отже, козацькі часи - золота пора українського фольклору. Незліченні думи, історичні і ліричні пісні, легенди, перекази, створені запорожцями і реєстровиками-гетьманцями, а також їх родичами, близькими і симпатиками, мали величезний вплив на складання поетичного лексикону, збагачення виражально-зображальних засобів, активізацію естетичної функції та розвиток художньо-белетристичного стилю української мови. Мовні скарби козацького фольклору і фольклору про козаків заяскравіли у творах Г. Сковороди, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, А. Метлинського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ю. Федьковича, Я. Щоголева, Л. Глібова, Українки Лесі, С. Черкасенка, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, Л. Костенко, В. Симоненка, М. Вінграновського та інших письменників. Непересічне значення козацька мовотворчість мала і для становлення офіційно-ділового, епістолярного, ораторського, літописно-мемуарного та дипломатичного стилів української мови.                                                                          Переконливими доказами цього є документи сотенних, полкових, гетьманських і січових канцелярій, матеріали козацьких судів різного рівня, гетьманські універсали, листування гетьманів та іншої старшини (в тому числі дипломатичне з владними особами зарубіжних країн), промови (орації) гетьманів і кошових отаманів, козацькі реєстри, літописи Самовидця, Самійла Величка та Григорія Граб'янки. У пізнавальному плані перелічені складники мовної дійсності козацьких часів важливі не тільки як свідчення бурхливого розвитку певних функціональних різновидів тодішньої української мови, а і як цінні пам'ятки, багаті джерела лінгвістичних студій. Без цих джерел були б неможливими повноцінні дослідження нашої мови періоду 16-18 ст. Під заступництвом козацької військової потуги довгий час перебували православні монастирі, численні братські школи й колегіуми, а головне — Києво-Могилянська академія з її знаменитою друкарнею. Таким чином, козацтво значною мірою сприяло розвиткові освіти (в т. ч. й мовної), розбудові мовознавчої науки в Україні. Вплив козаччини на українську мовну дійсність слід розглядати й оцінювати в контексті тих міцних зв'язків, які здавна існують між явищем українського козацтва й духовністю українського народу взагалі.                                                Одним із найвідоміших козацьких літописів є «Літопис Самовидця». Не вирішено остаточно проблеми авторства, місця написання цього твору. До 1846 року, поки цей літопис не був опублікований з ініціативи Пантелеймона Куліша Осипом Бодянським, твір існував у рукописному варіанті. Визначивши, що це історичне джерело було створено сучасником подій, П. Куліш запропонував його назвати «Літо­писом Самовидця». Хронологічні рамки літопису - 1648-1702 рр. Твір помітно розпадається на дві частини. Перша являє собою окремі оповідання: «Про початок війни Хмельницького», «Сама війна року 1648», «Починається війна Збаразька року 1649». А друга частина подана у вигляді порічних записів з року 1650-го. Причину війни Хмельницького з Річчю Посполитою автор справедливо вбачав у соціальних, національних та релігійних утисках: «Початок и причина войни Хмельницького ест едино от ляхов на православіє гоненіє и козаком отягощеніє». Самовидець підкреслює всенародний характер війни, виділяє військовий талант Богдана Хмельницького, наголошує на його патріотизмі, сміливості, витримці й авторитеті серед козацтва. Фактично в історичній прозі Само­видець започаткував традицію змалювання особи Богдана Хмельницького.                                                               Автор засуджує міжусобну війну, що точилася в Україні після смерті гетьмана у 1657 році. Він симпатизує Я. Сомкові, І. Золотаренку, І. Богуну. Прихильно ставиться до М. Ханенка, а неприхильно - до козацьких ватажків, у яких переважали егоїстичні, а не державні інтереси (В. Золо- таренко, П. Тетеря, І. Виговський). І хоча намагається бути об’єктивним і відстороненим від емоційних оцінок, але свого кривдника Д. Многогріш­ного нещадно висміює, говорячи, що той відмовляється від гетьманської булави, як «стара дівка від хорошого жениха» (с. 106). Про нього ж пише з осудом під роком 1669, що Демко, будучи наказним гетьманом від Дорошенка, зрадив Брюховецького. Засуджує Самовидець й Івана Самойловича, який спочатку був добрим і ласкавим, а розбагатівши, загордувався не лише перед козацтвом, а й перед духовенством. Мазепу змальовує як талановитого державця і гарного полководця. Зазначимо, що на той час в Україні гетьманував саме І. Мазепа.                                                                                                                        Інший дослідник і видавець «Літопису Самовидця» (1878 р.) Орест Левицький звернув увагу на те, що твір було написано на Правобережжі і автором міг бути генеральний підскарбій Війська Запорізького Роман Ракушка-Романовський. Пізніше (1930 р.) цю гіпотезу розгорнув М. Пет- ровський у книзі «Нариси історії України. Літопис Самовидця», підкріп­люючи це біографією цієї історичної особи родом із Ніжина, що був учасником багатьох подій і жив з 1623 до 1702 р., служачи спочатку у війську, а потім священиком. Щоправда, мають право на існування й інші гіпотези про авторство літопису. М. Костомаров вважав, що писав твір генеральний обозний Федір Коробка. М. Возняк подав версію, що автор - корсунський полковник Федір Кандиба. М. Андрусяк та Л. Онишкевич говорили про авторство Івана Биховця.                                                                     Літопис Самійла Величка (1720 р.). У 1991 році побачив світ у перекладі Вал. Шевчука найбільший із відомих козацьких літописів - «Літопис Самійла Величка» (1670-1728 рр.). Про автора відомо, що він був військовим канцеляристом, генеральним писарем при гетьмані Івані Мазепі. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії. Після страти його патрона - Василя Кочубея у 1708 році за наказом російського царя Величко потрапляє до петербурзької в’язниці. Виходить на волю через 7 років і оселяється на хуторі Диканьки і в с. Жуках на Полтавщині, де і пише свій літопис. На хліб заробляв, навчаючи дітей. Як людина освічена, він мав власну бібліотеку і збирав колекцію документів, що й були використані при написанні літопису, в якому автор відобразив життя України з 1648 до 1700 року.                                                                                                                                                  Складається літопис з чотирьох томів. У передмові до читача автор говорить, що його пером «водила» любов до України і тривога за її долю. Українців він називає нацією козаків, «українською козацькою нацією». Він неприхильно ставиться до ремісників (будників, винокурів, кушнірів), які намагалися зрівнятися у правах з козацтвом.Розглядаючи Величків твір на тлі світової літератури, В. О. Соболь відзначає: «Своїм твором С. Величко включився в розробку популярної в європейській бароковій літературі теми руїни, смерті, нищення, але осмислив її відповідно до національної ментальності, послуговуючись традиційно-вітчизняними, закоріненими у фольклор та поетику давньоруських літописів, засобами».                                                                                          У цьому літописі вперше в українській літературі подано систе­матизовані життєписи гетьманів. Центральною постаттю Величкового твору (як і в інших козацьких літописах) виступає Богдан Хмельницький. В ідеалізації образу Хмельницького автор спирається на фольклор. У «Сказанії» гетьман постає не тільки геніальним воєначальником, а й блискучим промовцем. Він сміливий, енергійний, здатний на рішучі вчинки. Акцентовано його важливу роль у визвольній війні. Величко порівнює Хмельницького із біблійним Мойсеєм, неодноразово підкрес­люючи, що гетьман має особливий, даний від Бога розум. Як справедливо відзначив відомий український медієвіст О. Мишанич, у козацьких літописах Хмельницький набуває рис епічного героя (с. 116). Возве­личується Богдан Хмельницький і у промові Самійла Зорки під час поховання гетьмана. Говориться, що Хмельницький - доблесний вождь, який залишив по собі безсмертну славу, бо від його пострілів хиталися турецькі фортеці і замки, здригалися стіни Царгорода, і його зусиллями було відновлено давні українські права і вольності. Досить привабливим постає в літописі образ легендарного кошового отамана Запорозького Війська Івана Сірка, в чому особливо позначився вплив української народно-поетичної традиції.

 

 

                              Українські козак

                 

 

Картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

 

 

Образ Богдана Хмельницького у фольклорі (Легенди, перекази, пісні)                          Доба гетьманщини.

 

    Звідки пішло прізвище й ім’я Богдана Хмельницького

                                     На горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс       густий-густий хміль. У діда і баби не було дітей, і вони по цьому журилися.
Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос. Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а на голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж пішло за ним. Тільки дід увійшов у хату, як побачив, що стіни розступилися, і на місці старої хати виросли палати, і в усіх палатах ясно-ясно стало.
Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Це тому, що вони думали, що сам бог їм послав цю дитину, а Хмельницький тому, що знайшли хлопчика в хмелю.
Ріс Богдан не по днях, а по часах... Скоро виріс і до нього з усіх усюдин сходились козаки, а він що скаже, то так ті козаки і слухають його.
Богдан зі своїми козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під церквою викопав льохи, якими водив свої коні до Тясмина напувати, а як напали на нього вороги, то він уходив з козаками у ті льохи, а потім зненацька виходив звідти й перемагав ворогів. Сильна людина була Богдан Хмельницький.

Про підземні ходи, кріпості

Коли Богдан Хмельницький боровся з шляхтою, то він побудував таку велику кріпость і багато льохів, які мали вихід далеко в степ. Коли, було, ворог оточить кріпость, і козаки не могли удержатись, то вони входили в льохи і виходили в степ, а потім несподівано з степу нападали на ворогів і перемагали.
Кріпость мала три виходи. Один коло кріпості, другий біля трьох криниць, а третій у степу. Цей степ називають «Льохи». Дуже мудрий був Богдан Хмельницький, бувало, що не тільки силою, а й мудрістю несподіваною для ворога перемагає.

Про смерть Богдана Хмельницького

Богдан Хмельницький був за рідного брата і батька козакам. Дуже його козаки любили. А як помер Богдан, то козаки обливалися сльозами і похоронили його у стіні церкви-кріпості. А шляхта польська обрадувалась, що вже нема на них Богдана, і вирішила хоч з мертвого Богдана познущатися. Вона хотіла відмурувати тіло гетьмана, спалити і попіл за вітром пустити. Дізнались про це козаки, і один козак відмурував тіло з стіни і з священиком перенесли і замурували в стіну Михайлівської церкви, щоб ніколи не поглумилися над Богданом вороги його.

Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється?

Чи не той то хміль, що коло тичини в'ється? 
Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду, – 
Гей, не один лях лежить головою в воду.
– Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
– А я ляхів не боюся і гадки не маю,
За собою великую потугу я знаю,
Іще й орду за собою веду:
А все, вражі ляхи, на вашу біду.
Утікали ляхи – погубили шуби...
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Становили ляхи дубовії хати, Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!
Утікали ляхів де якії повки, їли ляхів собаки і сірії вовки...
Гей! Не дивуйте, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало.
Там за Дашевим, під Сорокою,
Множество ляхів пропало.
А Перебийніс просить чимало – 
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голову з плечей,
А решту топить водою:
«Ой пийте, ляхи, води калюжі,
Води болотянії,
А що пивали на тій Вкраїні
Вина та меди ситнії».
Дивуються панки, вражії синки,
А що козаки вживають.
Вживають вони щуку-рибаху
Ще й соломаху з водою.
Ой чи бач, ляше, що наш Хмельницький
На Жовтім Піску підбився.
Од нас, козаків, од нас, юнаків,
Ні один панок не вкрився.
Ой чи бач, ляше, як козак пляше
На сивім коню горою.
З мушкетом стане, аж серце в'яне,
А пан од жаху вмирає.
Ой чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу. 
Як не схотіли, забунтували
Та й утеряли Вкраїну.
Ой та зависли пани, зависли,
Як чорная хмара на Віслі.
Не допустимо ляхви із Польщі,
Поки нашої жизності.
Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки
Та заберімося в боки!
Загнали панів геть аж за Віслу,
Не вернуться і в три роки.

Є також цикл дум, які народилися у ході Визвольної війни українського народу другої половини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького. Вони поділяються на такі групи:

• Думи, в яких ідеться про певні історичні події ("Корсунська перемога", "Повстання після Білоцерківського миру", "Похід у Молдавію (Богдан Хмельницький і Василь Молдавський").

• Про події з життя Б. Хмельницького ("Хмельницький та Барабаш", "Смерть Богдана Хмельницького").

• Про сподвижників Хмельницького ("Іван Богун").

• Про економічно-соціальні проблеми ("Про орендарів", "Ганжа Андибер").

Усі думи про події 1648—1657 pp. вирізняються, так само як і твори цього жанру попередніх часів, високим ступенем достовірності у зображенні історичних реалій. Як приклад можна навести думу про похід Б. Хмельницького у Молдавію 1650 р. Більшість дослідників цього джерела одностайні в тому, що викладені у ньому історичні деталі дають підстави припустити, що дума була складена за свіжими слідами подій або їх учасником, або на основі розповідей учасників подій, які були добре обізнані з обставинами походу. Всього налічується шість відомих варіантів думи, записаних на Полтавщині та Чернігівщині упродовж XIX — початку XX ст. Цертелєвим, П. Кулішем, М. Білозерським, І. Срезневським та іншими збирачами й дослідниками українських дум.      Уже сам початок думи напрочуд виразно відтворює атмосферу суворої таємниці, що оточувала похід аж до здійснення задуму Хмельницького: "Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає-гадає". Ані сотники, ані курінні отамани та полковники не відають, куди й навіщо вирушає військо. Проте дума засвідчує одностайну підтримку народом Хмельницького навіть тоді, коли кінцева мета походу ще не відома: "За ним козаки йдуть, яко ярая пчола гудуть". Тексти думи містять згадки й про важливі тактичні розпорядження гетьмана: він завчасно послав уперед дванадцять пар гармат; переходив через Дністер трьома персправами, поділивши військо на три частини тощо. До речі, поділ війська на три колони дав можливість Хмельницькому, за образним висловом автора думи, у неділю до обіду здобути Сороку, пообідати на ринку, а під полудню годину взяти Січаву (Сучаву, Сочаву), хоча відстань між цими містами приблизно 200 км.

Описуючи чимало цікавих історичних подробиць, дума містить декілька художніх зразків епістолярного жанру: лист Богдана Хмельницького до Василя Молдавського, відповідь останнього Хмельницькому, лист Василя до Івана Потоцького та його відповідь Василеві Молдавському. Лист Хмельницького витриманий у народнопоетичному дусі. Василь Молдавський у своєму панічному листі до Потоцького використовує давні героїко-епічні образи (слід зазначити, що Василь Лупул справді писав листа Потоцькому з проханням про допомогу). Тільки лист Потоцького в думі містить конкретно-історичну інформацію про його власні лихі пригоди: зустріч із Хмельницьким під Жовтими Водами, коли гетьман Потоцького "три дні на прикові край пушки держав" ... Літописи Самовидця і Грабянки також передають зміст листа Потоцького до Василя Лупула, що є досить близьким до тексту думи. Таким чином, дума "Похід у Молдавію" є визначним твором і за своїм художнім рівнем, і з погляду дотримання історизму. Вона відтворює історичні реалії, що зберігалися в народній пам´яті протягом майже трьох століть.                               Окрім дум, що мають героїко-епічний, історичний характер, існують значні групи творів цього жанру, які за змістом можна віднести до побутових, моралізаторських, сатиричних, пародійних тощо. Вельми оригінальним джерелом з історії козацького побуту є дума "Козацьке життя", що виникла, найімовірніше, у другій половині XVII — на початку XVIII ст., хоча деякі дослідники датують її більш раннім часом. Дума відома у п´яти варіантах, записаних на Лівобережжі у XIX ст. Крім того, існує пісенний варіант думи — "Як був собі козак Голота".                                                                                                      "Козацьке життя" правдиво змальовує не відображене в жодній іншій думі домашнє життя козака, який мусив часто й надовго залишати сім´ю, що призводило до занепаду господарства і руйнації родинних стосунків. Один із дослідників думи, Б. Кирдан, наводить два архівні документи 1729 р., в яких кілька козаків просять дозволити їм залишити своїх жінок, бо ті, поки чоловіки були в поході, пиячили, гультяювали, перелюб чинили. Деякі дослідники вважають, що розриви шлюбу були в ту добу звичайним явищем серед козацтва на Лівобережжі. Зміст даної думи цілком підтверджує існування таких фактів. Але джерельне значення думи полягає також у тому, що тут ми простежуємо народну точку зору на описане в думі явище. Народна мораль, безперечно, засуджує легковажну поведінку козачки-господині за відсутності чоловіка, який виїхав у важливій справі. Водночас деякі варіанти думи певною мірою виправдовують жінку тим, що часта відсутність удома господаря призводила до занепаду господарства. Загалом, у думі відбились реальні, й, мабуть, досить поширені випадки в родинному житті зубожілих козаків.                                                                                                                                        Родинні стосунки знайшли також своє відображення в таких думах, як "Азовські брати", "Вдова і три сини", "Прощання козака з родиною", "Сестра та брат". Вони містять цінну інформацію про сімейно-родинні, соціально-економічні стосунки між членами сім´ї — братами, батьками і дітьми, вітчимом і пасинком і т. ін. Безперечну цінність мають думи цієї групи також для вивчення української народної етики, системи моральних цінностей нашого народу.                                                                                                                                     З кінця XVII ст. продукування дум починає зменшуватись.                                                        Серед творів цього виду, що відобразили події початку XVIII ст., можна назвати єдину думу, до того ж відому в одному варіанті, записаному в 30-х роках XIX ст. І. Срезневським на Дніпропетровщині. Це дума "Семен Палій і Мазепа". Деякі дослідники вважали її фальсифікатом, проте, на думку М. Плісецького, багато що у тексті думи підтверджує її автентичність. Зокрема мова твору в цілому не викликає підозри, на відміну від мови багатьох відомих фальсифікацій ЗО—40-х років XIX ст., що рясніли гапаксами (гапакси — словотвори або форми слів, що вживаються тільки в даній пам´ятці, яких немає в жодному іншому тексті, які взагалі невідомі в мові) та словами-монстрами (скаліченими до краю), які з´являлись у фальсифікатах тому, що їхні автори погано знали і народну мову, і народну поетику. Наприклад, згадуючи фальсифікат "Дума-оповість про морський похід старшого князя-поганина у християнську землю", М. Плісецький наводить такі приклади гапаксів і слів-монстрів: "військо насажувать", "волосяна даха", "бог Посвистач", "чайми", "крийма укривали" тощо.                                                                        Доба гетьманщини займає значне місце в історії, культурі, науці України. Це був час підйому бойового духу козаків, розквіту культури, будувались церкви, розвивалась освіта в братських школах та Київській Академії. Це був час розвитку українського фольклору.Складались героїчні пісні, легенди, прислів’я, приказки, перекази.Ішов активний розвиток української мови. Але після смерті Б. Хмельницького на Україну обрушився важкий тягар. Народ був виснажений постійними боями, а до того ж наступники Хмельницького не могли поділити влади, це призводило до ослаблення держави. Московська держава у свою чергу прагнула насадити свою політику, а саме не дозволити розвитку української культури.Для українського народу настали тяжкі часи. Через все це лихоліття наш фольклор мусив пережити не одну заборону, не одне випробування. 

                                   Фольклор за часів гайдамаччини.

     Для української фольклористики досить цікавим     виявився гайдамацький рух, зародження якого тісно пов’язується, як свідчать історики, зі становленням запорізького козацтва в другій половині XV ст. Уже в XVI ст. формувалися і загони кріпаків-утікачів, які теж називали себе козаками, а з часом – гайдамаками. Вони співіснували на всіх етапах

соціальної і національно-визвольної боротьби. Гайдамаки найактивніше діяли на Поділлі, Брацлавщині, Київщині. Цьому сприяли непрохідні подільські ліси, численні балки, байраки, порослі лісом, підтримка населення. У першій половині XVIII ст. гайдмаччина

поширилася на значну територію України. Опорними пунктами у центральних та східних районах стали ліси – Чорний, Лебединський, Кучманський, Мотронинський, Чутівський, степи й байраки Запоріжжя, дніпровські плавні. Звідси гайдамаки здійснювали рейди по всьому Правобережжю, доходячи навіть до Карпат, Волині та Білорусії. Цей рух досяг свого апогею в час великого повстання, яке дістало назву Коліївщини, що очолювали його народні герої М. Залізняк, І. Гонта, М. Швачка, М. Шило, А. Журба, І. Бондаренко та ін.

Великі визвольні змагання завжди знаходили широкий відгомін у народній творчості. Так і гайдамаччина залишила свій слід в українському фольклорі, адже цей рух був наскрізь народним і виражав його інтереси. На жаль, до нас дійшло порівняно небагато зразків усної словесності з того періоду і передусім оповідних жанрів, бо системне нагромадження джерельної бази відноситься до початку XIX ст. Активніше зацікавлення

цими матеріалами не випадково припадає на 40-ві роки. минулого століття, коли була опублікована поема Т. Шевченка "Гайдамаки", зіткана головним  чином з живої фольклорної традиції. Найпильніше фіксувались народні твори про Коліївщину і меншою мірою про гайдамаччину взагалі, передусім на етапі її виникнення та поступового поширення. Одним з перших почав записувати гайдамацький оповідний фольклор

П. Куліш. У "Записках о Южной Руси" він вмістив понад 20 переказів, зібраних на Черкащині (Черкаси, Сміла, Звенигород, Суботів). Варто зазначити, що серед них є такі, котрі стосуються гайдамацького руху взагалі ("Нічний напад гайдамак", "Втеча гайдамак", "Гайдамаки в Жаботині", "Гайдамаки в Умані"),а також конкретних осіб ("Максим Шило", "Перебування Максима Залізняка в Черкасах", "Про гайдамаку Швачку", два варіанти про сотника Харка)  З фольклористичного боку гайдамацький рух досі залишається слабо

вивченим, особливо пов’язана з ним народна проза. Знову ж таки П. Куліш став одним з перших дослідників цього уснопоетичного масиву. У "Записках о Южной Руси" він умістив свої коментарі до текстів, невелику розвідку про гайдамацький рух , де намагався з’ясувати причини його виникнення, дати оцінку явищу тощо. Вчений уважав, що гайдамаччина породжена злом чи навіть кількома. Не виправдовуючи гайдамаків за їхні інколи жорстокі вчинки, дослідник підкреслив, що вони не йшли тільки задля власного збагачення, а "рискували своїм життям заради вимріяної НЕЗАЛЕЖНОСТІ СВОГО ПЛЕМЕНІ" Щоправда, народ і самі повстанці, навіть деякі герої Коліївщини, не завжди розуміли кінцеву мету цих виступів. Очевидно, важко було і самому авторові, бо все ж проступає його двоїсте ставлення до нього. Народний погляд на гайдамацтво розглядав також сучасний дослідник В. Кулаковський , спираючись здебільшого на пісенний матеріал, фрагментарно залучаючи до аналізу перекази, зокрема про Харка, Бондаренка та деякі інші. Він дійшов  висновку, що гайдамаки у фольклорних творах – справжні борці, мужні, непідкупні, чесні, і є втіленням народних ідеалів.

Об’єктом дослідження О. Дея у статті "Відгомони Коліївщини у фольклорі"  стали також переважно народні пісні. До оповідних жанрів він звертався мало, дещо ширше його цікавив сюжет про золоту грамоту. Автор вважав гайдамацький рух соціально-класовим явищем, а фольклор, пов’язаний з ним, – відповідно його відображенням. О. Дей гостро

критикував П. Куліша за його "шляхетську ненависть" до гайдамаків. Однак треба відверто визнати, що О. Дей замовчував національний світогляд П. Куліша, котрий вважав, підкреслюємо ще раз, що гайдамаки "рискували своїм життям заради вимріяної незалежності свого племені". У цьому П. Куліш був солідарним з Т. Шевченком, який у поетичних рядках розвінчував реакційну концепцію про гайдамаків як розбишак:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний... 

Гайдамаки намагались бути схожими до козаків у виборі місця перебування, спорудженні житла, його розташуванні: "Як зібрались гайдамаки у Мотроненському лісу, то зробили собі Січ. Вибрали таке місто, що з трьох боків байраки, а с четвертого поставили башту". Вони мали також аналогічні військові укріплення, бойове спорядження, дозірні

засоби тощо. За народною прозою проглядаються навіть ті ж самі мотиви, скажімо, мотив передачі сигналу про наближення ворога могутнім ударом довбнею в казан, як-от: "Оце ж у одному байраці Січ, а в другому, на Бойковій Луці, Склик. А Скликом звався казан, що висів на дубі і коло його довбня. А то для того, що скоро яка тревога або що, зараз прибіжить козак та довбнею й почав валять, а казан на ввесь ліс реве".  Переважна більшість творів інформує, що гайдамаки – це реальні люди, які діяли у відповідний історичний період, на певній території, родом з конкретних населених пунктів. Щоправда, деяким з них приписується надзвичайна фізична сила, що виявляється уже при народженні. Скажімо, коли народився гайдамака Гладкий, то вся "земля затрусилась, – такий він лицар був". Гіперболізується не тільки могутня будова тіла чи вага героя, перебільшується у деяких випадках і сила голосу. Так, гайдамака Левенець мав такий потужний голос, що "від нього всі дерева в лісах і очерети в річках, наче від вітру заколишуються" 

Деякі гайдамаки, згідно з народними уявленнями, були "характерниками" (як і козаки). Вони вміли відвертати кулі, замовляти рушниці ворогів, щоб не стріляли. Дехто володів навіть магічною силою, як наприклад, Гнат Голий, котрий "махнув шаблею – ляхи

самі себе порубали". Однак треба визнати, що більшість гайдамаків і справді володіли неабиякою силою, що простежується у різних ситуаціях, зокрема у відкритому бою: Бондаренко "ляхами греблі гатив", Левенець "як пальне з рушниці – повалить цілу тисячу", "ватажко Вовчок... як узяв їх гнать, то так ратищем і на той, і на той бік їх і кладе".

Значне місце в аналізованому циклі посідає тема нападу гайдамаків. Одними з досить поширених виявилися мотиви пограбування та винищення завойовників. Гайдамаки трощать будівлі, господарські знаряддя, випускають з бочок горілку, забирають гроші, хороший одяг, вбивають орендаря та ін.

Деяким творам властивий мотив, пов’язаний з надісланою царицею "золотою грамотою", у якій вона нібито наказала "різать жида й ляха до ноги, щоб і не смерділи на Вкраїні", "щоб і лядського духу не було" . За іншими переказами, гайдамаки стільки наробили

шкоди, що польський король просить допомоги у цариці.

З приводу кровопролиття, передусім 1768 р., П. Куліш зазначив, що деякі історики приписують якусь незрозумілу кровожерність української черні. "Український простолюдин, – продовжує він, – доказує статистично, що в його натурі менше всього нахилу до людиновбивства, що бажання заволодіти чужим маєтком вельми рідко спокушує його на цей гріх і що тільки під впливом таких пристрастей, як гнів, помста, ревність, він забуває про гріх і вбиває людину". Отже, на цей крайній учинок  штовхали українців, у даному випадку гайдамак, важливі об’єктивні причини – захоплення зовнішніми ворогами їхніх земель, угідь, надр, інших багатств, визискування їх та надлюдської праці.

Перекази свідчать, що гайдамаки здатні також на різні благородні вчинки. Вони могли змилуватись над панною і відпустити її разом із хлопчиком-слугою, нагородити пасічника скарбом за одержаний від нього одяг.

Герої в гайдамацькому фольклорі змальовуються здебільшого конкретно-реалістично, хоча маємо приклад ідеалізованої портретної характеристики, зокрема учасників Коліївщини: "Попереду їде отаман на буланім коні, у кармазині. Шапка на йому сива, чоботи сап’янці, пояс шалений, за поясом пістолет, при боку шабля. Ото ж був сам Максим Залізняк. Не старий іще чоловік, літ, може, сорока, а може, й більш; на

виду повний, кругловидий, уродою хороший, на взрост невеликий, та плечистий; уси русяві, невелички, за ухом оселедець. А за ним усе по два, усе по два з ратищами і у передніх пар, може, у трьох ратища з короговками двойчатами, так що оце половина буде біла, а половина красна, а знову половина жовта, а половина чорна, або червона, або синя.

А по самому заду йде чоловік з десяток пішо без ратищ і без усього, а тілько колки позасмалювали та й ідуть. То вже винники, то що поприставали до гайдамак".

З іншого твору постає ідеалізований портрет сотника Харка: "Бравий був козак! Було іде – жупан голубий наверсі, красний  насподі, чоботи сап’янці, шапка чорна, похилиста; сам чоловік плечистий, русявий, повновидий. Було раз проїде сивим конем, у другий вороним, у третім буланим, у четвертий білим... той же єднораль!.. А було до войни такий

жвавий, що вже з ним козаки нічого не боятця. Назад "Отче наш" переговорив – ступай сміло: куля не візьме".

Варто зазначити, що в переказах гайдамаки змальовуються патріотами, вірними християнській вірі й Батьківщині. Навіть, здавалося б, у критичний час їм допомагає насипана в чоботи рідна земля, що, зокрема, надало сили Гнатові Голому, коли той помстився ренегатові Саві Чалому.

У циклі оповідних творів про гайдамацький рух відносно мало місця займають мотиви загибелі народних героїв. Маємо один з небагатьох прикладів трагічного кінця сотника Харка. Він, як відомо, володів незвичайною силою, невразливістю. Тому незвичайна і його смерть, бо він міг загинути лише від власної, вочевидь, чудесної шаблі: "А ляхи, як

стали Харка рубать, то рубали аж три дні, та ніяк не порубають; і шабля позубилась гірш, як залізо. Та вже дорозумувались, щоб рубать його ж шаблею. А в його шабля була лицарська. То та шабля його й побідила".                                                                                        Є ще один приклад смерті відважного героя, який оспіваний у думі "Гайдамака Гнат Вітрогон і пан Боровський", в якій ідеться про ватажка одного з гайдамацьких загонів XVI11 ст.                                                                                                                                                                  Уривок цікавий тим, що містить певні історичні відомості про реальну історичну особу — гайдамака Вітрогона — мешканця села Мотовилівки, неподалік від Василькова. У його селі ніхто не знав, що він очолює загін гайдамаків, оскільки односельців у загоні не було. Добуті гроші Вітрогон роздавав бідним селянам. Урешті-решт гайдамака спіймали й четвертували у Білій Церкві. Пан Боровський — польський державний урядовець на Мотовилівщині, намагався обманути Вітрогона, обіцяючи йому волю, якщо той викаже своїх товаришів, але гайдамака не піддався на підступ і гідно пішов на смерть.

Резюмуючи сказане, потрібно підкреслити, що гайдамаки в переказах сприймаються як цілком реальні герої-захисники своїх соціальних, національних та релігійних прав. Деякі з них, головно відоміші, змальовуються за моделлю архаїчного образу богатиря (силача),

наділяються певною мірою ідеальними рисами. Проте давні мотиви пристосовуються до конкретно-історичних умов і є рудиментарними у циклі.

Фольклор за часів опришківства

   Опришківська тема простежується чи не у всіх жанрах усно-поетичної творчості. "Маленьке, кривеньке плюне пану в очі, пан із коня скочить", "Маленьке, кругленьке, хоч якого пана з коня зсадить", "Ніс із заліза, а рука дерев'яна, кому він поклониться, той відразу в'яне" — загадки про опришківські пістоль, кулю і топірець. "Ой чи пан, чи пропав, раз мати родила" — крилатий вислів полонинських відчайдухів. Відомі казкові сюжети осучаснювалися приуроченням їх до конкретної особи народного месника ("Ватаг Білоголовий і турки", "Як Пинтя дістав силу і як її втратив", "Дзвони Довбуша", "Хто мене переверне — не пожаліє"). На противагу релігійній легенді про розбійника, що покаявся, створено притчу, як опришкові за вбивство жорстокого пана бог простив усі попередні гріхи ("Про великого грішника"). Реальне і легендарне тісно переплелися у народних переказах про опришків. Смерть народних заступників оплакують чисельні співанки-хроніки. Опришківська епоха виплекала опришківський фольклор.
   Збирання опришківського фольклору почалося в першій половині XIX століття. Спершу було звернено увагу на пісні. У "Русалці Дністровій" (1837) вперше обнародувано пісню "Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький". Чотирма роками раніше В. Залеський опублікував співанку про опришка Пилинка. У чотиритомному зібранні "Народньїе песни Галипкой и Угорской Руси" (1878) Я. Головацький такі твори подав окремою групою як "гайдамацькі" — і про Довбуша, і про Пилипка, і про Марусяка, Штолюка, Пелеха та інших відомих і маловідомих народних месників. Публікування народної прози про опришків почав Іван Франко. У журналі "Житє і слово" (т. 4, 1898) він видрукував чотири перекази про Довбуша: один у записі В. Гнатюка, а інші три — у записах О. Роздольського. В "Етнографічному збірнику" (т. 5, 1898) І. Франко опублікував не тільки пісню про Штолу, але й перекази про нього. На той час про цього опришка не було ніяких історичних документальних відомостей. І. Франко висловив здогад, що Штола — історична постать, адже пісні й оповідання про опришків є "більш або менш вірною реляцією справдішніх фактів". Час підтвердив правильність висновків Каменяра. У 1957 році знайдено "Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах", відомий у наукових колах під назвою "Хроніка Гуцульщини". В цьому історичному документі під 1817 роком згадується про появу опришка Штолюка, а під 1830 роком записано: "Штолюк і Циган Мішко, славні опришки, карані шибеницею у Вижниці".
   В. Шухевич до п'ятитомного фольклорно-етнографічного дослідження Гуцульщини включив і народні перекази про опришків — Довбуша, Оженюка, Оршана, Марусяка, Бойчука, Кричука, Штолу.
   Але найбільше у цій справі зробив В. Гнатюк. Опубліковані ним у 1910 році "Народні оповідання про опришків" є до цього часу найповнішою збіркою фольклорних творів із згаданої тематики. 258 фольклорних текстів — такий обсяг збірки.
    З народними піснями, переказами, казками про опришків зустрічаємося в усьому регіоні Карпат. Фольклорні твори допомагають у відтворенні історії опришківського руху в різнобічних його проявах, побутових деталях, заповнюють прогалини там, де відсутні історичні документи. Не треба докопуватися, який переказ дає точнішу відповідь, чому Олекса Довбуш став опришком (в одному переказі він мстить панові за відібраних від батька волів, у другому — за спробу відправити його до війська, у третьому — за убитого брата Івана),— всі вони правдиві у головному: причиною опришківства називають соціальну нерівність і несправедливість. Схоже спостерігається і в творах про опришків пізнішого часу:                                                                                                                                      

Закувала зозулиця в зеленому гаю.
Чому тебе не видати, Миколо Шугаю?                                                                                                        

  Історизм цієї коломийки не стільки у тому, що в ній згадується конкретна особа — Микола Шугай, бунтар-одинак, який діяв на Закарпатті у 1918—1921 роках, скільки у висловленому в ній позитивному ставленні народу до діяльності "останнього опришка Карпат". Олекса Довбуш — найпомітніша, найпопулярніша постать серед значної кількості ватажків опришківського руху, від часу його діяльності нас відділяють більше двох століть. Микола Шугай наганяв страх на панів порівняно недавно, про нього зібрано не тільки перекази, але й спогади, збереглися в архівах найрізноманітніші документи. Знайомство з усною народною творчістю про цих опришків дає нам можливість встановити деякі закономірності фольклорної опришківської традиції.
   Перше. На опришківський фольклор впливає просторова відстань. Спогад М. І. Дебеля — красномовний доказ цього: "Це було десь у 1920 році. Ішли ми на роботу. Аби попасти в Іршаву, треба було перейти полонину. Як ми перейшли через Кук, то там перше село Лисичеве. У тому селі звідали нас: "Чи є у вас такий Шугай, що бика-третяка перенесе із одної гори на другу?" Я відповів: "Є у нас такий, Микола Шугай, айбо тото неправда, що він такий сильний. Я його видів на полонині: середнього росту, чорнявий. Мірялися з одним вівчарем силою — і вівчар був дужчим". Айбо люди лисичівські мені не вірували". Чеський письменник Іван Ольбрахт, сходивши пішки чи не всі стежки, якими ступав Микола Шугай, спостеріг, що "в Колочаві прибільшують, прикрашають, змальовуючи події, які тільки могли би бути, але в цілому образ опришка вони не викривляють і ніколи не виходять за рамки реальності". Але вже у Воловому, за 26 кілометрів від Колочави, письменник почув "повторену пізніше у Майдані і Вучковому легенду про те, що у Миколи була зелена гілка, якою він у бою відмахувався від жандармських куль".
   Друге. Ще більше на фольклорні твори про опришків впливав час. Іван Фреган із Колочави стверджує, що Микола Шугай "носив чудно пошиті постоли: спереду дзюбок і ззаду дзюбок — щоб жандарvи не розуміли, в який бік пішов". Василь ІІишка з Колочави видає за дійсність, ніби Микола Шугай, тікаючи від жандармів, "скочив у проруб і плив під ледом десь 150 метрів, далі в другу проруб виліз і пішов у ліс". Обоє — і Фреган, і Пишка, добре знали опришка, не раз із ним зустрічалися, але через 50 років після його смерті фольклорна традиція виявилася сильнішою за їх безпосередні враження від зустрічей з народним месником. За словами Йосифа Сюгая, Миколиного брата, "у Чехії є музей Шугая, в який відвезли з убитого Миколи криваву сорочку, постоли, уйош, зброю", і Якщо таких змін зазнали народні перекази про Шугая за півстоліття, то як змінилися фольклорні твори про Довбуша за п'ять разів довший час?! Візьмемо хоч би мотив про вбивство вагітної жінки. У збірці В. Гнатюка "Народні оповідання про опришків" є переказ, як Олекса Довбуш вийняв дитину з утроби убитої ним жінки, розрубав, аби мати серце "для чарів". Такий садистський вчинок не в'яжеться з ідеалізованим образом ватажка опришків. Ось чому оповідач із покутського села Бані-Березова Д. М. Лазарович цей поступок приписує розбійникові Ожинюку, а Довбуша робить рятівником нещасної жінки. Такі ж зміни можна простежити і в інших мотивах переказів та легенд про Олексу Довбуша, його попередників і послідовників.
    Третє. Коли ім'я опришка не сходить з уст співців і оповідачів, стає загальновідомим, починає діяти художня тенденція до створення повної його біографії. Де народився? Звідки має силу? Які славні вчинки зробив? Чому загинув? Куди подів свої скарби? У такій біографії багато суперечливого. Один оповідач стверджує, що Довбуш народився у Космачі, а другий, що у Печеніжині, для третього батьківщиною славного опришка є село Заріччя, для четвертого — Устєріки. Наскільки різні художні смаки і світогляд інтерпретаторів біографії опришка, такими ж різними будуть його життєписи. Для релігійної людини — сила Довбуша від бога як нагорода за убитого дідька. Для стихійного матеріаліста — ця сила від чарівної травинки, яку вклав молодому Олексі під язик (защепив у долоню) старий опришок. У розповідях про його смерть теж знаходимо кілька мотивів: тут і зрада коханої, і підступність панів, які підслухали розмову сина з матір'ю, і порушення заборони "не проливати крові руської".
  Час стирав у народній пам'яті одні імена, підносячи в ореол слави інші. Імена могли забутися, але благородні вчинки лицарів гір — навряд. Вони приписувалися тому, про кого йшла добра слава в Карпатах. Ось звідки в народній біографії Довбуша так багато анахронізмів: він приходить на поміч цісарю Максиміліану (1459—1519), насміхається над катом Гуцульщини Грлічкою (30-і роки XIX ст.), проводить у свій сховок телефон (винайдено у 1876 році)... Якби Довбуш здійснив усе те, що про нього оповідає народ, йому треба б кілька людських життів, а не одне, в той час як оповідачі постійно підкреслюють: жив він недовго, пани вкоротили йому віку. Народна традиція приписує Довбушу так багато добрих справ, бо діє тут закон зв'язку часів: сучасники стають продовжувачами справедливої боротьби попередників, а прийдешні борці за справедливість вбирають досвід і тих, і тих.
  Згадані закономірності дають відповідь, чому записаний на Закарпатті переказ про смерть опришка Пинті сюжетно повторює історичну пісню "Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький", а в усному оповіданні про Яношіка є той же мотив доказу його богатирської сили, що і в фольклорних творах про Пинтю: перший перескакував Дунаєць, другий — Тису. У статті "Словацький опришок Яношік в народній поезії" В. Гнатюк в уснопоетичних біографіях Яношіка і українських народних месників Довбуша та Кармелюка відшукав, не претендуючи на повноту, 18 спільних мотивів.
  Усна традиція постійно підкреслює зв'язок і спадкоємність між видатними опришками. Ідучи за діамантами в Золоту Баню, Довбуш зустрічається зі своїм попередником Іваном Бойчуком, який дає поради молодому Олексі, як краще здійснити напад на місто. А Довбуш своєю барткою колисав у колисці малого Пігула-Попецуна — і той, як виріс, став опришком. Микола Шугай напився води з Дов-бушевої криниці — і відчув у собі вільний опришківський дух, пройнявся співчуттям до народних страждань.
  Фольклорний образ Олекси Довбуша став мірилом справжнього опришка. Не кожен підходив під той ранжир. Один заслабий: не міг витягнути бартку, зарубану Довбушем у залізний хрест, інший забув опришківське правило: у багатих узяв — роздай бідним.
  Опришками ставали відчайдухи, силачі. Щоб потрапити в опришківський загін, треба було витримати перевірку на сміливість, терпеливість, кмітливість — перейти по облупленій смереці над прірвою, перестрибнути через колесо, що котиться з гори, утримати на долоні гарячий вуглик, поцілити в орла на льоту ("Як Довбуш набирав хлопців", "Слабих і захланних Довбуш не брав до себе"). Учасник Довбушевих походів Андрій Пилип'як на суді говорив, що Довбуш "котрого взяв, а котрий не сподобався йому з тих легінів, вибраковував і відганяв від купи".

  Уснопоетична традиція змальовує опришків надприродно сильними. Яремич орав плугом не гірше вола. Бойчук вбивав стовпи у землю, як звичайнісінькі кілочки. Пинтя одним ударом кулака убивав бика. Салей і Добоні як зустрілися і поручкалися — обом із-під нігтів кров закапала. Худан як дубнув ногою — підлогу в'язниці проломив. Та розрізали очкур на штанах Пинті, висмикнули срібний волосок із Довбушевої голови — і пропала сила.
  Ще народна фантазія зробила опришків невразливими. Пинтя вимастився кров'ю убитого чорта — тому його куля не брала. Довбуш носив куленепробивну опанчу. Шугай відганяв кулі смерековою гілкою... Даючи їм право на безсмертя, народ враховував логіку життя і залишав лазівку до їх смерті: Пинтя не змастив тіло під лопатками, у Довбушевій опанчі була дірка, а галузку Шугая можна було вкрасти.
  А які вони кмітливі! Їм приписуються винаходи ручного млинка, годинника, сірників... І ким тільки не переодягалися, щоб їх не впізнали: відданицями і бабусями, священиками і жандармами... До того ж вони були неперевершеними співаками, танцюристами. Ось кілька характеристик: "Довбуш пів у лист так файно, як у скрипку", "Василюків Дмитро знав дуже багато співанок мудрих та мав такий файний голос до співанок, що ніхто би був над нього не заспівав краще", "Попецун то був такий чоловік, що усе знав: і те, що піп балакає, і усякі коляди знав".
  Ще треба було вміти добре володіти зброєю. Шугай влучним пострілом запалив жандарові цигарку. Форгач-Паничів із пістоля про-стрілив товстого бука. Пинтя одним пострілом із дерев'яної гармати розрушив Хустський замок... Здебільшого це зброя незвичайна, чарівна. Довбушів топірець був викований з одних голок. Карабін Шугая — заворожений: у приклад "було заверчено траву стріль-чик".
  Та й цього було замало. Потрібно було головне — ненависть до панів. Малого Пинтю пан ні з сього ні з того огрів нагайкою. Сестру Пилипа силою забрали у панський двір за покоївку, а його самого віддали у рекрути. Тума-нюк прийшов у місто ярмаркувати, а його схопили — та до війська. Ґазду Багана несправедливо запідозрили у грабежі і кинули до катуша... Реакція на такі вчинки була одною:

Та іще ня ніхто не бив і не буде бити,
Поки буду бирувати топірець носити.
Через тоту рекрутчину, через тоті ляшки
Покину я вітця, неньку, піду у опришки.
Не боюся атамана — що ми той котюга,
Уже бучок зеленіє — я йому не слуга.

  Найменша несправедливість пана ставала поштовхом до рішучих дій скривдженого, адже ненависть до експлуататорів нагромаджувалася століттями. Обманом запроваджено панщину ("Звідки взялася панщина", "Комлуш"). Насильно від селян захоплювалися землі, на яких пани поселяли своїх приспішників ("Гудя", "Драгове", "Веряця", "Іза"). Стіни панських палаців, замків щедро зрошувалися не тільки потом кріпаків, але й сльозами ("Будівництво Хустського замку", "Коли мурували білу Маковицю"). Від панщини тікали. Так високо в горах виникли села Колочава, Репинне, Горін-чеве, Лисичеве, Чумалеве... Але пани добиралися і в ці села ("Дарвайка", "Келечин").
  Із скасуванням панщини народні страждання не стали меншими ("Про селянське бідування"). Суперечка поденника з багачем, спроба зайти у панський ліс кінчається для бідняків трагічно ("Про Івана Мороза", "Про пригоду в Черлениці"). Залишалася нестерпним тягарем рекрутчина ("Про Юру Довганюка", "Про рекрута"). Були причини — і опришківство хоч і згасало, але не припинялося. "Прощався легіник з гєдем-ненев, брав кріс на плечі, бартку в руки і йшов зводити рахунки зі своїми й людськими крйвдителямй,— писав Гнат Хоткевич, узагальнюючи народну традицію й історичні факти у повісті "Камінна душа".— Починав нараз відчувати всенародне гуцульське горе і ставав месником народних терпінь". В опришки ішли навесні.

 Ой коби ся розвивали в полонині бучки,
Піду панів розбивати, бо сверблять ня ручки.

   Старші легендарні опришки, або ж борці, діяли поодинці. Це — велети, богатирі. Головач мав голову, як гелетку, в день з'їдав ялівку і випивав бочку вина. Таким же був Білоголовий. Обоє воювали з турками, перемогли вороже військо завдяки своїй силі і невразливості.
  Пізніший період опришківства народні перекази змальовують більш реально. Опришки діють невеличкими загонами, як правило, називається цифра 12. Збираються в умовленому місці, обирають ватага. До нього були особливі вимоги. Три роки старий ватажок придивлявся до Пинті і, лише побачивши, що парубок "розумний, добре стріляє, скоро бігає", призначає його замість себе капітаном. Довбуша проголосили ватажком після того, як ніхто з втікачів від панської неволі не зміг витягнути зарубану ним у колоду оприш-ківську бартку.
  Ватажкові присягали на вірність. У переказі "Про Пинтю-капітана" так описується цей ритуал: "Подав дідо золотий топір і золоту пістолю. На тій зброї поклялися хлопці, що будуть вірно служити Пинтьові, слухати його і ніколи не зрадять його. Пинтя поклявся їм, що буде всюди за них думати, на добрі діла водити".
  Так воно й було в дійсності. Опришківські загони були чисельно невеликими. Загін Михайла Носаля у 1648 році складався з семи "списаків". З Олексою Довбушем у 1738 році було всього 5 чоловік — його брат Іван, два брати Дранки із села Дори, Смикайло і Семен Ігнатюк із села Порогів. Степан Калиняк здійснював напади на шляхту у 1762 році з загоном у складі 8 чоловік. Загін Івана Ве-редюка, що діяв на Прикарпатті у 40-х роках XIX століття, спочатку складався також із восьми чоловік. Щоправда, іноді для нападу об'єднувалося кілька загонів. Опришківська ватага Пинті та Пискливого у 1704 році налічувала 86 відчайдухів. Весною 1742 року до Довбуша на гору Стіг зійшлося 42 воїни-опришки. Іван Бойчук напав на Болехів і захопив його в ніч з 5 на 6 липня 1759 року з 33 опришками.
  Є архівні підтвердження факту опришківської присяги. Ян Ляць-кий і Вавжинець "присягали між собою, що жоден не буде розповідати про другого, хоч би їх на порох мали спалити". Андрій Пили-п'як зізнався на суді, що він присягав Довбушеві "на стрільбі, що не покине своїх побратимів". Польський письменник Станіслав Він-ценз у повісті "На високій полонині", йдучи за народними переказами, передає зміст тієї присяги: "Я присягаюсь на топір громовий вам, дєдику, і вам, славне товариство, панове легіні. Буду слухатись вас, дєдику ватаже, і буду вірним вам товаришем, браття легіні. Ніколи нічого не викажу, навіть якби мене в панській катівні мучили, четвертували й палили. Якщо б я присяги не дотримав, то хай не обминає мене на землі і під землею цей топір громовий і ця зброя легінська. Так хай буде. Амінь".
  Топірець, або ж бартка,— це не тільки зброя опришків, це символ боротьби за волю:

 Подивлюся на опришка — то файний молодець:
В одній руці пістоль держить, а в другій — топорець.
Ой на горі дві смереки, на Рибниці кладка,
Скупалася в панській крові опришківська бартка.

  Із зброї опришків народні пісні найчастіше називають ще крем'яницю, або кріс, та пістоль, чи левор:

 Та я маю два левори і дві крем'яниці,
Та вадь буду паном в горах, вадь буду в темниці.
Пили хлопці та гуляли при дубовім столі,
Топірчики бренькотіли, блищали пістолі.

   Ніж-чепелик, палаш згадуються зрідка лише у народних переказах. Бо це не основна зброя. Ось як описує очевидець Довбушів обладунок: "На ньому була шапка з павиним пір'ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним два пістолі, порохівниця, мошонка на тютюн, торба, на плечі кріс, носив червоні штани і був взутий у постоли".
   Народна традиція приписує виготовлення зброї самим опришкам: Довбуш мав по двісті опришків. В нього були ремісники всякі. Його ремісники робили собі самі пістолети, пушки, кріси та усяке оріже. Довбушеві опришки-ремісники робили ножі та такі сталені бартки, що ними мож було тесати отак каміння, як цими сокирами ми тешемо дерево".
  До нападів на панські маєтки опришки готувалися заздалегідь. Нерідко, переодягнувшись жебраком чи паном, хтось із опришків розвідував підходи ("Про Яношика", "Іван Довбня", "Не допомогла панові варта", "Як Шугай відбирав гроші від багатих"). Зброю використовували рідко — діяли погрозами. Вбивали хіба заради помсти чи ж самозахисту. Одне з народних оповідань розповідає про попа, який, знаючи чуйність опришків, напередодні нападу Олекси Довбуша на його обійстя зібрав до себе сусідських дітей і цим відвернув пограбування: народний месник як побачив попадю у великому гурті дітей, то не те щоби грабувати, а, навпаки, дав чорноризцеві гроші на прожиття. Справжні опришки ненавиділи розбій: "Ще за Довбуша були окремі групи збуїв, які теж називалися опришки. Але то були не справжні опришки, які за народ, хоч і казали, що вони "довбушівці". То були справжні збуї, розбійники. їх Довбуш ненавидів, як і панів". Адже стихія розбійництва в загонах повсталих підривала довір'я до них селянства — цієї вікової опори опришківства.
  Селянство бачило в опришках своїх захисників. Слуга, якому пані Марія із Ворохти не заплатила за службу, іде скаржитися Процеві Туманюку ("Про Проця Тумашока"), Селяни, яких пан заставляв кукурікати, всіляко збиткував, шлють ходаків до Довбуша ("Довбуш як месник людських кривд"). Архівні документи свідчать, що так було не раз: у 1673 році біднота містечка Заболотова прикликала на Покуття молдавського ватажка Бордюка — про причини цього в одному з тогочасних документів сказано так: "Не можучи стерпіти пригнічення і, коли жодного іншого захисту не могли знайти, піддалися під опіку опришка молдавської провінції Бордюка"; так само у 1704 році біднота міста Косова запросила для помсти над лихва-рем Гдалієм опришків на чолі з Пинтею і Пискливим.
  Про антифеодальний характер опришківства можна судити на основі висловлювань, які вкладає народ в уста ватажків цього руху. "Одні живуть багато, а другі бідно. Треба їх якось порівняти",— наставляє ватажка Пинтю старий опришок. "Мій отець був добрий чоловік, а я мушу бути збойником, бо неправда у панів, а правда у збойника",— заявляє Яношик.
  Зрозуміло, що селянство зустрічало опришків з великою радістю. "Тота варта як уздріла, що то Олекса, про котрого вже була чутка, такі стали раді, що не знали, що робити з радості, що вже раз увільнить їх Олекса від тої муки",— так у 1908 році охарактеризував один з оповідачів зустріч бідняків із славним Довбушем.
  Оповідачі підкреслюють, що опришки відібране у панів — майно, худобу, гроші — роздають бідним. Такі вчинки опришків — не вигадка. Архівні документи засвідчують: Іван Баб'як із загону Нестора забрав у пана Себастіана в с. Лозовій шість волів, яких затим подарував убогій жінці з с. Рожнятова; у 1689 році опришки напали на великий купецький караван, частину здобутих товарів роздали невільникам, які йшли з цим караваном; у 1921 році Микола Шугай дав бідному єврею 500 крон. Народні пісні і перекази романтизують опришківство. У стилі таких уявлень Гнат Хоткевич у повісті "Камінна душа" змалював образ народного месника: "Опришок — це той, що як на свято вбирається щодня, що грошей не шкодує, розкидаючи їх жменями в тов-пу, що любить шалено і свистом тягне женщин за собою на високі гори, в каміння, в потоки. Опришок — це той, що ввібрав у себе запашні соки гірських цвітів полонинських, що ріс, як смерека, на вільних вітрах і виростив руку зі сталі, груди з каменя, горить очима, як вугіллям, а свище так, що коні рвуться й дибки стають". А насправді життя опришків було повне бідувань і небезпек. То з опришківських вуст вирвалася скарга, як важко тому, хто ходить лісами:

 А в лісі ся смашпо не їсть, смашно не всинає,
Єго душка у заскіпі, куди поступає,
бго душка у заскіпі, а серце не вгріте,
Усе, куди та поступить, все кричать: "Ловіте!"

  Начутий про опришків малий Палій Шекерик дивився на Олексу Довбуша очима народних співців та оповідачів: "Іде Довбуш Олекса з своїми легінями. На Довбуші Олексі був сардак на плечах. А грідушки, ґудзики і шнури у сардака були з самої сухозлоті. То таке файне, блищиться до сонця, як золото. Крисаня з бляхами та з павами. А зброя! То все таке файне, що страх". Та ватажок опришків охолоджує дитяче захоплення. Як пригадував Палій Шекерик, Довбуш сказав: "А що, хлопче, так ся дивиш на мене? Дивися, аби тебе не кортіло іти в опришки. Бо я Довбуш і нікого ся не бою, а ще як що у лісі зашелестить, то мені серце торне, чи то не є яка зрада на мене, або чи то йе є яка ровта на нас. Кожної хвилі я небезпечний і мушу ся сокотити".
  Опришки постійно мусили остерігатися. Загони платних "чеканьошів", "пушкарів" патрулювали на дорогах, влаштовували засідки та погоні за ними. Кат Гуцульщини Грлічка за те щедро платив: старшому стрільцеві — 15, молодшому — 8 флоренів на день, в той час як середньоденний заробіток лісоруба дорівнював ледве одному-двом флоренам. В Угорщині в першій половині XVII століття за кожного зловленого бетяра виплачувалася винагорода у розмірі 12 форінтів, майже двомісячний заробіток ремісника. Австрійський уряд у 1820 році за одного опришка виплачував 25 флоренів, що дорівнювало річному прибутку простої селянської родини. За голову ватажків обіцялася винагорода значно більша. У 1824 році апеляційний суд міста Львова розпорядився оголосити у всіх церквах Прикарпаття, що "починається розшук обвинувачених грабіжників Дмитра Якимчука з Вербівця, за якого визначають нагороду ЗО дукатів, а також Михайла Іванчука і Микити Малярчука з Брустур, за яких дається звичайна нагорода тому, хто зловить". На Закарпатті у 1921 році місцеві власті Чехословаччини розповсюдили оголошення, в якому обіцялося: "Особі, яка подасть суттєву допомогу в справі спіймання ватажка банди Шугая або хоч наведе на його слід, цивільною управою Підкарпатської Русі в Ужгороді буде видано винагороду в розмірі 3000 (трьох тисяч) крон". Знаходилися іуди, які заробляли в такий спосіб свої тридцять срібників. Так попалися в руки катів опришки Марусяк, Штолюк, Кричук...
  Мотив зради — найбільш поширений у фольклорних творах про смерть опришків. Опришок може загинути в бою ("Як виникло Синевирське озеро"), померти від ран ("В Чорногорі Роман лежить"), від зрадницьких рук ласих до грошей людей ("Смерть опришків у Яворові", "Про Пелеха", "Смерть Пістолетника"), але найчастіше гине на шибениці. Ворогам вдається зловити його живим лише за допомогою зрадників, які вивідують опришкову таємницю про невразливість, обманом відбирають від нього чародійні речі: пояс, три срібні волоски. Здебільшого у ролі зрадника виступає коханка. Спійманих, аби вивідати, хто допомагав опришкам та де їх сховки і скарби, піддавали нелюдським тортурам: розтягали на дибі, припікали вогнем. Але опришки держалися мужньо ("Про опришкування Штоли").
  У середині XIX століття віднайдено два томи протоколів судових процесів над опришками у місті Станіславі (1703—1751 рр.) та шість книг судових актів у Мушині. Їх назвали "чорними книгами". У цих документах збереглися імена мужніх хлопців, які перенесли нестерпні муки, але не зрадили своїх товаришів і сільських побратимів. Ось кілька рядків із судового протоколу допиту Андрія Лаврова з загону Олекси Довбуша: "Нинішній суд, побачивши опір Андруса Лаврова, наказує дати його на повторні тортури. Завтра о годині п'ятій рівно він має бути через тутешнього ката тричі підтягнений і залізними шинами припечений за кожним разом". Але й на повторних тортурах підсудний давав такі ж відповіді, як і до цього: "не знаю", "не бачив", "не чув". З такою ж мужністю йшли опришки на страту. Очевидці засвідчують: Василь Баюрак, ідучи під шибеницю, вигравав на флоярі.
  Переказ стверджує подібне про Пинтю: по дорозі до місця страти він заспівав, словами пісні інформуючи селянина про місцезнаходження схованих скарбів. Пани глумилися над тілом убитого: четвертували, розвішували частини розрубаного тіла у місцях, де він діяв. Тому Олекса Довбуш заповідає побратимам:

 Беріть же мя на топори,
Несіть же мя в Чорногору.
В Чорногору занесіть мя,
На дрібний мак посічіть мя,
Ялиночку прирубайте,
Моє тіло поховайте,
Най пани ся не збиткують,
Моє тіло не чвертують.

 Коли вмирав опришок, не тільки люди —гори були в смутку:

 Ой надійшла чорна хмара і дощем упала,
Умер Довбуш молоденький, та не вмерла слава.

   Добра слава про народного месника залишалася в піснях і переказах. Яків Головацький, подорожуючи по Гуцульщині у 1839 році, помітив, що горяни про давніх легендарних опришків — Довбуша і Марусяка — "говорять з якимось подивом і пошаною". Гуцули показували йому Довбушеву хату, Довбушеву криницю. В той же час з нащадками убивці Довбуша Дзвінчуками ніхто не дружив, не вітався, хоч від тієї трагічної ночі, коли Дзвінчук смертельно поранив прославленого опришківського ватажка, минуло майже 100 років. Панівні класи, ведучи боротьбу з опришківством, вороже ставилися і до опришківського фольклору. "Про опришків давно не можна було говорити, ані співати,— інформував Володимира Гнатюка один із покутських оповідачів у 1907 році.— Бо скоро би хто був важився похвалити опришків за їх добрі учинки або склав співанку, то зараз Юріштан, як дізнався, впакував у катуш на кілька років, а набив, скільки схотів".
   Та пам'ять народна заборон не знає. Стояли села, заснування яких приписується опришкам,— Імстичеве, Ляховець, Матачїв, Кошелеве, Криворівня, Дешковиця, Славське... Стояли гори, поіменовані на честь і добру пам'ять про опришків. Гору Стіг, на якій збирав своїх хлопців славний Довбуш, в народі назвали Добошанкою. Знаємо Василюків верх на полонині Стовпні, бо там любив баювати з своїми легінями опришок Василюк; Яремину гору біля села Уторопи — на ній повісили опришка Ярему; Писаний Камінь — то його орнаментували своїми топірцями народні месники.        А є ще Пинтьова криниця, Довбушів Камінь. Камінь чи дерево, джерело чи печера, скеля чи провалля — все, що так чи інакше пов'язане з діяльністю опришків, прибирало їх імена. Майже чотири століття ходили опришки Карпатами, лишаючи еліди, непідвладні часові. Горяни й нині покажуть кам'яний стілець, на якому любив сидіти Довбуш, пласкиїї камінь, з якого націлював на Хустський замок свій "канон" Пинтя, печеру, в якій перехову вався Марусяк. І чи не кожна примітна кичера — місце, де закопані опришківські скарби. "Ой-йой-йой! Що то грошей у землиці є позакопуваних! — захоплено розповідала селянка Анна Жегалюк із Космача.— Тоті, що опришки поховали, то чисті гроші. А як кого вбили і тоті гроші закопали, то над ними, щез би, сидить. І є закляті скарби, злі духи сокотять тих скарбів".
   Довірливі люди не раз ходили шукати ті скарби, але так верталися ні з чим. Жителі покутського села Голови розкопали "Довбушеву комору" — муровані стіни і ватрище посередині, але грошей не знайшли. Дмитро Звір із закарпатського села Прислопа за часів буржуазної Чехословаччшш писав президенту, аби уряд виділив кошти на розкопки пивниць Шугая, бо самому все розкопати не під силу. Та невдачі не підривали віру в наявність скарбів — продовжували жити усні перекази про них. А це і є найбільшим скарбом, що залишили по собі опришки.
                                      

                                         Фольклор за часів панщини

             Усні оповіді трудящих мас зберегли широку інформацію про нестерпний тягар панщини. Перекази і легенди "Як завели панщину у Славську", "Будівництво Хустського замку", "На панщину та ще й з куркою", "Панська колиска", "Тополя у Бакті", "За панщину і Марію-Терезію" яскраво змальовують підневільне життя закріпаченого селянства. Такий же документальний зміст мають породжені панщизняною бідою пісні.
Багато пісень про панщину, про кривди та утиски сільського люду, про боротьбу народних мас. Найвідоміші з них — пісні про У. Кармелюка та О. Довбуша. Відкритим протестом проти кривди і несправедливості є славнозвісна пісня "Нема в світі правди". На думку М. Драгоманова, ця пісня складалася за часів панщини. Скасування панщини у Галичині (1848) та в Росії (1861) майже не відбилося у народних піснях. В усній словесності Західної України збереглася пам´ять про Кошута і мадярське повстання 1848 р., про окупацію Боснії Австрією. Є гуцульські і бойківські пісні про світову війну, про еміграцію до Америки й сезонну заробіткову еміграцію, що висвітлюють процес пролетаризації селянства.                                                                                                           Історичні пісні з їхньою загостреною увагою до подій, учасником яких був сам народ, легко переходять у поезію бунту й протесту. Антикріпосницькі пісні, пісні про солдатчину, так звані «розбійницькі» і тюремні пісні, на відміну від властиво історичних пісень, говорять про повсякденність, а не про яких-небудь виняткові, неповторні події, про справи окремих осіб, що прославилися. Ця поезія коштовна вираженням масового соціального протесту, і як море вбирає в себе ріки, так і вона увібрала в себе творчість, різне по типі й характеру. Особливо тут багато чисто ліричних мотивів. Так, одна з пісень починається звичайним ліричним іносказанням: співає в лісі соловейко, кукует гірка зозуля, їх слухає сінна, двірська, дівчина й вторить їхньому співу:

Государиня рідна матінка! 

Викупи з неволеньки, 

З неволеньки - будинку панського: 

Пристоялись жваві ноженьки, 

Примахались білі рученьки, Качаючи дитя панського

Звичайний у піснях образ горя й суму розвинений по-новому: він знайшов гострий соціально-класовий зміст

Створення нових пісень на основі колишніх відбувалося й при зміні пісень про солдатські походи:

Як і йшли-пройшли солдати молоді, 

Так за ними йдуть матінки рідні, 

У сльозах шляху-доріженьки не бачать

Солдати говорять матерям:

«Ох ви матінки рідні, так рідні,

Не наповнити вам синячи моря слізьми,

Не виходити-те вам сирої землі за нами».

Пісні протесту не обов'язково пісні-скарги. Лиховісними веселощами віє від пісні «Як за барами життя були привільне...»:

Солодко попито, поїдено, похожено, 

Досхочу корушки без хлібця погложено, 

Босоніж снігу потоптано, 

Спинушку батогом побито..

Рятування від такого нещастя бачили у втечі. Пішовши від пана, селянин ставав месником. Його називали «розбійником», але він нападав тільки на бар і купців

Тракт проїзний - наша пашенка, Ріллю оремо ми в глуху ніч,                                                          

Збираємо хліб не сеямши,                           

Не ціпом молотимо - слегою 

По дворянським по голівоньках                          Так по спинушкам купецьким...

                                             Фольклор за часів чумакування

За тематикою та поетикою найближче до козацьких стоять чумацькі пісні. Вони такого ж давнього походження, бо чумакування як суспільне явище виникло приблизно в той же час, що і козацтво. Першим, хто виділив їх в окрему групу і досліджував як своєрідний, зі специфічними рисами, пласт фольклору, був І. Рудченко, який в 1874 р. видав у Києві книгу «Чумацкія народныя песни», що стала першим окремим збірником чумацьких пісень.                                                                                                                                           Уже з 15 ст. (а може й з 14 ст.) в Україні відомий торговельний промисел чумаків, які волами їздили до берегів Чорного і Азовського морів (рідше — в Молдавію чи Угорщину) за необхідними товарами. Найпоширенішими предметами торгівлі були сіль та риба, але чумаки привозили також віск, дьоготь, прянощі та ін. Звідси і назва українських купців — слово «чумак», як і «козак», тюркського походження (від «чум» — діжка: основні товари були в діжках, рідше (олія, вино) — в бурдюках). Чумацький промисел в Україні був унікальним явищем, бо хоч і в інших народів були подібні купецькі промисли, але ніде не відомо візництва на такі далекі відстані (деякі валки їздили аж до Москви), не відомо також подібного типу організації торговців.                                                                         Збираючись у далеку дорогу (найчастіше Крим), чумаки організовували свої «валки» на зразок військових угруповань. Валка йшла під проводом досвідченого отамана, озброєна для оборони від татарських ватаг та степових розбійників, які нападали з метою грабунку. Запряжені парами полових волів мажі (великі вози) з товарами (по ЗО—40 у кожній валці, а іноді й удвоє більше) охоронялися кінними дозорцями, двоє чи троє з яких ішли наперед розвідати шлях, переконатись, чи нема поблизу татарських орд або розбійників. Коли загрожувала якась небезпека, мажі ставили в коло, діставали шаблі, вогнепальну зброю — часто доводилось вести справжню битву. Тому чумаки зверталися за допомогою до запорізьких козаків, які проводили їх небезпечними відрізками шляху чи супроводжували усю дорогу у воєнний час. Після зруйнування Січі велика кількість козаків зайнялася чумакуванням. На той час цей незвичайний промисел охопив усе Подніпров´я, Центральну і Лівобережну Україну; були відомі чумацькі шляхи у Крим і Причорномор´я — Чорний, Царго-родський, Харківський, Муравський та інші.                                                      Чумацькі пісні — ті, що співали про своє нелегке життя у дорозі самі чумаки, а також і ті, що складали про чумаків їхні односельці хлібороби, які ставилися до них із повагою і вдячністю, кожного разу чекали повернення чумака з дороги, бо він привозив життєво необхідні товари (сіль, віск та ін.). Чумакування було нелегким, але водночас овіяне романтикою далекої дороги, безмежного степу, моря. Це відобразилось і в чумацьких піснях, про які існувала легенда, що їх ніхто не складав, а «чумаки, учинивши торг, перед зворотною дорогою йшли до моря, ховалися на березі і чекали ночі. Як заяснить небо зорями і замерехтить Чумацький Шлях, — виходять грітися на місячне проміння русалки, водять танки, співають. А чумаки слухають та вчаться тих пісень, а по тому й розвозять їх по всій Україні» («Чумацькі пісні»).

Чумацькі пісні справді надзвичайно ліричні і романтичні. А. Іваницький зазначає, що у виникненні й розвиткові чумацтва «вирішальними, безумовно, були економічні міркування. Проте цей економічний бік чумакування у піснях майже не відобразився. Бо один із законів мистецтва — залишається у спадок поколінням на віки лиш те, що торкає душу людини. З цього погляду чумацький фольклор є своєрідним «пісенним щоденником», «подорожніми нотатками» ліричного, а подеколи — епічного змісту».                 Теми чумацьких пісень споріднені з козацькими піснями. Значну групу становлять пісні про відхід у дорогу, приготування до довгої подорожі, прощання з родиною:

Задумали чумаки в дорогу, Або: Гей, ішли чумаки в дорогу,

Покупили собі нові вози, Гей, в понеділок ярма парували,

Поробили ярма кленові, Гей, у вівторок вози підчиняли.

Поробили занози дубові, Гей, а в середу воли годували,

Покупили воли полови, Гей, а в четвер воли напували,

Покупили да й попировали, Гей, у п´ятницю з родом попрощались,

Попаровали да й повиїжджали... Гей, а в суботу молилися Богу,

Гей, а в неділю рушили в дорогу...

Крім опису, як з наказу отамана валка збирається від´їжджати, у цих піснях звучать сумні, тривожні мотиви: мати або дружина хоче завернути чумака з дороги, молода чумачиха плаче, що залишається сама з малими дітьми, передчуває, що чоловік не повернеться додому або розориться:

А в городі буркун-зілля, і лист опадає, — Молодая чумачиха з жалю умирає...

(«А в городі буркун-зілля»)

Часто чумаками ставали малоземельні селяни, що з невеликого клаптика землі не могли прогодувати сім´ї і були вимушені піддавати своє життя небезпеці, щоб забезпечити життя дітям і дружині. Зовсім бідні наймалися до заможних чумаків помічниками або дозорцями.                                                                                                                      Тому в таких піснях звучить мотив приреченості, небажання покидати рідну домівку, оплакується нещасна доля чумака-наймита:                                                                                      Молодий чумаче, чого зажурився?

 Чи воли пристали, чи з дороги збився?

 Воли не пристали, з дороги не збився,

Помер отець-мати, я ще не женився,

Помер отець-мати, вмерла вся родина,

Зоставсь я на світі один, сиротина.

Найбільша група пісень про чумацьку долю присвячена дорожнім пригодам чумаків. Можна виділити кілька основних тем.                                                                                          Постій чумаків і різні небезпеки (пожежа в степу, напад розбійників, хижих звірів). Тут здебільшого описано побут під час мандрівки: отаман керує валкою, визначає місце для ночівлі, наставляє сторожу, підбадьорює чумаків, коли надходить небезпека, — підтримує їхній дух, керує обороною:

— Ой ви, хлопці, превдалі молодці! Поїдемо в город у Полтаву

А беріть лиш дрюки в руки, Та народим собі слави:

Гей ви бийте, бийте, не жалійте, Гей, розбойничків сорок і чотири,

Гей, на нові вози кладіте! Гей, а ми вдесятьох їх побили!

Загибель чумаків при обороні валки. Криваві битви змальовано у піснях про напад на чумаків татарських загонів, з якими доводилось битися в степу. Після битви багато чумаків вбито, багато поранено. Ці пісні найбільше подібні до козацьких, у них теж говориться про відвагу, мужність чумаків, гіперболізується їхня сила.                                       Тяжка зимівля «пізніх» чумаків — зима застає чумаків у дорозі, і вони вимушені зупинитися в степу чи Великому Лузі у пониззі Дніпра. Ця тема — кульмінація трагедії чумацької нелегкої долі: затяжні морози і хуртовини стають причиною хвороб чумаків, вони бідують, бо в них закінчуються харчі і паша для волів. Дуже драматичні пісні про смерть чумака в дорозі далеко від дому; він просить товаришів поховати його і наказує опікуватися його волами: вчасно напувати, годувати, доглядати. Вони ховають його в байраці, а воли без господаря гинуть.                                                                                               Ще одна тема — повернення чумаків додому, їхній вдалий торг на базарі. Однак і тут часом звучать трагічні нотки: чумак гуляє та пропиває все своє добро, повертається додому з нічим. Але більшість пісень про повернення чумака додому веселі, у них звучить тема кохання, зустрічі з сім´єю, дітьми.                                                                                               Є і жартівливі чумацькі пісні, в яких з гумором, подекуди іронічно оспівуються перипетії чумакування, гуляння після повернення, застереження дівчатам не закохуватись у чумака, висміюється чумакова жінка, яка гуляє, поки чоловіка нема вдома та ін.                                            Серед найпоширеніших мотивів чумацьких пісень — соціальні (причини, що женуть людей від землі, хліборобства на заробітки; опис побуту чумаків, пов´язаний з різними небезпеками). Як і в козацьких, тут звучить туга за рідним домом, батьками, дружиною. Мотив ностальгії переплітається з мотивом самотності чумака-наймита, який не має з ким поговорити, вилити свою душу, поділитися думками і тривогами. У багатьох піснях відображена романтика мандрів (воля, невідомість дороги, товариська взаємодопомога, передчуття й очікування чогось незвичайного). Такі мотиви підсилюються пейзажними елементами — безкрайого степу, нічного зоряного неба, де Чумацький Шлях показує дорогу до моря. Романтичний дух передається подекуди й описами самої валки: «воли ідуть, вози риплять, ярма скриплять»... навкруги — ідилічна картина природи.                                    Є ряд пісень, присвячених долі чумацької сім´ї. У них змальоване важке життя родини без господаря (жінка сама повинна виконувати всю роботу, хворіють старі батьки, часто в домі нестатки). Вони пройняті мотивом туги і смутку, очікування годувальника сім´ї. Але згадуються й випадки, коли чумак дорогою втрачав воли, розорювався, повертався без заробітку, хворий і виснажений.                                                                                                        Окрему тематичну групу становлять чумацькі пісні баладного характеру. Усі вони об´єднані типовим сюжетом: чумаки на привалі руйнують гніздо чайки, а малих чаєняток варять у каші (подібним є сюжет про спалення чумаками солов´їного гнізда). Усі ці пісні (дехто з учених вважає їх алегоричними) написані у формі діалогу. Чайка розмовляє з чумаками, просить їх віддати її діток, обіцяє за це їм «воли завертати», а коли бачить, що її слова марні, — проклинає чумаків: «Бодай вам, чумаки, воли поздихали, Як через вас чаєнята навіки пропали» («Ой горе тій чайці»). В інших піснях це — діалог пташки з іншою пташкою, наприклад, соловей, гніздо якого загорілось від чумацького вогнища, кричить і кличе на допомогу зозулю:

— Ой сестрице-зозуля, рятуй мене,

Бо пропали діточки, пропав і я...

«зозуля йому відповідає:

— Ой чи я ж тобі, брате, не казала:

Та не мости гніздечка край дороги.

Та помости гніздечко в чистім полі,

Та на високім дереві, на тополі.

(«Ой наїхали чумаки з України»)

Рівнем алегорії і самою структурою тексту ці пісні наближаються до байок, деякі з них є справжніми народними співаними байками (як напр., про солов´я і зозулю, де чітко виділяється дві частини: опис події і мораль-повчання, висловлене зозулею). Цих пісень небагато, але вони є оригінальним прикладом синкретизму українського фольклору — синтезом рис ліричної пісні (психологізм, внутрішній стан), балади (сюжетність, драматизм, діалогізм), байки (алегорія, повчання).                                                                            Поетика чумацьких пісень зумовлюється неоднорідністю цього жанру фольклору, який об´єднує твори, різні за художньообразною структурою, ритмомелодикою. Серед них є ліричні, наспівно-мелодійні пісні, в яких виливаються почуття ліричного героя-чумака, його думки про нелегке життя, небезпеку далекої мандрівки, тугу за домом («Ох і не стелися, хрещатий барвінку», «Ой у полі криниченька, з неї вода протікає», «Косарики сіно косять» та ін.). Частина ж — сюжетні пісні, мелодії яких наближаються до речитативності (що передає повільний ритм ходи валки), а зміст тяжіє до філософських роздумів над сенсом життя, проблемами долі. Ці пісні з елементами споглядальності, медитативності, філософічності, своєрідною манерою розповіді, умовно можна назвати чумацькою епікою. До неї слід зарахувати й чумацькі пісні баладного характеру.         Специфіка життя і побуту чумаків виробила оригінальну самобутню образність їхніх пісень. Центральним, звичайно, є образ самого чумака — особливо виразний образ отамана — керівника валки. Це — типовий ватажок: сміливий, мудрий, з великим досвідом. Цей образ не тільки гіперболізується, але й ідеалізується: отаман є батьком чумаків, він відчуває відповідальність за людей, що вирушили з ним у дорогу, довірившись йому. Багато в чому він споріднений з образом козацького ватажка.                   Серед другорядних образів чумацьких пісень важливе місце займають персоніфіковані образи тварин. Але на відміну від козацьких пісень, де найчастіше зустрічається архетип коня — вірного друга, бойового товариша, в чумацьких піснях це місце відводиться волам. Воли трактуються як друзі чумака, співучасники всіх його поневірянь. Чумак з ними розмовляє, ділиться своїми клопотами, просить поради. Загибель у дорозі вола — не проста втрата, а трагедія для чумацької сім´ї. Особливе ставлення до волів як вірних і невтомних трудівників передається у піснях про смерть чумака, де він висловлює свою останню передсмертну волю — просьбу до товаришів піклуватися про його волів.           Образна структура текстів конкретизується специфікою чумацького промислу. Тут згадуються і реалії побуту, як напр., мережані ярма, тернові занози, вагові дрюки та ін.; описи ночівель, приготування їжі (найчастіше чумацький куліш) і т. ін.                                      Крім спільних рис із козацькими піснями (що пояснюється схожістю мандрівного стилю життя, відірваності від дому, небезпек та труднощів у дорозі), чумацькі пісні перегукуються із обрядовою лірикою, зокрема веснянками. Можливо, це пояснюється тим, що чумацькі валки споряджалися навесні, коли сходив сніг, щоб ще за тепла встигнути повернутися додому. Є не тільки подібні окремі риси, а навіть цілі уривки веснянок (дещо перероблені) використовуються як заспіви чумацьких пісень:

Весна красна наступає, Молодому чумакові

Зі стріх вода капле, Шлях-дорога пахне...

Але не всі пісні, де вживається слово «чумак», належать до чумацьких пісень. У текстах пізнішого періоду воно вживалось у більш узагальненому значенні (подібно як «козак» — хлопець, не пов´язано із явищем козацтва). А тому чумацькими слід вважати лише ті пісні, в яких є описи життя чумаків, їх побуту та ін.